Попит на гроші (demand for money) – узагальнююче поняття, що використовується в економічному аналізі для пояснення бажання економічних суб’єктів мати у своєму розпорядженні певну кількість платіжних засобів, або загальна потреба ринку в грошових коштах.
Попит на гроші обумовлений двома функціями грошей – бути засобом обігу (тобто гроші, необхідні для укладання угод); бути засобом збереження багатства (тобто гроші необхідні для накопичення та придбання нових активів). Існують різні теоретичні моделі попиту на гроші – класична кількісна, кейнсіанська, монетаристська – у рамках яких аналізують різні причини, що його породжують.
Так, Дж. М. Кейнс (1883-1946) виділяв три мотиви, що породжують попит на гроші:
- трансакційний (transactions motive) – потреба у грошах як засобу платежу;
- мотив застереження (precautionary motive) – накопичення грошей на випадок незапланованих витрат;
- спекулятивний мотив (speculative motive) – попит на гроші для збереження багатства в умовах невизначеності майбутніх ставок відсотка.
Попит на гроші для укладання угод — кількість грошей, які люди хочуть розташовувати для використання як засіб обігу для здійснення платежів. Попит на гроші для здійснення угод змінюється у прямому зв’язку зі зміною номінального ВВП.
Попит на гроші як активи — кількість грошей, яку люди хочуть зберігати як заощадження. Попит на гроші як на активи змінюється обернено пропорційно процентній ставці. При низьких відсоткових ставках чи низьких альтернативних витратах володіння грошима люди вважають за краще тримати більше активів у вигляді грошей. При високих відсоткових ставках чи високих альтернативних витратах ліквідність коштує дуже дорого, і люди тримають менше активів у вигляді грошей.
Попит на гроші для спекулятивних цілей — попит на грошові залишки, що зберігаються у ліквідній формі, для можливого використання їх із вигодою у разі зниження ціни на актив. Рішення зберігати грошові залишки залежить від процентної ставки. Якщо поточна відсоткова ставка висока, люди вважають за краще тримати активи у вигляді облігацій, а не у вигляді грошових вкладів, що обумовлено високими альтернативними витратами володіння грошима та незначним ризиком втрат: відсоткова ставка навряд чи підніметься ще вище і спричинить зниження ціни облігацій. Інакше кажучи, існує зворотна залежність між ціною облігацій та ефективною процентною ставкою. Спекулятивні операції є результатом очікуваних змін цін. Якщо процентна ставка низька, а ціна облігацій тримається на високому рівні, люди віддадуть перевагу ліквідності через низькі альтернативні витрати, очікування підвищення процентної ставки і відповідне падіння ціни облігацій. В результаті виникає зворотна залежність між відсотковою ставкою та попитом на спекулятивні залишки. Спекулятивний попит на гроші поряд з попитом на гроші для угод та попитом на гроші для непередбачених цілей утворює сукупний попит на гроші.
Попит на гроші, еластичний за відсотком– Попит на гроші, чутливий до змін процентної ставки.
Попит на гроші, не еластичний за відсотком– Попит на гроші, нечутливий до змін процентної ставки.
Визнання існування стабільного попиту гроші лягло основою теорії монетаризму. Якщо виходити з цього припущення, можна показати, що фіскальна/бюджетна політика є нейтральною, тобто коли державні витрати підштовхують відсоткові ставки до зростання, обсяг інвестицій у приватному секторі відповідно падає. Більше того, зміни у пропозиції грошей є необхідною та достатньою умовою змін номінальної вартості валового внутрішнього продукту або змін темпів інфляції. Проте в ході економетричних досліджень не вдалося достовірно встановити, чи насправді є попит на гроші стабільним.
Попит на гроші має різне трактування у різних теоріях.
Монетаризм розглядає гроші, що знаходяться в обігу, як головний інструмент макроекономічного аналізу.
У рамках кількісної теорії грошей попит на гроші визначається відповідно до рівняння (моделі) Н. Фішера:
M · V = P · Q
де М – кількість грошей у обігу;
V – Швидкість обігу грошей;
Q – Кількість проданих товарів;
Р – Середня ціна товарів та послуг.
