Градуалізм (Лат. gradatio – Поступова зміна) – одна з двох (див. Шокова терапія) основних альтернативних концепцій економічної трансформації пострадянських суспільств в ринкову економіку. Реалізовані практично варіанти ринкових перетворень містять риси обох теорій. Градуалізм розглядає трансформацію директивно-планової економіки як щодо тривалий та поступовий процес, у якому провідна роль відводиться стабілізації виробництва. Відповідно до цієї теорії тільки при сталому випуску вітчизняної продукції можна забезпечити безперервне надходження доходів, необхідних для поповнення бюджету, інвестицій, та підвищення платоспроможного попиту населення. З погляду градуалізму падіння обсягів виробництва – найгірше зло порівняно з низьким вихідним рівнем його ефективності, оскільки містить у собі ризик втрати імпульсу трансформації.
Концепція градуалізму передбачає проведення реформ повільно і послідовно, крок за кроком, причому двигуном ринкових перетворень ця теорія вважає державу. Саме воно, керуючись довгостроковою стратегічною програмою реформ, має заміняти командну ринкову економіку. Градуалістський підхід передбачає пом’якшення економічних та соціальних наслідків реформ, прагне уникнути різкого зниження життєвого рівня населення. Це перехід не революційного, а еволюційного характеру. Його основні риси:
- ринкові відносини починаються з насичення споживчого ринку товарами та послугами шляхом розвитку приватного сектора виробництва та збуту;
- Тільки після досягнення рівноваги на споживчому ринку проводиться повільна лібералізація цін. При цьому зберігається державний контроль за цінами в монополізованих галузях;
- проводиться жорстка фінансова політика з недопущення високої інфляції.
Практика показала, що еволюційний шлях доцільно застосовувати у країнах, де:
- є досить розвинене сільське господарство та кустарне виробництво, у яких зайняті покоління працівників, які зберегли навички приватного підприємництва. Це дозволяє швидко збільшувати пропозицію на ринку;
- порівняно невисока питома вага важкої промисловості та особливо військово-промислового комплексу;
- стабільна фінансова система;
- Серед політичної та господарської еліти переважають люди, зацікавлені у проведенні реформ.
До переваг градуалізму в порівнянні з «шоковою терапією» можна віднести те, що він знижує ризик виникнення тупикової ситуації внаслідок невдалого проведення реформ. Якщо на якомусь етапі реформа не принесе успіху, можна повернутися на попередній етап, закріпитись і потім спробувати знову. Градуалізм також знижує можливість надмірного загострення соціально-економічної ситуації у країні як реакції суспільства на зміни у всіх сферах життя.
Основний недолік градуалізму в порівнянні з «шоковою терапією» полягає в тому, що він передбачає наявність великого запасу міцності в економіці та суспільстві, який дозволив би їм функціонувати протягом тривалого періоду змін.
Прикладами успішної реалізації градуалістського підходу є Угорщина та Китай.
В Угорщині ринкові перетворення розпочалися наприкінці 60-х років минулого століття. Тоді вони не передбачали зміни політичного устрою. Протягом 20 років, аж до кінця 80-х років угорське керівництво поступово розширювало поле для вільного ціноутворення та приватного підприємництва. Комерційні умови діяльності крок за кроком запроваджувалися у державному секторі. Протягом наступних десяти років перетворення були прискорені шляхом платної приватизації та створення сильного банківського сектора, в Угорщині успішно проводилися програми реформування підприємств та залучення іноземного капіталу.
Проте слід зазначити, що повільні реформи зумовили тривалий період застою угорської економіки. Так, економічне зростання тут припинилося ще 1986 р. і відновилося лише майже через десять років – у середині 1990-х років. Угорська держава несе високі соціальні витрати, які часто перевищують фінансові можливості бюджету. Тому Янош Корнаї назвав Угорщину «державою загального благоденства, що народилася раніше». Тягар високих соціальних витрат провокує інфляцію і змушує угорський уряд періодично приймати програми жорсткої економії.
Вдалим вважається градуалістський досвід Китаю. Справді, з початку 1980-х Китаю вдається підтримувати високі темпи розвитку і одночасно проводити економічні реформи. Завдяки швидкому зростанню економіки – до 10% на рік – Китай увійшов до десятки провідних держав світу і найближчими роками може наздогнати передові країни Заходу. Принцип китайських реформ можна охарактеризувати словом “прагматизм”. Китайське керівництво не перешкоджає ринковим відносинам там, де це можливо, і зберігає державний контроль там, де вважає це за необхідне.
Ринковими стали і сільське господарство, де у роки Мао Цзе Дуна зберігалося приватне землеволодіння, і дрібна і середня міська промисловість.
Основна стратегія Китаю під час переходу від планового господарства до ринкової системи полягає у поступовій децентралізації прийняття рішень, включаючи лібералізацію економіки. У Китаї поняття «ринкова економіка» не протиставляє державного регулювання як такого; це поняття вважають несумісним із командно-розподільним механізмом, який обслуговував відносини між економічними агентами в соціалістичних країнах.
Провідною ознакою китайського градуалізму у вітчизняній та зарубіжній літературі вважається відмова від одномоментної лібералізації цін та швидкої приватизації державного сектора економіки. У самому Китаї сутністю градуалізму вважають так звану «двоколійність».
«Двоколійний» підхід означає будівництво ринкової колії паралельно до планової. Це стосується всіх сфер та секторів економіки: структурної реформи, зняття контролю за цінами, ринкової реформи підприємств, регіонального розвитку, фіскальних відносин між Центром та місцевими органами самоврядування. “Звільнення” цін при цьому підході здійснюється шляхом:
- відкриття вільного ринку без зміни при цьому обсягу державних поставок за нижчими плановими цінами;
- поступового зміни планових цін із виходу рівень ринкових цін. На поставки, що плануються за плановими цінами, зазвичай встановлюється квота, якщо їх обсяг з часом знижується. Такий підхід запроваджено наприкінці 1978 р. за швидкої та загальної лібералізації сільськогосподарського сектора, тоді як промисловий сектор продовжував існувати за умов традиційного планового управління.
Реформування китайської економіки йшло шляхом, який раніше використовували Японія, Тайвань, Південна Корея для переходу від враженої війною або нерозвиненої економіки до ринкової. Цей шлях передбачає:
- створення державою основних інститутів, що включають права власності, юридичну систему, надійну валюту, комерційні та інвестиційні банки, правила комерційної діяльності, бухгалтерію, страхування, фінанси та рекламу;
- створення конкуруючих міських та сільських підприємств;
- уряд, який має активність та стабільність на всіх рівнях – національному, обласному, міському, районному та сільському. Сильний та активний уряд має відігравати головну роль у здійсненні перехідних заходів шляхом надання допомоги у створенні інститутів ринкової економіки. Йдеться, перш за все, про правила, закони, рамках економічної діяльності суб’єктів господарювання, включаючи систему соціальної безпеки. Як особливі заходи уряд може проводити активну експансіоністську політику, що охоплює: погашення заборгованості із заробітної плати та пенсій; інвестиції в інфраструктуру; реструктуризацію державних та приватизованих підприємств тощо.
