Структурна розбудова національної економіки

Структура національної економіки: поняття, види

Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, що характеризує пропорції народного господарства та стан суспільного розподілу праці.

Кількісно характеристику структури економіки можна визначити як частку окремих структурних елементів у складі всієї структури:

d ai = a i ÷ Σa i

де
d _ai – Кількісне значення елемента a _i ;
Σa _i – сума всіх елементів структури.

Національна економіка складається з низки галузей та підгалузей, детальний перелік яких можна переглянути у Класифікаторі видів економічної діяльності.

Структура економіки має важливе значення для забезпечення збалансованого, ефективного та стабільного розвитку національного виробництва, задоволення потреб суспільства у коротко- та довгострокових періодах.

У практиці державного регулювання зазвичай виділяють такі основні види структури:

• відтворювальна;
• галузева;
• регіональна (територіальна);
• соціальна;
• структура зовнішньоекономічних зв’язків

Відтворювальна структура національної економіки

Відтворювальна структура  характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартістю (фондів заміщення, споживання, накопичення) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва та предметами споживання); оцінюється частка окремих складових у валовому випуску.

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних витрат та амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про ресурсовитратність економіки.

Фонд споживання  охоплює споживчі витрати населення та інших суб’єктів ринку.

Нагромадження виділяють валове та чисте. Валове накопичення охоплює чисте накопичення та амортизацію. Чисте накопичення є аналогом чистих інвестицій, а валове – валових інвестицій. Між споживанням та чистим накопиченням існує певна суперечність. Це тим, що накопичення певною мірою обмежує споживання. Але водночас чисте накопичення є джерелом розширеного відтворення, що сприяє економічному зростанню. Збільшення накопичення веде до скорочення можливостей споживання та навпаки.

Основним регулюючим фактором розвитку економіки є норма накопичення (ПН):

ПН = Чисте накопичення ÷ НД

або

ПН = Чисте накопичення ÷ ВВП

Норма накопичення вважається достатньою, якщо становить приблизно 25% ВВП. Якщо частка накопичення у ВВП менша, то в економіці можуть спостерігатися застійні явища, оскільки не вистачає коштів для відновлення застарілих основних засобів. Тоді процеси відтворення не є ефективними. Проте надто висока норма накопичення (понад 30%) одночасно знижує можливості споживання, що зменшує фонд споживання ВВП.

Галузева структура національної економіки

Галузева структура економіки характеризує частку окремих галузей, великих народногосподарських комплексів у загальному валовому випуску. Тобто вона характеризує внесок окремих видів економічної діяльності, окремих виробництв, галузей у загальний обсяг макроекономічних показників – ВНП, ВВП.

Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити переважний тип розвитку (промисловий, аграрно-промисловий, аграрний), а також виявити основні фактори економічного зростання – екстенсивні та інтенсивні. Визначаючи галузеві пріоритети, треба віддавати перевагу розвитку тих галузей, які мають швидкий обіг капіталу. Це, наприклад, харчова та легка промисловість, а також галузі, що забезпечують їх сировиною. Інша група галузей, які потребують пріоритетного розвитку, — це наукомісткі галузі промисловості: машинобудування, хімічна, приладобудування.

Регіональна (територіальна) структура національної економіки

Регіональна (територіальна) структура пов’язана з характером розміщення продуктивних сил на території країни та виділяє два її головні аспекти: економіко-географічний та адміністративний.

Економіко-географічний аспект територіальної структури народного господарства пов’язаний із виділенням природно-економічних зон, великих економічних районів, територіальних комплексів, промислових та транспортних вузлів тощо. Адміністративний – з адміністративним розподілом країни на регіони, області, штати, райони тощо.

Регіональна структура завжди багатогалузева. Її аналіз включає визначення виробничої спеціалізації регіону.

Соціальна структура національної економіки

Соціальна структура характеризує розподіл народного господарства за формами власності – державної, комунальної, приватної власності міжнародних організацій.

Інфраструктура характеризує матеріально-речові чинники та умови суспільного відтворення та життєзабезпечення населення країни в цілому.

Структура зовнішньоекономічних зв’язків національної економіки

Структура зовнішньоекономічних зв’язків показує характер зовнішньоекономічної діяльності держави та місце країни у світовому суспільному розподілі праці (характеризує співвідношення між зовнішнім та внутрішнім секторами).