Після перетворення рівняння:
MD = (P · Q) / V
де MD – Величина попиту на гроші.
Якщо припустити, що угоди враховуються у ВНП, то P · Q і номінальному ВНП. Звідси M · V = ВНП і далі
MD = ВНП / V
Сучасне тлумачення кількісної теорії грошей М. Фрідмен враховує попит на гроші окремої особи, який обмежений сумою наявного у нього «портфеля ресурсів» – грошей та інших активів:
MD = Pf (Rb, Re, p, g, y, u)
де MD – Величина попиту на гроші;
Р – Абсолютний рівень цін;
Rb – номінальна норма відсотка за облігаціями;
Re – ринкова вартість доходу за акціями;
р – Темп зміни рівня цін у відсотках;
g – відношення між людським багатством (праця) та іншими формами багатства;
y – загальний обсяг багатства;
u – величина, що відображає можливу зміну смаків та переваг.
У сучасного монетаризму є теорія грошей, що суперничає – кейнсіанство і неокейнсіанство. Кейнсіанська теорія намагається визначити попит на гроші виходячи з мотивів економічного суб’єкта, що спонукають його зберігати частину свого багатства у формі ліквідних фінансових активів. Дж. М. Кейнс, як зазначалося вище, виділяє такі мотиви: трансакційний, спекулятивний, обережність. Важливо, що суб’єкт який завжди може визначити, якими саме мотивами він керується у своєму попиті гроші.
Трансакційний – це мотив зберігання грошей, заснований на зручності їх використання як засіб платежу. Застереження – це мотив зберігання грошей з метою мати у майбутньому можливість здійснювати незаплановані витрати. Спекулятивний – це мотив зберігання грошей, що виникає з невідомості майбутньої ринкової вартості фінансових активів та бажання уникнути втрат.
Кейнс вважав, що попит на гроші залежить від номінального доходу та норми позичкового відсотка: номінальний дохід прямо пропорційно впливає на грошовий попит, а норма позичкового відсотка – обернено пропорційно.
Основні відмінності між монетаризмом та кейнсіанством зводяться до наступного.
На відміну від кейнсіанства, що орієнтується на регулюючу роль держави, монетаристи ближчі до старої класичної школи і часто відкидають втручання держави в регулювання грошової маси.
Кейнсіанці відводять грошам другорядну роль, монетаристи вважають, що саме грошовий обіг визначає рівень виробництва, зайнятості та цін.
Різні позиції у тлумаченні швидкості обігу грошової маси. Монетаристи вважають, що швидкість (V) стабільна. Але якщо швидкість обігу грошей (V) стабільна, то з рівняння (М · V = Р · Q і далі М · V = ВНП) дійсно випливає, що між грошовою пропозицією М та ВНП існує безпосередня та передбачувана залежність.
Кейнсіанці вважають, що зміна пропозиції грошей змінює спочатку рівень відсоткової ставки, потім – інвестиційний попит і лише через мультиплікатор викликається зміна номінального ВНП.
Монетаристи вважають, що у довгостроковій політиці держава має забезпечувати обґрунтований постійний приріст грошової маси (М).
На відміну від монетаристів кейнсіанці вважають, що нарощування грошової пропозиції загрожує багатьма негативними наслідками. Якщо пропозиція грошей зростає, то попит ними падає, скорочується і вартість кредиту, тобто. процентна ставка, вона перестає реагувати зростання пропозиції грошей. В результаті економіка потрапляє в «ліквідну пастку» і рветься ланцюг причинно-наслідкових зв’язків між кількістю грошей та номінальною ВНП. Тому, на відміну від монетаристів, кейнсіанці основним засобом стабілізації економіки вважають фіскальну політику, а не грошову.
Поступово і ті й інші відмовляються від своїх крайніх позицій, тому протиріччя між ними згладжуються і в галузі теорії грошей виникає кейнсіансько-неокласичний синтез, який нині серед економістів стає домінуючим.
