Грошово-кредитна політика: цілі та інструменти реалізації

Однією із складових частин державного регулювання економіки є грошово-кредитна політика .

Грошово-кредитна політика (часто її також називають монетарною політикою ) є комплексом взаємопов’язаних заходів щодо регулювання грошово-кредитного ринку, які здійснює держава за допомогою центрального банку. Центральний банк виступає у ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб’єкта. Однак слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики та визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, що визначаються органами законодавчої та виконавчої влади.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення її стратегії та тактики. Стратегія політики полягає в:

• виборі цілей;
• встановлення певної ієрархії цілей;
• визначення параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі коштів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставленої мети.

Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати так:

• кінцеві;
• проміжні;
• оперативні.

Оскільки грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, яка визначається законодавчими та виконавчими органами влади.

Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:

• економічне зростання;
• висока зайнятість населення;
• стабільність цін у державі;
• рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основним завданням якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, спрямовує свою грошово-кредитну політику насамперед на забезпечення стабільності цін та зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики багато в чому залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної та загальнодержавної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов’язкових резервних вимог) здебільшого не мають безпосереднього впливу на кінцеві цілі. Як проміжні цілі центральні банки зазвичай використовують досягнення певних змін обсягу грошової маси М ₃ (або окремих її агрегатів), або певні зміни в рівні відсоткової ставки. Ці орієнтири безпосередньо пов’язані з досягненням кінцевої мети. Спрямованість та параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієнтиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це спричинено розширенням міжнародних зв’язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу накопичення, а іноді й засобу платежу. У умовах держава від імені центрального банку, впливаючи на обмінний курс грошової одиниці, отримує можливість проводити як зовнішньоекономічну сферу діяльності, а й у внутрішньоекономічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі , які можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (грошову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою та резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат значною мірою позначатиметься на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов’язань чинить тиск на грошовий ринок, пов’язує частину грошової маси та викликає підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) та підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо центральний банк одночасно проводить політику підтримки відсоткової ставки, він змушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, оскільки девізна політика з підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси економіки.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється зазвичай низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості та координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики та, зокрема, напрямами кон’юнктурної політики.

Місце та роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них – монетаристської та кейнсіанської.

Центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямів грошово-кредитної політики. Ці напрями включають:

• аналіз та прогноз розвитку макроекономічної ситуації в країні;
• основні завдання грошово-кредитної політики;
• цільові орієнтири грошово-кредитної політики;
• Інструменти регулювання грошово-кредитного ринку.

Грошово-кредитна політика центрального банку розробляється для забезпечення внутрішньої та зовнішньої стійкості національної валюти, досягнення фінансової стабілізації та створення на цій основі сприятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

Інструменти реалізації грошово-кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн із ринковою економікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку, ступеня відкритості економіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок виділяють дві групи інструментів (коштів):

• адміністративного впливу;
• економічного впливу.

Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять із центрального банку та спрямовані на обмеження свободи діяльності суб’єктів грошово-кредитного ринку та, насамперед, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування у ньому певних умов, визначальних поведінка суб’єктів ринку у напрямі, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок зазвичай відносять політику рефінансування, політику обов’язкових резервних вимог, політику відкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна класифікувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виділити інструменти загальної спрямованості , тобто ті, які впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, та селективні інструменти , вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку , окремими суб’єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти зазвичай використовуються для адміністративного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

• селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;
• встановлення для комерційних банків депозитних та кредитних стель;
• регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень за кредитними та депозитними ставками, за маржею;
• обмеження за обсягом та за умовами надання комерційними банками окремих позичок;
• залучення коштів комерційних банків на депозити до центрального банку тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики та спрямованість їх використання залежить від ринкової кон’юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну відсоткову ставку, скорочує норму обов’язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку як покупець цінних паперів і, таким чином, пропонує більш пільгові умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, під час наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

Політика рефінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома способами:

• зміною обсягів та умов рефінансування комерційних банків;
• зміною офіційної процентної ставки рефінансування (відсоткова політика).

Центральний банк як здійснює рефінансування комерційних банків, а й запроваджує нові методи рефінансування, включаючи проведення операцій РЕПО, а також створює для комерційних банків однакові умови користування централізованими кредитами.

При визначенні процентної політики центральний банк враховує низку факторів:

• рівень інфляції;
• процентні ставки на міжбанківському ринку;
• процентні ставки комерційних банків за кредитами та депозитами на небанківському ринку;
• прибутковість державних цінних паперів;
• динаміку обмінного курсу національної грошової одиниці;
• стан ліквідності комерційних банків тощо.

