Соціальна політика держави

Сутність та цілі соціальної політики держави. Напрями та стратегії соціальної політики

Соціальна політика одна із найважливіших напрямів державного регулювання економіки. Соціальна політика – це діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, ліквідації негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні.

Соціальна політика – це система конкретних заходів та заходів держави, спрямованих на підвищення суспільного добробуту, покращення якості та рівня життя населення, раціональне використання трудового потенціалу та на цій основі – підвищення ефективності функціонування економіки країни.

Суть соціальної політики держави полягає у підтримці відносин, як між соціальними групами, так і всередині них, забезпечення умов для підвищення добробуту, рівня життя членів суспільства, створення соціальних гарантій, у формуванні економічних стимулів для участі у суспільному виробництві. При цьому слід зазначити, що соціальна політика держави, яка виступає як складова заходів, які проводяться державою з метою регулювання умов громадського виробництва в цілому, тісно пов’язана із загальноекономічною ситуацією в країні.

Головне призначення соціальної політики – повне задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб, формування всебічно та гармонійно розвинених членів суспільства. Це і є стратегічна та найвища мета розвитку будь-якої цивілізованої держави.

Державна соціальна політика спрямована на досягнення наступних цілей :

1. Забезпечення рівних можливостей при реалізації права на освіту та частку у суспільному добробуті шляхом справедливого розподілу доходів та майна (капіталу).
2. Зменшення небажаних відмінностей між багатими та бідними, усунення крайніх форм майнової нерівності.
3. Забезпечення більшої свободи, справедливості, поваги до гідності людини, забезпечення розвитку особистості, активної участі в суспільному житті та права на частку відповідальності перед суспільством.

Цілі соціальної політики щодо термінів:

• Довгострокові (перспективні) цілі зумовлюються пошуком оптимального поєднання соціально-економічної стабільності з економічним зростанням. Наприклад:
  • розвиток демократії, забезпечення права і свободи;
  • активізація соціальної ролі держави;
  • зростання добробуту громадян;
  • формування ефективної системи соціального захисту;
  • реформування пенсійної системи;
  • розвиток соціальної інфраструктури, виховання та освіта дітей, молоді;
• короткострокові (поточні) цілі формуються залежно від вихідних
  позицій суспільства. Наприклад:
  • погашення заборгованості із зарплати та соціальних виплат;
  • забезпечення прожиткового мінімуму;
  • адресна допомога незаможним.

Основні завдання соціальної політики держави :

• гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів та потреб окремих груп із довготривалими інтересами суспільства;
• стабілізація суспільно-політичної системи;
• створення умов підвищення матеріального добробуту людей, стимулювання до участі у громадському виробництві;
• забезпечення захисту соціально-економічних прав усіх громадян; підтримка малозабезпечених груп населення;
• забезпечення раціональної зайнятості у суспільстві;
• зниження рівня криміналізації у суспільстві;
• розвиток галузей соціального комплексу;
• забезпечення екологічної безпеки країни.

Слід зазначити, що можливості розв’язання тих чи інших завдань соціальної політики визначаються ресурсами, які може спрямувати державу з їхньої вирішення. У свою чергу ресурсна база залежить від загального рівня економічного розвитку країни. Тому конкретні завдання соціальної політики тісно пов’язані з економічним розвитком країни.

Значимість соціальної політики визначається впливом:

• на процеси відтворення робочої сили, підвищення продуктивності
  праці, освітнього та кваліфікаційного рівня трудових ресурсів;
• до рівня науково-технічного розвитку продуктивних сил;
• на культурне та духовне життя суспільства;
• на поліпшення умов праці та побуту;
• на розвиток фізкультури та спорту, що дає зниження захворюваності та впливає на скорочення економічних втрат у виробництві;
• на громадське харчування, дошкільну освіту, що звільняє населення від домашнього господарства, підвищує зайнятість у громадському виробництві;
• на науку та її забезпечення, що визначають перспективи розвитку;
• на соціальну сферу як місце застосування праці (у охороні здоров’я, освіті, торгівлі, ЖКГ зайнято від 20% до 70% працюючих).

