Операції з формування банківських ресурсів

Сутність банківських ресурсів

Банківські ресурси — це сукупність коштів, що у розпорядженні комерційних банків. Вони формуються за допомогою таких основних видів пасивних операцій:

1. первинна емісія акцій комерційного банку;
2. відрахування від прибутку банку формування чи збільшення фондів;
3. отримання кредитів з інших фінансово-кредитних установ;
4. депозитні операції

За допомогою двох видів пасивних операцій формується перша група банківських ресурсів — власні ресурси .

Таким чином, за своїм економічним змістом банківські ресурси неоднорідні, їх можна класифікувати за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація банківських ресурсів на залучені, позикові та власні ресурси банку.

Залучені ресурси – це кошти юридичних та фізичних осіб, залучені банком у вклади. Операції, пов’язані з таким залученням коштів, називаються депозитними , а саме залучення – депозитним .

Запозичення коштів на міжбанківському ринку, у центральному банку або через продаж власних боргових зобов’язань на грошовому ринку називається недепозитним , а отримані таким чином ресурси – позиковими .

Спільним для залучених і позикових ресурсів і те, що це чужі банку кошти, його зобов’язання перед вкладниками і кредиторами. Зобов’язання банку включають кошти на поточних та інших рахунках клієнтів банків, кошти підприємств та організацій, залучені у формі строкових депозитів, кошти населення, залучені у формі вкладів (залучені ресурси), а також кошти, одержані від інших банків та кредиторів (позикові ресурси).

Джерелами формування банківських ресурсів є акумуляція коштів юридичних та фізичних осіб, а також створення власного капіталу.

Власний капітал

Під власним капіталом комерційного банку розуміють кошти, внесені акціонерами або засновниками банку до статутного фонду (капіталу) (величину капіталу, на яку отримано письмові зобов’язання акціонерів (пайовиків) банку на внесення коштів за підпискою на акції (паї), ​​називають підписним капіталом ) , а також кошти, утворені у процесі подальшої діяльності банку як відрахування від прибутку на створення фондів та резервів. Власний капітал – це залишкова вартість активів банку після вирахування всіх його зобов’язань.

Таким чином, власний капітал банку – це виражена у грошовій формі частина майна, що належить його власникам, забезпечує економічну самостійність та фінансову стійкість банку, використовується для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою отримання прибутку.

Функції власного капіталу:

• захисна функція пов’язана з тим, що розмір власних банківських ресурсів має забезпечувати надійний захист вкладників та кредиторів шляхом виплати їм компенсацій у разі виникнення збитків чи банкрутства банку, а також підтримувати платоспроможність банку за загрози появи збитків за рахунок створених резервів;
• оперативна функція має допоміжний характер і особливо важлива у період утворення нового комерційного банку, оскільки за рахунок власного капіталу фінансується придбання (будівництво, оренда) необхідних для банку приміщень, їх оснащення меблями, оргтехнікою, комп’ютерними системами тощо;
• регулятивна функція тісно пов’язана з діяльністю центрального банку контролю за дотриманням обов’язкових нормативів регулювання діяльності комерційних банків, в основу підрахунку яких закладено розрахункову величину власного капіталу (регулятивний капітал).

Компоненти власного капіталу

Найважливішою складовою власного капіталу банку є його статутний капітал , який включає вартість вкладів учасників (засновників) банку, що передаються йому власниками вкладів у повне господарське відання.
Чинним законодавством регулюється порядок створення та використання лише статутного та резервного капіталів.

Резервний капітал формується чи збільшується з допомогою нерозподіленого прибутку у процесі подальшої діяльності банку. Він призначений для:

• покриття збитків комерційного банку за операціями, що він проводить;
• виплати дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку.

Компонентом власного капіталу є також загальні резерви , що створюються для відшкодування можливих непередбачених ризиків. Загальні резерви формуються за рішенням та у порядку, визначеним вищим органом управління банку з урахуванням вимог чинного законодавства. Відрахування на такі резерви здійснюється з чистого прибутку банку.

Крім того, до складу власного капіталу банку входять спеціальні фонди та резерви . Відповідно до чинного законодавства банки мають право створювати спеціальні фонди, призначені для розширення та розвитку банківської діяльності та її матеріально-технічної забезпеченості, вирішення питань матеріального стимулювання працівників та соціального розвитку колективу банку. Кількість, назва, порядок створення, формування та використання таких фондів встановлюються загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) з урахуванням вимог чинного законодавства. Джерелом формування спеціальних фондів також є чистий прибуток банку.

