Сутність та зміст зовнішньоекономічної політики. Основні напрямки зовнішньоекономічної політики держави
Зовнішньоекономічна політика – це діяльність держави у галузі розвитку та регулювання економічних відносин з іншими країнами. Це політика в галузі: експорту, імпорту, мит, тарифів, обмежень, залучення іноземного капіталу, вивезення капіталу за кордон, зовнішніх позик, надання економічної допомоги іншим країнам, здійснення спільних економічних проектів.
Основним завданням зовнішньоекономічної політики є формування сприятливих зовнішньоекономічних умов для відтворювального процесу в країні, для вигідної участі країни в міжнародному поділі та кооперуванні праці в процесі діяльності її суб’єктів господарювання. Зовнішньоекономічна політика вирішує також завдання збалансованості зовнішньоекономічних операцій з окремими державами та регіонами, оптимізації господарської взаємодії конкретних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з аналогічними організаціями інших держав, завдання забезпечення економічної безпеки країни.
Об’єктом державного регулювання зовнішньоекономічної політики є зовнішньоекономічна діяльність, яка є сукупністю економічних, організаційно-правових операцій та угод національних суб’єктів господарювання з суб’єктами господарських зв’язків розвинених країн з метою забезпечення максимально можливої ефективності та економічної вигоди, які недосяжні на внутрішньому ринку.
Можна виділити деякі специфічні та базові риси зовнішньої політики . Однією з її найважливіших рис є вироблення та реалізація цілей зовнішньополітичної діяльності. Звичайно, формулювання програм та організація політичних дій завжди зумовлені конкретною ситуацією на міжнародній арені.
Однією з рис, що характеризують зовнішньополітичну діяльність держави, є здатність цієї держави підтримувати політичну стабільність на належному рівні всередині держави. Взаємозв’язки та взаємозалежності внутрішньої та зовнішньої політики поширюються практично на всі сфери суспільного життя, чи то економіка, культура чи наука. Тому очевидний і зворотний зв’язок впливу внутрішньої політики на зовнішній. Ефективна зовнішня політика здатна активно проводити реалізацію цілей внутрішньої політики. Внутрішня політика кожної держави як визначає напрями, а й забезпечує засоби реалізації зовнішньої політики України. Остання як служить цілям внутрішньої політики, а й здійснює її коригування відповідно до міжнародними умовами.
Сутність зовнішньополітичної діяльності держави не можна розглядати у відриві від характеру міжнародних відносин. Особливості характеру міжнародних відносин, в яких здійснюється зовнішньополітична діяльність держав, можуть мати такий вигляд. Міжнародні відносини охоплюють дуже широку, а тому важку для розуміння область явищ і процесів, повне пізнання яких, теоретичне впорядкування та аналіз їх взаємозв’язків за нинішнього стану знань та недосконалості наукового апарату майже неможливі.
Види зовнішньої політики :
- Пасивна зовнішня політика , властива економічно слабким державам, змушеним пристосовуватися до міжнародної кон’юнктури.
- Агресивна зовнішня політика полягає у формуванні власної внутрішньої політики та у прагненні пристосувати (за допомогою зовнішньої політики) або примусити до змін у внутрішній та зовнішній політиці інші держави.
- Активна зовнішня політика полягає в інтенсивних пошуках рівноваги між внутрішньою та зовнішньою політикою.
- Консервативна зовнішня політика полягає в активній чи навіть агресивній охороні досягнутої раніше рівноваги між внутрішньою та зовнішньою політикою.
Зовнішня політика покликана регулювати взаємовідносини між державами та народами, курс тієї чи іншої держави, її представників на міжнародній арені, спрямований на досягнення національно-державних інтересів. Для визначення сутності зовнішньополітичного курсу будь-якої країни украй необхідний облік панівних внутрішніх соціальних відносин. Будучи «перенесеними» на міжнародну арену в особі держави, вони стають державною зовнішньою політикою, спрямованою на збереження та зміцнення цієї структури суспільних відносин та форм власності. Будь-яка держава прагне перетворити свою міжнародну політику на важливий інструмент зміцнення своїх позицій та досягнення своїх класових цілей. В основі зовнішньої політики будь-якої цивілізованої держави лежать національні інтереси. Зовнішня політика цим висловлює національні інтереси на міжнародній арені, обирає адекватні кошти та методи реалізації.
Основними суб’єктами зовнішньої політики України є:
- держава, її інститути, а також політичні лідери та глави держави;
- неурядові організації, так звана «народна дипломатія», що включає діяльність як політичних партій та рухів, так і неполітичних об’єднань та спілок.