Соціальна політика заснована на системі принципів , що виражають характер вимог до її змісту, форм та методів розробки та реалізації:

• гуманізм; соціальна справедливість;
• збалансованість цілей та можливостей реалізації соціальної політики (як за часом, так і за необхідними ресурсами);
• відкритість (вільне вираження суджень всіх груп та верств суспільства з питань соціальної політики – наявність «зворотного зв’язку» органів управління з масами);
• демократизм вироблення та реалізації соціальної політики (відкрите обговорення проектів великих соціально-політичних рішень, всебічне виявлення громадської думки щодо основних питань соціальних перетворень);
• дієвий контроль суспільства над реалізацією соціальної політики;
• адресність заходів щодо соціального захисту населення, посилення соціальної допомоги соціально вразливим та малозабезпеченим групам населення.

Основні об’єкти соціально-економічної політики :

• ринок праці та зайнятість;
• трудові відносини;
• оплата праці та доходи населення;
• система соціального забезпечення населення;
• соціальна інфраструктура.

Соціальна політика має ряд функцій, які, зрештою, визначають гуманістичний характер держави, що прагне через політично створювані громадські фонди підтримати стан індивідів у тому соціальному статусі, який не був би обтяжливим для нього. До цих функцій можна віднести такі функції :

• компенсаторну, яка спрямована на ліквідацію зовнішніх умов стримування, що не дають можливість індивіду бути діяльним учасником існуючих у суспільстві відносин;
• селективну, яка спрямована на визначення обставин та властивостей самого індивіда, що дозволяють віднести його до розряду нужденних;
• кумулятивна, що накопичує соціальний потенціал держави, що виражається залежно від індивідів від соціально-політичної діяльності держави.

За допомогою даних функцій забезпечується головне завдання соціальної політики – гармонізація суспільних відносин, здійснюється керування соціальним розвитком суспільства.

Соціальна політика має гарантувати населенню мінімальний дохід; соціально захищати населення від хвороб, інвалідності, безробіття, старості При цьому забезпечення державою мінімальних умов життя стосується лише тих, хто не може зробити це самостійно.

Соціальна політика держави реалізується через механізм державних програм соціального забезпечення та системи соціальних послуг.

Основними напрямками проведення соціальної політики є:

• захист рівня життя шляхом запровадження різних форм компенсації у разі підвищення цін та проведення індексації;
• забезпечення допомоги найбіднішим сім’ям;
• видача допомоги у разі безробіття;
• забезпечення політики соціального страхування; встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;
• розвиток освіти, охорона здоров’я, довкілля переважно з допомогою держави;
• проведення активної політики, спрямованої забезпечення кваліфікації.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери :

• правове забезпечення соціального захисту населення, ухвалення відповідних законодавчих та правових актів;
• прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (освіти, науки, медицини та ін.);
• соціальні трансферти;
• запровадження ефективної системи оподаткування;
• державні програми щодо вирішення конкретних соціальних проблем (освітні, медичні, екологічні та ін.);
• встановлення та контроль за дотриманням соціальних та екологічних нормативів та стандартів;
• створення мережі служби зайнятості та бірж праці;
• обов’язкове соціальне страхування та пенсійне забезпечення;
• підготовка та перепідготовка кадрів, та організація оплачуваних громадських робіт.

Сучасні моделі соціальної політики :

• патерналістська соціалістична модель – всебічна відповідальність держави за соціально-економічне становище громадян, державна монополія у сфері виробництва та розподілу всіх товарів та послуг, лояльність громадян стосовно державі. Однак ця система не мала економічної ефективності, вона не в змозі забезпечити високий рівень добробуту всіх громадян, для неї характерна система соціальних пільг і привілеїв для бюрократичної еліти, і низький рівень забезпеченості, і ліміти соціальних благ для більшості населення. Висока залежність індивіда від держави. Ідеологія утриманства, втрачається ініціатива;
• Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю та високим рівнем регулювання державою соціальної сфери («шведський соціалізм»). Вона забезпечує високий рівень соціальної захищеності громадян. Для неї характерний високий податковий тиск на підприємництво та населення, що не є привабливим для інших країн;
• модель “держави добробуту” є типовою ринковою моделлю з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, маючи пріоритетом ринкове господарство, перебирає функцію забезпечення соціальної стабільності громадян, забезпечує широкий спектр соціальних послуг, які ринок забезпечити неспроможна. У «державі добробуту» високий рівень витрат на соціальні потреби, високі соціальні мінімальні стандарти, часто вони наближені до середніх показників країни;
• модель соціально-орієнтованого ринкового господарства базується на засадах вільної конкуренції, вільного вибору, свободи розкриття
  та процвітання особистості. За пріоритету економічної свободи ринку модель характеризується високим ступенем захищеності громадян, що забезпечується державою через перерозподіл благ, податкову політику, правове забезпечення тощо. Завдання, які можуть вирішити самі громадяни, держава він не бере;
• ринкова соціальна модель відрізняється найбільшою соціальною жорсткістю. Як основний принцип тут діє пріоритет ринкових методів регулювання соціальної сфери перед методами прямого державного втручання. Вона характеризується роздержавленням соціальної сфери, зведенням до мінімуму державних дотацій та розширенням ринкових інструментаріїв у функціонуванні.