Структура економіки, як і сама економіка не є стабільною, вона постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх факторів, тобто має динамічний характер. Динаміка структури народного господарства проявляється у зникненні деяких старих та появі нових елементів економіки та зміні співвідношення між ними. У цьому полягає принципова схема структурних змін. Отже, відбуваються структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними змінами економіки. Об’єктивною основою цих зрушень є невідповідність можливостей економіки її загальним потребам.

Найважливіші пропорції розвитку економіки

Макроекономічні пропорції – це кількісні співвідношення між різними підрозділами та сферами суспільного виробництва, галузями, територіально-виробничими частинами національної економіки.

Кожен тип національної економіки має особливості формування пропорцій. У планово-регульованих національних економіках вони встановлюються централізовано, у ринкових — на основі попиту та пропозиції, у змішаних — ринком з урахуванням регулюючого впливу держави.

Макроекономічні пропорції утворюють систему. У ній виділяють такі види:

• загальноекономічні (народногосподарські) – пропорції (або співвідношення) між великими сферами національної економіки, наприклад:
  • між виробництвом, споживанням та накопиченням;
  • матеріальним та нематеріальним виробництвом;
  • між сферою виробництва та сферою послуг;
  • між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання тощо;
• міжгалузеві – пропорції між окремими галузями (наприклад, галузями промисловості та сільського господарства, капітальним будівництвом та промисловістю тощо);
• внутрішньогалузеві – між взаємозалежними виробництвами в межах однієї області, наприклад, рослинництвом та тваринництвом у сільському господарстві;
• міжрегіональні – між різними регіональними утвореннями (областями), вклад яких у розвиток економіки держави не однаковий;
• трудові – між чисельністю зайнятих трудових ресурсів та незайнятих; між чисельністю працюючих у працездатному віці та чисельністю працюючих у віці за межами працездатного (пенсіонери, підлітки);
• міждержавні – між окремими державами на основі міжнародного поділу праці.

Також макроекономічні пропорції класифікують формою відображення, виділяючи:

• натурально-речові;
• вартісні;
• пропорції розподілу трудових ресурсів

Натурально-речові пропорції характеризують співвідношення між виробництвом та споживанням окремих видів продукції, наприклад, між виробництвом та споживанням сталі, прокату, автомобілів, цукру. Аналізуються такі пропорції з допомогою матеріальних балансів.

Вартісні пропорції показують співвідношення між окремими елементами вартості ВНП: доходами у сферах матеріального та нематеріального виробництва, доходами підприємств та населення.

Пропорції розподілу трудових ресурсів характеризують співвідношення трудових ресурсів між виробничою та невиробничою сферами, містом та селом, окремими регіонами тощо.

Зміна пропорцій означає зрештою зміна темпів зростання елементів економіки, що у визначенні цієї пропорції. Важливу роль відіграє регулювання пропорцій, адже кожна національна економіка прагне встановлення оптимальних пропорцій, що забезпечують найповніше задоволення суспільних потреб при найменших витратах праці.

Економічний розвиток та економічне зростання

Економічний розвиток суспільства — це еволюція його продуктивних зусиль і виробничих відносин, що відбувається з урахуванням розширеного відтворення.

Економічне зростання — розширення масштабів виробництва, зростання випуску продукції, збільшення національного доходу чи валового національного продукту, тобто економічне зростання характеризується зміною обсягів товарів та послуг, вироблених країни.

Світової економічної історії відомі два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний відбувається завдяки збільшенню кількості факторів виробництва. Цей тип є найпростішим типом економічного зростання. Головна його перевага полягає в тому, що вона дозволяє забезпечити легкий шлях підвищення темпів господарського розвитку, порівняно швидко та відносно дешево збільшити економічний потенціал країни.

Інтенсивний — це складніший тип зростання, оскільки вирішальну роль тут грає НТП, відповідно цей тип зростання передбачає високий рівень розвитку продуктивних сил, техніки, технології, високий професійний рівень працівників. Інтенсивний тип зростання дає змогу подолати проблему обмеженості ресурсів.

У чистому вигляді в реальному житті обидва типи економічного зростання не існують окремо, тому прийнято говорити про переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання в залежності від ступеня переваги одного над іншим.