Успіх зовнішньої політики залежить від об’єктивності та реальності відображення нагальних суспільних інтересів, а також від адекватно вироблених засобів та методів реалізації цих інтересів та досягнення поставлених цілей.
Митні тарифи та мита, нетарифні методи регулювання
Дієвими інструментами регулювання зовнішньої торгівлі є ввізні та вивізні мита .
Митний тариф є систематизованим збором ставок мит, якими оподатковуються товари, що ввозяться в цю країну або вивозяться з неї. Він є одним із найважливіших інструментів зовнішньоторговельного та зовнішньоекономічного регулювання.
Імпортні мита по праву вважаються основним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі, тому інші методи її регулювання прийнято об’єднувати під загальною назвою «нетарифні».
Відповідно до основних правил СОТ використання нетарифних засобів регулювання зовнішньої торгівлі має бути зведене до мінімуму.
Імпортний тариф в умовах ринкової економіки покликаний захищати окремі галузі від іноземної конкуренції та нейтралізувати переваги зарубіжних фірм, зумовлені національними особливостями оподаткування та ціноутворення. Встановлення ставок має виходити із пріоритетів промислової політики (тобто не максимізація бюджету, а обмежений протекціонізм пріоритетних галузей).
Функції мит :
- захисна – оберігає вітчизняне виробництво від зростання рівня іноземної конкуренції, яка може поставити під загрозу його існування;
- регулююча – надає певний вплив формування структури виробництва, заохочує розвиток одних галузей і стримує розвиток інших;
- торгово-політична – є інструментом непрямого на економічну політику інших держав, грає певну роль досягненні балансу економічних інтересів між країнами;
- фіскальна – забезпечення необхідного поповнення доходної частини бюджету.
У найрозвиненіших країнах переважають імпортні митні тарифи. У країнах – переважно експортні митні тарифи (фіскальна функція).
Ескалація (зростання) ставок мит є підвищення ставок мит на товари в міру підвищення ступеня їх обробки.
Вплив мит підвищення цін по-різному по окремих видах – по напівфабрикатам – невелика, по готовим виробам – значно.
До нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі належить переважна більшість торгових бар’єрів, створюють перешкоди здійснення зовнішньої торгівлі (крім мит).
До них відносяться заходи, як свідомо спрямовані на регулювання зовнішньої торгівлі (заборони, квотування, ліцензування), так і призначені для інших цілей, але які мають побічним результатом перешкоди для зовнішньої торгівлі (норми в галузі охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища, маркування, стандарти, ветеринарні та фітосанітарні обмеження).
Заходи з нетарифних обмежень згідно з класифікацією ГАТТ-СОТ представлені 5 групами:
- кількісні обмеження;
- нетарифні збори, податки;
- фінансові заходи, субсидії експортерам та імпортозамінним виробництвам;
- обмежувальна практика урядових органів;
- технічні бар’єри у торгівлі.
Валютна політика держави. Валютний курс та стан платіжного балансу
Валютне регулювання – діяльність державних органів (органів валютного регулювання) щодо встановлення порядку обігу валютних цінностей, у тому числі правил володіння, користування та розпорядження ними.
Валютний контроль – діяльність органів валютного контролю та агентів валютного контролю, спрямовану забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами вимог валютного законодавства страны.
Операції за участю фізичних осіб з купівлі-продажу та обміну готівкової іноземної валюти та платіжних (грошових) документів в іноземній валюті (далі – іноземна валюта) проводяться тільки у обмінних пунктах (касах), що здійснюють валютні операції, уповноважених банків та інших суб’єктів господарювання за наявності у них відповідної ліцензії Національного банку України.
Юридичні особи та індивідуальні підприємці, які є резидентами, здійснюють обов’язковий повний або частковий продаж іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку (відсоток обов’язкового продажу валютної виручки встановлюється на законодавчому рівні).
Існує ринкове та державне регулювання величини валютного курсу. Ринкове регулювання, засноване на конкуренції та дії законів попиту та пропозиції, здійснюється стихійно. Державне регулювання спрямоване на подолання негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин та на досягнення сталого економічного зростання, рівноваги платіжного балансу, зниження рівня безробіття та інфляції у країні. Воно здійснюється за допомогою валютної політики – комплексу заходів у сфері міжнародних валютних відносин, що реалізуються відповідно до поточних та стратегічних цілей країни. Юридично валютна політика оформляється валютним законодавством та валютними угодами між державами.
До заходів державного на величину валютного курсу относятся:
- валютні інтервенції;
- дисконтная политика;
- протекціоністські заходи.
Найважливішим інструментом валютної політики держави є валютні інтервенції – операції центральних банків на валютних ринках купівлі-продажу національної грошової одиниці проти провідних іноземних валют.
