Історія економічних санкцій: перші зафіксовані в письмових джерелах економічні санкції були накладені Афінським морським союзом (Делосской симмахією) на місто Мегару (що входило до Пелопонеського союзу) у 432 році до н.е. з метою зупинити практику прийому в цьому місті втікачів афінських рабів та розорювання священних прикордонних територій. Вони відомі під назвою “мегарська псефізму”. Ефективність санкцій виявилася неочевидною. З одного боку, мегарські купці зазнали великих втрат, але з іншого – були змушені звернутися до союзників (насамперед Спарти) за військовою підтримкою. В результаті Пелопонеської війни Афіни зазнали нищівної поразки, а Афінський союз був знищений.
У Середні віки в Європі економічні санкції мали в основному локальний і короткочасний характер через зміну зміни торгових і військових союзів і змін інтересів окремих правителів і впливових осіб. У XIX столітті основним інструментом економічних санкцій стали морські блокади – заходи щодо запобігання морській торгівлі окремої країни з іншими без оголошення їй війни. У період з 1827 (перша відома морська блокада) до 1914 року була зафіксована 21 блокада проти Туреччини, Португалії, Нідерландів, Колумбії, Панами, Мексики, Аргентини та Сальвадора. Організаторами блокад здебільшого ставали Великобританія (12 разів) та Франція (11 разів), а також Італія та Німеччина (по три рази), Росія та Австрія (по двічі) та Чилі.
Широке поширення економічні санкції набули у XX столітті з розвитком міжнародних торговельних відносин. До початку Другої світової війни колективним економічним санкціям зазнавали Югославія, Греція, Болівія, Парагвай та Італія.
Під час холодної війни санкції були переважно неефективними, т.к. не підтримувалися або Західним, або Східним блоками країн (із США та СРСР як лідери відповідно). Єдині санкції, підтримані обома блоками, були накладені лише двічі: на Родезію та ПАР, і в обох випадках виявились недостатньо ефективними.
Один із найвідоміших прикладів колективних економічних санкцій того часу – обмеження поставок до соціалістичних країн «стратегічних» товарів та технологій, насамперед військових та комп’ютерних. Спеціально для контролю експорту до країн Східного блоку у 1949 році було створено Координаційний комітет (CoCom), до якого увійшли 17 держав, ще шість країн співпрацювали з комітетом, формально до нього не входячи. Комітет припинив свою діяльність у 1994 році.
Найвідоміший приклад довгострокових односторонніх санкцій – ембарго США щодо Куби, яке розпочалося у 1960–1962 роках і триває досі. Компаніям США заборонені будь-які економічні контакти з Кубою без спеціального дозволу, зокрема, у третіх країнах. За даними кубинської влади, прямі збитки від ембарго склали близько 1 трлн. доларів у поточних цінах. Проте мети економічних санкцій США – встановлення демократії на Кубі – не досягнуто.
З 1990 року ООН почала активніше використовувати міжнародні економічні санкції проти різних країн. Їм зазнали: Ірак (з 1990), Югославія (1991–2001), Сомалі (з 1992), Лівія (1992–2003), Ліберія (з 1992), Ангола (1993–2002), Гаїті (1993–19) (1994–2008), Сьєрра-Леоне (з 1997), Афганістан (з 1999), Еритрея та Ефіопія (з 2000), ДР Конго (з 2003), Кот-д’Івуар (з 2004), Судан (з 2 , Ліван (з 2005), Іран (з 2006), КНДР (з 2006). В основному санкції носять частковий характер і обмежують постачання до цих країн зброї та військового обладнання. У деяких випадках використовується заморожування зарубіжних активів.
На етапі розвитку міжнародних економічних відносин найефективнішим вважається вплив не так на країни загалом, але в їх окремих керівників: пошук і заморожування їх іноземних активів, відмова у можливості інвестувати там, заборона поїздки. Жорсткі економічні санкції, створені задля підрив економіки нашої країни, визнані негуманними, т.к. від них найбільше страждає населення, переважно найбідніші його верстви.