Політика обов’язкових резервних вимог

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, у межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямоване головним чином обмеження їх можливості збільшувати грошову масу у процесі депозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливим компонентом грошового мультиплікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS = MB × мм

де MS – грошова пропозиція (маса);
MB – грошова база;
mm – грошовий мультиплікатор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

мм = (cr + 1) ÷ (cr + rr)

де cr – коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки та депозитів;
rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів та депозитів.

Своєю чергою, банківські резерви визначаються двома чинниками: по-перше, нормою обов’язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

• порядок визначення норми обов’язкових резервних вимог (на законодавчому рівні або центральним банком);
• базою, яка використовується для обчислення обов’язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);
• визначенням банківських активів, які дозволяється використовуватиме задоволення резервних вимог;
• величиною норми резервування та критеріями її диференціації;
• розрахунковим періодом дотримання резервних вимог.

Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, своєю чергою, позначається обсягу і вартості кредитів. У результаті центральний банк отримує можливість впливати на розмір грошової маси та рівень відсоткової ставки у потрібному напрямку, тобто досягаючи заздалегідь поставленої мети.

Об’єктом операцій на ринку виступають, зазвичай, цінних паперів, мають високу ліквідність, які мають повсюдним попитом при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку.

Механізм операцій на ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. У той же час для проведення цих операцій центральні банки використовують різні угоди щодо цих цінних паперів, які відрізняються цілою низкою параметрів, а саме:

• формою угоди (звичайна купівля чи продаж чи умовах зворотної купівлі — РЕПО)
• об’єктом правочину;
• терміновістю угоди;
• учасниками угоди.

Історично першою формою операцій на ринку були звичайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних паперів. Зростання попиту цінних паперів, зокрема із боку центрального банку, призводить до зростання їх ринкової вартості і водночас до падіння фактичної прибутковості, що, природно, спонукає власників цінних паперів для їх продажу і навпаки. Таким чином, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін та прибутковості фінансових інструментів.

Операції РЕПО (REPO – repurchase agreement) – це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині одна сторона продає цінні папери іншій стороні. У той самий час перша сторона зобов’язується викупити зазначені цінних паперів у визначений термін чи на вимогу інший стороны. Це зобов’язання на зворотне придбання відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Зворотне придбання цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим відсотковим доходом, який має одержати сторона, яка виступає покупцем цінних паперів (продавцем коштів) у першій частині РЕПО.

Операції РЕПО дозволяють центральному банку надавати короткострокове впливом геть кон’юнктуру ринку з наступним нівелюванням цього впливу через певний проміжок часу. У світовій практиці угоди РЕПО полягають, зазвичай, на позабіржовому ринку, короткий проміжок часу і великі суми, тобто операції оптового ринку. Окремі параметри операцій РЕПО стандартизовано.

Валютне регулювання та контроль

Валютне регулювання та контроль – це важливі інструменти валютної та грошово-кредитної політики. Головною метою валютного регулювання, яке здійснює центральний банк, є проведення виваженої та обґрунтованої курсової політики.

Основні методи валютного регулювання, якими користуються центральні банки:

• девізна політика;
• відсоткова політика;
• управління валютними резервами;
• валютні обмеження

Девізна політика полягає у зміні обсягів купівлі та продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Використання девізної політики має певні межі. Через обмеженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти повинен чергуватись з її купівлею, інакше резерви можуть бути вичерпані.

Процентна політика . Змінюючи розмір офіційної відсоткової ставки, центральний банк впливає на приплив чи відтік капіталів і, тим самим — на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтримці курсу, оскільки стимулює попит цієї валюти, та її зниження призводить до ослаблення валюти.

Управління валютними резервами включає формування їх оптимальної структури та раціональне розміщення активів країни за кордоном (на депозити в іноземних банках, у цінні папери, шляхом проведення форексних операцій). Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних валют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також квоти країни у Міжнародному валютному фонді.

Валютні обмеження становлять сукупність заходів та правил, сформульованих у законодавчому порядку або центральним банком і спрямованих на досягнення рівноваги у платіжному балансі, підтримання стабільного курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Використовуються різні форми валютних обмежень, наприклад:

• обов’язковий продаж валютної виручки резидентів від здійснення експортних операцій;
• заборона на ввезення та вивезення валютних цінностей без спеціальних дозволів;
• встановлення для комерційних банків обов’язкових нормативів відкритої валютної позиції тощо.

Валютна політика, проведена нашій країні, виходить з поєднанні часткової лібералізації валютних операцій із збереженням певних валютних обмежень.