Власний капітал банку також включає такий компонент, як результати переоцінки окремих активів , зокрема основних засобів та нематеріальних активів, цінних паперів у портфелі банку на продаж, інвестицій в асоційовані та дочірні компанії.

p align=”justify”> Важливим джерелом формування власного капіталу є прибуток банку за минулий і за поточний рік. Нерозподілений прибуток – це частина чистого прибутку, який не розподіляється, а утримується банком, як правило, з метою реінвестування у його діяльність. Зазначений прибуток є джерелом власного капіталу внутрішнього походження. Вона утворюється як залишок чистого прибутку після нарахування дивідендів, відрахувань до загальних резервів, резервного капіталу та інших фондів (резервів), створених відповідно до рішень загальних зборів учасників (засновників, учасників) банку або відповідно до чинного законодавства.

Достатність капіталу сприймається як здатність банківської установи надавати традиційний набір банківських послуг стандартної якості незалежно від можливих збитків за активним операціям.

Операції банків із залучення коштів

Під залученими ресурсами розуміють тимчасово вільні кошти вкладників — фізичних та юридичних осіб, які мобілізовані банком на певних умовах та на певний термін або до запитання. Ці кошти зберігаються на рахунках клієнтів-вкладників та використовуються відповідно до режиму рахунку та банківського законодавства.

Операції із залучення коштів у вклади та шляхом розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів називають депозитними . Метою проведення таких операцій є:

• залучення коштів на подальше розміщення в активні операції;
• залучення коштів на поповнення ліквідності з метою розрахунків за зобов’язаннями.

Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту в банку рахунок, на якому зберігаються його кошти.

Перевагою депозиту перед готівкою є те, що депозит приносить дохід, а недоліком те, що депозит приносить дохід менше, ніж той, що приносить звичайний капітал.

При цьому депозит (вклад) розглядається як сума коштів у національній або іноземній валютах, переданих їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі за рахунок власника для зберігання на певних умовах.

Класифікація депозитів

У банківській практиці депозити класифікують за такими основними ознаками:

1. Категорія вкладника:
   • депозити суб’єктів господарської діяльності;
   • депозити фізичних осіб;
   • Депозити банків.
2. Спосіб оформлення:
   • іменні депозити;
   • депозити на пред’явника.
3. Термін використання:
   • депозити до запитання;
   • депозити визначений термін (термінові);
   • ощадні вклади тощо.

До депозитів до запитання відносяться кошти, розміщені у банку на розрахунковому чи поточному рахунку клієнта. Вони використовують для здійснення поточних розрахунків власника рахунки з його партнерами. На вимогу клієнта кошти з поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки, виконання платіжного доручення, оплату чеків чи векселів. Відкриття таких депозитних (поточних) рахунків відбувається з ініціативи клієнтів виходячи з договору рахунки. Рух коштів за рахунками до запитання відбувається безпосередньо готівкою, і навіть оформляється грошовим чеком, переказом, іншими розрахунковими документами.

Недоліком депозитів до запитання для клієнтів-власників рахунків є відсутність процентних доходів за рахунком або надто низький рівень.

Для банку недоліком депозитів до запитання є потенційна можливість вилучення власником грошей з рахунку.

Різновидами депозитів до запитання є кредитні залишки на контокорентних рахунках; поточний рахунок із овердрафтом; залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у цьому банку іншими банками.

Термінові депозитні вклади оформляються спеціальним договором вкладу між банком та клієнтом, в якому передбачаються всі аспекти взаємин сторін, їх права та обов’язки, ступінь відповідальності за дотримання умов договору, порядок вирішення спірних питань.

Різновидом термінових депозитів є депозитні та ощадні сертифікати. Депозитний сертифікат — це цінний папір, який може використовуватися його власником як платіжний засіб і може звертатися на фондовому ринку та надається юридичним особам, тоді як ощадний — фізичним.

Основою строкових депозитних вкладів є депозитний договір (договір вкладу), який засвідчує право банку керувати залученими від юридичних та фізичних осіб коштами та право вкладників отримати у чітко визначений строк суму депозитного вкладу та відсотків за користування ним.

У депозитній угоді передбачається дата внесення депозиту, сума депозиту, форма зарахування коштів на депозитний рахунок, процентна ставка за користування депозитом, періодичність сплати відсотків, порядок повернення депозиту та відсотків після закінчення строку зберігання коштів, права, зобов’язання та відповідальність сторін тощо.

Якщо вкладник бажає змінити суму вкладу — збільшити чи зменшити, він може розірвати депозитний договір і переоформити свій терміновий вклад на нових умовах. Часткове вилучення коштів із депозиту передбачено лише окремих типів ощадних вкладів (пенсійних, зарахування зарплати та інших.).