Економічне зростання залежить від ряду факторів, які прийнято класифікувати за різними ознаками. Наприклад, залежно від характеру зростання виділяють екстенсивні та інтенсивні фактори.

Екстенсивні фактори, що призводять до економічного зростання завдяки збільшенню кількості економічних ресурсів. Це, наприклад, такі чинники, як збільшення обсягів інвестицій за збереження існуючого рівня технологій; збільшення чисельності зайнятих працівників; зростання обсягів сировини, матеріалів, палива, що використовуються під час виробництва продукції.

Інтенсивні — фактори, що призводять до економічного зростання шляхом більш ефективного використання економічних ресурсів та підвищення їхньої якості. Наприклад, підвищення кваліфікації працівників; найкраще використання сировини, матеріалів, земельних ресурсів; оновлення та ефективніше використання основних фондів.

Також прийнято виділяти чинники економічного зростання залежно від економічних ресурсів, які використовуються під час виготовлення товару (капітал, природні та трудові ресурси). Наприклад, збільшення чисельності персоналу підприємства відноситься до екстенсивних факторів розвитку, а збільшення продуктивності праці – до інтенсивних; збільшення посівних площ – екстенсивний фактор, підвищення врожайності – інтенсивний тощо.

Економічний розвиток є багатофакторним процесом, який відображає зміни у всіх сферах господарського життя країни. Для визначення рівня економічного розвитку країни використовують систему показників, наприклад:

• ВВП та НД, у тому числі на душу населення;
• виробництво та споживання основних видів продукції на душу населення;
• показники ефективності економіки;
• рівень та якість життя населення.

Основним показником економічного розвитку країни є ВВП на душу населення . Саме цей показник покладено основою міжнародних класифікацій, якими всі країни поділяються на розвинені країни.

Про рівень економічного розвитку свідчать показники виробництва та споживання ключових (базових) видів продукції та послуг на душу населення — енергоспоживання, автомобілі, одяг, зерно, м’ясо, молоко, цукор, послуги з освіти, охорони здоров’я тощо. Ці показники свідчать задоволення потреб країни у цих основних видах продукції.

У світовій практиці економічне зростання визначається та вимірюється двома способами:

• річними темпами зростання (у%) реального ВВП за певний період часу;
• річними темпами зростання ВВП душу населення (в %).

Організаційно-економічні засади структурної політики держави

Структурна політика держави — це комплекс заходів щодо розвитку окремих елементів економічної системи, які сприяють вирішенню актуальних проблем суспільства, а також забезпечують економічний розвиток та конкурентоспроможність економіки.

Світова практика господарювання сформувала два типи структурної політики: пасивний та активний.

Пасивна структурна політика зводиться до створення правової бази для вільного переміщення факторів виробництва з однієї сфери в іншу, з галузі в іншу, з одного регіону в інший. У цьому структура економіки змінюється внаслідок зміни норми доходності. Якщо галузі попит перевищує пропозицію, це призводить до зростання цін, і збільшення норми дохідності. Капітал з інших, менш прибуткових галузей, переливається у цю галузь, збільшуючи цим виробництво товарів.

Активна структурна політика у тому, що, використовуючи державні важелі, органи управління сприяють прискоренню структурних зрушень економіки. Такими важелями є державна програма структурних перетворень, пряме державне інвестування у програми структурної перебудови, створення спеціальних фондів, залучення іноземних та приватних інвестицій, кредитні та податкові пільги.

Активна політика визначає пріоритети, насамперед щодо вдосконалення галузевої структури економіки. При визначенні пріоритетних галузей виходять із наступних критеріїв: експортного потенціалу галузі, перспектив попиту продукцію галузі внутрішньому ринку, вирішення проблем зайнятості населення, вирішення екологічних проблем.

Враховуючи це, пріоритетними групами галузей структурних перетворень є:

• наукомісткі та технологічні галузі – ракетно-космічна, літакобудування, робототехніка, біотехнології;
• галузі АПК, для яких створені найкращі природні умови, традиції виробництва – харчова, кондитерська, консервна;
• галузі транспорту, зв’язку, телекомунікацій – транзит нафти та газу, міжнародні перевезення;
• рекреаційно-туристичний та оздоровчий комплекси.