Фінансова система країн, що розвиваються (financial system of developing countries) – система, що включає державний бюджет; місцеві бюджети; у федеративних державах (Індія, Бразилія, Мексика, Колумбія, Нігерія та ін.) ще й бюджети членів федерації; фінанси державних та приватних підприємств. Країни, що розвиваються помітно розрізняються за розмірами території, чисельності населення, забезпеченості природними ресурсами. Стан їх економік та фінансове становище багато в чому визначаються фінансовими ресурсами, що до них з розвинених країн. За повоєнні роки відбулася диференціація у становищі окремих країн. Так, Республіка Корея, Сінгапур (так звані «азіатські дракони») перетворилися на високо розвинені країни. Колишня британська колонія Гонконг (зараз спеціальний адміністративний район Сянган, КНР) стала великим фінансовим центром.
Індустріальними державами стали Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі. У сприятливому економічному та фінансовому становищі, починаючи з 70-х рр., перебувають члени Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Разом з тим є значна кількість бідних, в основному африканських і латиноамериканських держав, економічне та фінансове становище яких є дуже важким. У цих країнах розвиток національних фінансових систем відбувається в умовах промислової та технологічної відсталості, багатоукладності економіки, низьких доходів широких верств населення.
Для країн характерна висока централізація фінансових ресурсів. Кошти держави концентруються переважно у державних бюджетах. Через місцеві бюджети внаслідок слабкого зростання їхньої доходної бази перерозподіляються відносно невеликі обсяги коштів. Податки займають від 50 до 90 відсотків від загальної суми доходів держбюджетів. Для більшості країн характерно переважання непрямих податків (60-80% всіх податкових надходжень). Головні непрямі податки — акцизи, податку з продажу, податку додаткову вартість (у країнах, де він застосовується), фіскальні монопольні податки. На відміну від фінансової системи розвинених країн тут велике значення мають мита на експортовані та імпортовані товари (у розвинених країнах експорт товарів митом не оподатковується), що ставить доходи держбюджету в безпосередню залежність від обсягу зовнішньої торгівлі.
У країнах, що стали індустріальними, дедалі більшу роль відіграють прямі податки — прибутковий податок із населення і прибуток корпорацій. Зростання прямого оподаткування досягається переважно за рахунок податку на прибуток корпорацій, головними платниками якого виступають найбільші державні та приватні підприємства, включаючи іноземні. Ставки прибуткового та корпоративного податків нижче застосовуваних у розвинених країнах, що спрямовано стимулювання приватного підприємництва. Ліберальний податковий режим і дешева робоча сила є важливим фактором для залучення іноземного приватного капіталу. Доходи від державного майна та підприємств (попри наявність великого держсектора) у більшості країн не перевищують 6-8 % загальної суми доходів держбюджетів. Причина невисокої рентабельності державних підприємств — низькі ціни на їхню продукцію та послуги. Не відноситься до країн-членів ОПЕК, де в результаті повної або часткової націоналізації видобутку та реалізації нафти основна частина доходів держави формується за рахунок відрахувань нафтових компаній, як національних, так і іноземних.
Перша стаття видатків державного бюджету країн, що розвиваються, — спрямування фінансів на подолання економічної відсталості. У середньому до 25% всіх бюджетних асигнувань становлять витрати на економіку – фінансування новостворених промислових підприємств, спорудження теплових та гідроелектростанцій, розвідка корисних копалин тощо. Друга стаття – витрати на соціальні цілі: освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення. Чільне місце серед них займають витрати на створення та розвиток національних систем освіти, на ліквідацію неграмотності та організацію системи підготовки національних професійно-технічних кадрів для народного господарства. Держбюджети – основне джерело фінансування охорони здоров’я, соціального страхування та пенсійного забезпечення. Третя стаття – витрати на утримання апарату управління. Всезростаюча стаття витрат пов’язана з виплатою відсотків та погашенням внутрішнього та зовнішнього державного боргів. У низці країн помітне місце займають витрати на військові цілі.
Усі бюджетні витрати поділяються на асигнування на поточні цілі (що займають чільне місце) та витрати на капіталовкладення. У більшості країн, що розвиваються, держбюджети є дефіцитними. Дефіцит фінансується за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел. Основне джерело внутрішніх державних позик – кошти центральних емісійних банків, що кредитують державу за рахунок додаткової емісії грошей (що є однією з причин інфляційного процесу). Серед зовнішніх джерел головними виступають кредити та позики, що надаються на базі двосторонніх міжурядових угод або міжнародними фінансовими організаціями (Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Міжнародною фінансовою корпорацією та Міжнародною асоціацією розвитку), а також кошти приватних комерційних банків розвинутих країн.
Для більшості країн характерна тенденція до збільшення зовнішньої заборгованості, хоча в ряді країн переважає внутрішній борг. Провідні методи погашення зовнішнього боргу, що застосовуються міжнародними кредиторами,
- списання частини боргу з найбідніших країн;
- реструктуризація зовнішньої заборгованості (продовження термінів її погашення та виплати відсотків);
- обмін боргів на акції підприємств, що приватизуються.