Тенденції у розвитку системи соціальної політики. Роль держави у формуванні системи соціального партнерства

В основі типізації соціальної політики може бути стан суспільства як цілісної соціально-економічної системи. Відповідно до цього критерію Б. Ракитський виділяє такі типи соціальної політики:

• соціальна політика у соціально стійких суспільствах;
• соціальна політика у суспільствах, що у стані кризи;
• соціальна політика у суспільствах, що у стані деформацій;
• соціальна політика у суспільствах, які з системної кризи шляхом корінних реформ, тобто. соціальна політика затяжного перехідного періоду.

Соціально стійкі суспільства характеризуються плавною динамікою економічного та розвитку. Прикладом є розвинених країн останньої третини XX в. Зростання продуктивності праці на основі науково-технічного прогресу забезпечило в них стабільні темпи економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення, а макроекономічна стабільність та сильна соціальна політика зрештою дозволили певною мірою гармонізувати економічні інтереси індивідів, їх груп та держави.

В економічній системі, що перебуває у стані кризи , накопичуються та загострюються соціально-економічні дисбаланси у всіх сферах життєдіяльності. Посилюються протиріччя економічних інтересів суб’єктів та зменшуються можливості відновлення балансу внаслідок звуження ресурсної бази проведення соціальної політики. Водночас наростає критична маса негативного ставлення до існуючого економічного та соціального стану. Шляхи виходу із ситуації полягають у проведенні адекватної політики, спрямованої на поліпшення ситуації в економічній, соціальній, політичній та ідеологічній сферах. Це реалізація антикризових програм на основі стримуючої фіскальної політики у поєднанні з жорсткою грошово-кредитною політикою, розробка та здійснення заходів щодо підвищення мотивації до праці, соціального захисту найслабших верств населення, поступки політичного характеру разом з ідеологічними зусиллями та ін.

Соціальна політика в суспільствах, які перебувають у стані деформацій , — це, по суті, політика в системах тоталітарного характеру, де немає реальної багатосуб’єктності та самостійності. Єдиним видом соціальної політики стає державна, яка має деформований характер через жорсткий тиск держави на форми перебігу всіх соціально-економічних процесів.

І, нарешті, соціальна політика перехідного періоду . Вона формується в умовах, коли одночасно співіснують відносини, що склалися у старій системі, та відносини вже нової суспільно-економічної системи. Їй, як і всій системі загалом, властива мінливість, нестабільність, багатоваріантність наслідків та результатів.

За підсумками типізації соціальної політики виділяють її різні моделі. Тут існує безліч варіантів і точок зору.

Комісія Євросоюзу виділяє дві основні моделі соціальної політики — бісмарківську (на ім’я її родоначальника Бісмарка) та бевериджську.

Основний принцип бісмарківської моделі — наголос на жорсткому зв’язку соціальних виплат із тривалістю та результативністю професійної діяльності. Працівники протягом трудового життя сплачують до страхових кас (фондів) певні суми, так звані страхові внески, розмір яких визначається і обмежується в ході укладення колективних договорів наймачів та найманих працівників. Страхові фонди управляються на паритетних засадах та не субсидуються з бюджету. Відповідальність за збереження коштів несуть правління кас, вони й здійснюють соціальні виплати. Малозабезпечені сім’ї отримують допомогу з муніципальної лінії.