Мета валютних інтервенцій – зміна рівня відповідного валютного курсу, балансу активів та пасивів з різних валют або очікувань учасників валютного ринку. Дія механізму валютних інтервенцій аналогічна до проведення товарних інтервенцій. Щоб підвищити курс національної валюти, центральний банк має продавати іноземні валюти, скуповуючи національну. Тим самим зменшується попит іноземну валюту, отже, збільшується курс національної валюти. Щоб знизити курс національної валюти, центральний банк продає національну валюту, скуповуючи іноземну. Це призводить до підвищення курсу іноземної валюти та зниження курсу національної валюти.
Для інтервенцій, зазвичай, використовуються офіційні валютні резерви, і зміна рівня може бути показником масштабів державного втручання у процес формування валютних курсів.
Офіційні інтервенції можуть проводитися різними методами – на біржах (публічно) чи міжбанківському ринку (конфіденційно), через брокерів чи безпосередньо через операції з банками, терміном чи з негайним виконанням.
Для того щоб валютні інтервенції призвели до бажаних результатів щодо зміни національного валютного курсу у довгостроковій перспективі, необхідно:
- Наявність необхідної кількості резервів у центральному банку щодо валютних інтервенцій.
- Довіра учасників ринку до довгострокової політики центрального ринку.
- Зміна фундаментальних економічних показників, як-от темп економічного зростання, темп інфляції, темп збільшення грошової маси та інших.
Національний банк має у своєму розпорядженні золотовалютні резерви, частина з яких є іноземною валютою, і має можливість використовувати метод валютних інтервенції для підтримки курсу в деякому стійкому положенні. Однак центральний банк не може дозволити вичерпатися всьому резерву, тому цей метод може застосовуватися в дуже обмеженому масштабі.
Дисконтна політика – це зміна центральним банком облікової ставки, зокрема з регулювання величини валютного курсу шляхом на вартість кредиту внутрішньому ринку й цим міжнародний рух капіталу. Останні десятиліття її значення регулювання валютного курсу поступово зменшується. На даний момент центральним банком підтримуються відносно високі ставки відсотка, у тому числі і в іноземній валюті, що має стимулювати надходження капіталу. Оскільки банкам вигідно брати кредити за кордоном за низькими відсотковими ставками та вкладати їх у країні під високі відсотки. І навіть якщо не брати до уваги поведінку банків, то високі ставки власними силами залучають капітал кому б він не належав. Відповідно, приплив капіталу це в основному приплив іноземної валюти в країну, що природно впливає на курс внутрішньої валюти.
Протекціоністські заходи – це заходи, створені задля захист своєї економіки, у разі національної валюти. До них відносяться насамперед валютні обмеження. Валютні обмеження – це законодавча чи адміністративна заборона чи регламентація операцій резидентів та нерезидентів із валютою чи іншими валютними цінностями. Видами валютних обмежень є такі дії держави:
- валютна блокада;
- заборона на вільну купівлю-продаж іноземної валюти;
- регулювання міжнародних платежів, руху капіталів, репатріації прибутку, руху золота та цінних паперів;
- концентрація до рук держави іноземної валюти та інших валютних цінностей.
Держава досить часто маніпулює величиною валютного курсу з метою зміни умов зовнішньої торгівлі країни, використовуючи такі методи валютного регулювання, як подвійний валютний ринок, девальвація та ревальвація.
Крім того, на валютний курс впливає темп інфляції. Що темп інфляції країни, тим нижчий курс її валюти, а то й протидіють інші чинники. Інфляційне знецінення грошей у країні викликає зниження купівельної спроможності та тенденцію до падіння їх курсу до валют країн, де темп інфляції нижчий.
З іншого боку, платіжний баланс безпосередньо впливає величину валютного курсу. Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної валюти, оскільки збільшується попит неї з боку іноземних боржників. Пасивний платіжний баланс породжує тенденцію зниження курсу національної валюти, т.к. боржники всередині країни продають її, купуючи іноземну валюту на погашення своїх зовнішніх зобов’язань. Розміри впливу платіжного балансу на валютний курс визначаються ступенем відкритості економіки нашої країни.
Національний дохід не є незалежною складовою, яка може змінюватися сама собою. Проте загалом ті чинники, які змушують змінюватись національний дохід, мають великий вплив на валютний курс. Так, збільшення пропозиції товарів підвищує курс валюти, а збільшення внутрішнього попиту (всі товари, зокрема і іноземні) знижує її курс. Отже, для підтримки курсу національної валюти необхідно стимулювати внутрішній попит на вітчизняні товари, який потягне за собою збільшення пропозиції цих товарів і всередині країни, і за її межами, що потрібно.