При достроковому вилученні коштів із термінового депозиту банк може вжити таких заходів:

• перерахувати відсотки з розрахунку нульової ставки (вкладник позбавляється передбачених угодою відсотків: повернення вкладу (депозиту) відбувається за вирахуванням суми раніше виплачених відсотків);
• відсоток знижується до рівня, передбаченого за вкладами до запитання (перерахунок відсотків та утримання їх із суми вкладу);
• перерахувати відсотки виходячи із процентної ставки за фактичний термін зберігання.

Ощадні вклади населення призначені для накопичення заощаджень. Вони займають проміжне положення між строковими депозитами та депозитами до запитання. Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про вклад у формі ощадної книжки, де відображаються всі операції на рахунку. Зняття коштів із ощадного рахунку здійснюється за попереднім повідомленням власника вкладу.

Відмінністю ощадних вкладів від термінових є те, що вони не мають фіксованого терміну зберігання, невеликі за мінімальним розміром, не вимагають попереднього обов’язкового повідомлення про вилучення коштів власником рахунку.

Ощадні вклади, як і термінові, призначені задля розрахунків, а заощадження і накопичення коштів населення.

Здійснення депозитних операцій може супроводжуватися виникненням різних ризиків, основними з яких є:

• ризик ліквідності, пов’язаний із вилученням вкладів до закінчення строку вкладу, передбаченого договором, може негативно впливати на платоспроможність банку;
• ризик зміни процентної ставки, можливий у разі застосування фіксованих процентних ставок за високої волатильності ринку;
• валютний ризик — виникає, якщо банківська установа має зобов’язання про виплати вкладу в іноземній валюті і при цьому спостерігається девальвація національної валюти.

Для більш повного уявлення про операції банків із залучення коштів необхідно розглянути відсоткову політику банків, адже вона відіграє важливу роль у роботі банків із залучення вкладів (депозитів), та отримання прибутку від вкладених коштів, що є для клієнтів суттєвим стимулом для активізації вкладів. Розмір депозитного відсотка банк встановлює самостійно, виходячи з облікової ставки, стану грошового ринку та власної депозитної політики.

Депозитна політика — це комплекс заходів банку щодо формування портфеля депозитних послуг, різних форм та методів здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій на даному сегменті ринку та забезпечення стійкості та надійності ресурсної бази.

Слід зазначити, що рівень доходів за різними видами депозитних рахунків є різним. Найнижчі відсотки комерційних банків платять за рахунками до запитання, оскільки вони характеризуються нестабільністю залишків. За такими рахунками, відкритими юридичним особам, відсотки взагалі можуть не нараховуватись. У цьому випадку з клієнтів зазвичай не стягується комісійна винагорода за розрахунково-касове обслуговування.

Якщо депозитну угоду буде розірвано достроково, виплачені відсотки банк утримує із суми вкладу.

Залежно від методу виплати відсотків за депозитами — за період чи наперед (авансом) змінюється сума, яка надходить від вкладника.

Нарахування відсотків, а також повернення депозитного вкладу юридичній особі, здійснюється на його поточний рахунок на підставі меморіального ордера, а фізичному — за умовами депозитного договору готівкою або перерахуванням на поточний рахунок клієнта. У разі зміни поточного рахунку вкладник зобов’язаний у триденний строк письмово повідомити про це банківську установу.

Термін дії депозитного рахунку може бути пролонгований без укладання нового договору. Для цього необхідно подати лист-клопотання про продовження договору; додаткову угоду до депозитного договору. Ряд банків передбачає у договорах автоматичну пролонгацію договору на тих самих умовах.

Важливе значення стимулювання вкладів має гарантування банком безпеки переданих йому коштів. Цього можна досягти у вигляді страхування депозитів. В Україні за рахунок вкладів банків створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Страхування (гарантування) вкладів – це комплекс заходів держави та центрального банку, спрямований на підтримку стійкості банківської системи.

В Україні діє найпростіша з наявних у світі модель страхування депозитів:

• страхування є обов’язковим;
• страхуванню підлягають лише депозити фізичних осіб;
• ставка відрахувань є фіксованою;
• сума відшкодування депозиту обмежується.

Операції банків із запозичення коштів

Запозичені ресурси – це кошти кредиторів та інвесторів, мобілізовані банками на певних умовах на міжбанківському та фондовому ринках. Тобто, це кошти, які банк отримує у вигляді позики від інших банківських установ, у тому числі НБУ, а також шляхом продажу власних боргових зобов’язань на грошовому ринку.

Міжбанківський кредит сприймається як оперативне джерело, яке має переважно короткостроковий характері і здійснюється у межах кореспондентських відносин між банками. Оперативність міжбанківського кредиту в тому, що він можна користуватися протягом доби чи кількох годин (кредити «овернайт»). Якщо ж банківська позичка надається без домовленості на певний термін дії користування, вона вважається безстроковою, тобто «онкольною». Зрештою, частина міжбанківських кредитів оформляється терміном від кількох днів до кількох місяців — такі позики називаються терміновими.

Банківські установи можуть використовувати міжбанківський кредит для досягнення таких основних цілей:

• оперативна підтримка поточної ліквідності необхідному рівні;
• поповнення коррахунку до НБУ з метою дотримання нормативів обов’язкового резервування;
• короткострокове кредитування клієнтів.

Кредитними ресурсами торгують на міжбанківському ринку – складовій частині ринку позичкових капіталів, на якому тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються та розміщуються банками у формі міжбанківських депозитів або кредитів.

Структура ринку міжбанківських кредитів характеризується наявністю:

• учасників ринку – продавців та покупців кредитів (банківські установи);
• набором фінансових інструментів (короткострокові кредити, депозити, депозитні сертифікати у національній та іноземній валюті, векселі тощо);
• регулюючих органів, що впливають на ринок з метою забезпечення умов вільної конкуренції для його учасників (насамперед НБУ);
• організацій, що утворюють розгалужену інфраструктуру ринку (система комунікацій, інформаційна система, СЕП).

На ринку міжбанківських кредитів існують різні способи розміщення (залучення) фінансових ресурсів банківської установи:

• власне міжбанківські кредити;
• використання кореспондентських рахунків, які відкриваються банками один в одного, для кредитування;
• векселі, депозитні сертифікати тощо.

Важливими фінансовими інструментами, які активно використовуються на цьому ринку, є короткострокові міжбанківські валютні депозити (їх ще називають валютними міжбанківськими кредитами). Ринок валютних міжбанківських депозитів також має два сегменти: «короткі» та «довгі» депозити. Довгострокові депозити використовуються банками, як правило, для надання банківських кредитів суб’єктам підприємницької діяльності, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю.

Короткострокові депозити банки зазвичай використовують із отримання спекулятивного прибутку з допомогою ставок арбітражних операцій, і навіть підтримки ліквідності кореспондентських рахунків.

У цілому нині вибір фінансового інструменту залежить від мети, з якою банк виходить ринку міжбанківських кредитів — використання ринку надійного розміщення коштів (у разі банк виконує роль кредитора); оперативне залучення не дуже дорогих грошових ресурсів (банк виступає як позичальник); отримання прибутку на арбітражних операціях тощо.

Діяльність банків на міжбанківському кредитному ринку супроводжується різними поточними проблемами, характеристики яких використовують такі терміни: ліквідна позиція, величина позиції, знак позиції.

Якщо банк має вільні кошти, які він може розмістити на ринку, то позиція його є позитивною (довгою), а якщо банк хоче залучити кошти, то знак його позиції буде негативним (коротка позиція). Тобто наявність довгої позиції характеризує банк як фінансово стійкий, де завжди є надлишок ресурсів. Такі банки, крім фінансової вигоди, набувають можливість встановлення ділових партнерських відносин. З іншого боку, банки-позичальники (з короткою позицією ) залучають міжбанківський кредит розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, і навіть у зв’язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного до трьох до шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, наданими бізнесу, та пов’язана з обліковою ставкою.

У цілому нині міжбанківське кредитування вважається найдорожчим (проти іншими) джерелом, формує кредитний потенціал банку. У цьому надійніші банки залучають ресурси під менший відсоток, ніж менш надійні банки, що з великим ризиком їх кредиту. Тому, аналізуючи ринок міжбанківських кредитів, необхідно порівнювати власні відсоткові ставки, ставки інших банків, дані, що публікуються в пресі, та визначати ціну позикових ресурсів відповідно до можливих ризиків.

Однією із складових запозичених ресурсів також є централізовані кредити , отримані від НБУ як кредитор останньої інстанції, який застосовує такі механізми рефінансування комерційних банків з метою ефективного регулювання грошово-кредитного ринку, управління ліквідністю банківської системи: проведення операцій на відкритому ринку; надання стабілізаційного кредиту та здійснення біржових та позабіржових операцій з купівлі та продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Для залучення позикових коштів банк може також випускати облігації , але лише за умови повної оплати всіх випущених ним акцій. При випуску облігацій банк грає активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як із залученні вкладів роль банку пасивна. До акціонерних банків, що випускають облігації, пред’являються такі самі вимоги, як і до банків, що випускають акції.

Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями, або через обмін на раніше випущені облігації та цінні папери.

Погашуються облігаційні позики банками після закінчення терміну обігу облігацій за їхньою номінальною вартістю.