Бевериджська модель соціальної політики ґрунтується на принципі національної солідарності та передбачає, що будь-яка людина, незалежно від ступеня її участі у суспільному виробництві, має право на мінімальний захист від соціальних ризиків (хвороба, старість, травма тощо). У країнах із цією моделлю соціальної політики існує обов’язкове страхування через хворобу, а пенсійні системи передбачають наявність «соціальних» пенсій, розмір яких залежить від минулих трудових відрахувань колишнього працівника. У цій системі засоби соціального захисту формуються значною мірою з державного бюджету, а в країнах, які обрали таку модель соціальної політики (Великобританія, Швеція), відсутня різка диференціація населення за рівнем життя.

Бісмарківська та бевериджська моделі мають різні варіації. Найчастіше у світовій практиці використовуються соціал-демократична, консервативна та ліберальна моделі.

Практика проведення соціальної політики у розвинених країнах вироблено кілька напрямів у її реалізації. До них відносяться:

• соціальне страхування;
• соціальний захист працівників, політику у сфері заробітної плати;
• соціальні заходи ринку праці;
• житлову політику.

Регулювання доходів населення

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів – зменшення різкої диференціації за рівнем доходів та капіталом.

Принципи розподілу доходів у суспільстві :

• зрівняльний (егалітарний) розподіл, коли всі члени товариства (його певної частини) одержують рівні доходи або блага;
• ринковий розподіл – кожен власник фактору виробництва отримує дохід відповідно до господарської продуктивності свого фактора. По відношенню до власників робочої сили (тобто найманих працівників) діє принцип розподілу по праці. Він означає, що доходи трудящих залежать від ринкової оцінки значущості їхнього виду праці та його кінцевих результатів;
• розподіл за накопиченим майном – отримання додаткових доходів тими, хто накопичує та передає у спадок власність (землю, будинки, цінні папери тощо);
• привілейований розподіл характерний для недемократичних суспільств, у яких люди, які перебувають при владі, перерозподіляють суспільні блага на свою користь (у вигляді підвищених окладів та пенсій, покращених умов життя, праці та відпочинку, спецобслуговування та ін.).

У житті ці принципи зазвичай поєднуються. Складність проблеми розподілу та перерозподілу доходів обумовлена ​​відсутністю відповіді на запитання:
«Який розподіл доходів вважати правильним?»

Елементи механізму розподілу та перерозподілу доходів :

• надання суспільних благ;
• оподаткування;
• передача.

Рівень добробуту людей характеризує отримувані ними доходи. Поняття «доходу» ширше поняття «заробітної плати», оскільки дохід може містити й інші грошові та натуральні надходження.

Види доходів :

• номінальний дохід – загальна кількість грошей, яку отримано окремими особами (або нараховано ним) за певний період. Основні елементи цього прибутку: трансфертні платежі; відсотки за вкладами та облігаціями, дивіденди на акції, страхові виплати, лотерейні виграші та ін.;
• наявний дохід – це дохід, який може бути використаний на особисте споживання та заощадження. Він дорівнює номінальному доходу мінус податки та інші обов’язкові збори та платежі;
• Справжній дохід відбиває купівельну спроможність номінального доходу. Це кількість товарів та послуг, яку можна купити на наявний дохід.

Головними статтями доходів більшості населення є заробітна плата та трансферти (соціальні платежі). Співвідношення з-поміж них впливає економічне поведінка людей. Якщо у доходах переважає заробітна плата, це стимулює трудову активність людей, ініціативу, заповзятливість. Якщо підвищується роль трансфертів, люди стають пасивнішими до праці, заражаються утриманством. Тому розміри державної допомоги мають бути виваженими.

Державне регулювання рівня та якості життя населення

Рівень та якість життя – інтегровані показники соціально-економічного розвитку країни. Для визначення рівня життя у різних країнах використовують індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), який запропонований ООН у 1990 р.

При розрахунку ІРПП до уваги приймаються:

• тривалість життя людей (граничні значення 25–85 років);
• рівень освіти (0-100% – кількість років, протягом яких людина навчалася після 15 років);
• обсяг ВВП душу населення (від 200 до 4000 дол. США).

Низьким вважається індекс менший за 0,5, високим – 0,9–1. У міру просування прогресу в суспільстві головним багатством виступає людський потенціал.

Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей (кількість автомобілів, квадратних метрів житла, торгових площ, телефонів, комп’ютерів, набір продуктового кошика тощо).

Якість життя – інтегрований показник, що узагальнює основні якісні характеристики життя населення.

Інструменти соціальної політики :

• соціальні гарантії фіксують обов’язки та відповідальність як держави перед громадянами, так і громадян перед державою;
• мінімальні державні соціальні стандарти – сукупність видів та обсягів соціальних послуг, безкоштовне надання яких гарантується всім громадянам;
• мінімальний споживчий бюджет у варіанті підвищеного стандарту забезпечує відтворення робочої сили, у варіанті зниженого стандарту показник прожиткового (фізіологічного) мінімуму;
• прожитковий мінімум – вартісна оцінка мінімального наукового
  обґрунтованого набору продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для збереження здоров’я та підтримки життєдіяльності людини при даному рівні розвитку економіки;
• споживчий кошик – сукупність мінімумів споживання конкретних продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, який розрахований у середньому на душу населення та окремо для чоловіків (16–59 років) та жінок (16–54 років), пенсіонерів та дітей;
• вартість споживчого кошика – вартісна оцінка прожиткового мінімуму, нижня межа вартості життя. Для працюючих вона забезпечує збереження працездатності – це межа бідності, а непрацюючих вона забезпечує лише підтримку життєздатності – це межа злиднів;
• мінімальний розмір оплати праці (МРОТ) – нижня межа, яка встановлюється (за теорією) за найменш кваліфіковану, просту працю. Його величина є точкою відліку для решти ставок заробітної плати. Є різні погляди на цей показник: згідно з одним він має становити 70–80% у мінімальному доході (на практиці – 22%), згідно з іншими – повинен у 1,5 раза перевищувати прожитковий мінімум, оскільки на одного працюючого в середньому припадає половина утриманця (Дитина);
• мінімальний розмір пенсії (допомоги та стипендії) – нижня її межа, яка встановлюється відповідними нормативними актами. Розраховується виходячи з рівня мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму;
• обсяг гарантованих соціальних послуг, що надаються на безоплатній та пільговій основі . Розробляються порогові значення показників з науки, освіти, культури, охорони здоров’я; вони беруться за основу під час обчислення обсягів фінансування цих галузей.

Система соціального захисту населення

Соціальний захист – це:

• державна підтримка непрацездатних, незаможних та безробітних з метою забезпечення певного життєвого рівня, а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення;
• комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим факторам (інфляції, економічним кризам, безробіттю).

Основні елементи системи соціального захисту :

• встановлення допустимих параметрів життя (розмір прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);
• вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;
• пенсійне забезпечення (пенсіонерів, інвалідів та ін.);
• соціальні трансферти (допомоги по безробіттю, дітям віком до 3 років);
• утримання дитячих будинків, дитячих садків, будинків для людей похилого віку;
• соціальне страхування тощо.

Соціальний захист населення – один із найважливіших напрямів соціальної політики держави, що полягає у встановленні та підтримці суспільно необхідного матеріального та соціального становища членів суспільства. Іноді соціальний захист трактують вужче: як забезпечення певного рівня доходів для тих верств населення, які з будь-яких причин не можуть самостійно забезпечити своє існування: безробітних, інвалідів, хворих, сиріт, людей похилого віку, одиноких матерів, багатодітних сімей.

Основні принципи соціального захисту :

• гуманність;
• адресність;
• комплексность;
• забезпечення права і свободи особистості.

Система соціального захисту – комплекс законодавчих актів, заходів та організацій, які забезпечують реалізацію заходів соціального захисту населення, підтримки соціально вразливих верств населення. Вона включає наступні структурні елементи :

• соціальне забезпечення , яке виникло у 20-ті роки ХХ ст. та означало створення державної системи матеріального забезпечення та обслуговування літніх та непрацездатних громадян, а також сімей з дітьми за рахунок так званих громадських фондів споживання. Пізніше до соціального забезпечення додалися посібники з тимчасової непрацездатності та пологів, догляду за дитиною у віці до року, допомога сім’ям у утриманні та вихованні дітей (безкоштовні або на пільгових умовах ясла, дитячі садки, інтернати та ін.), утримання непрацездатних у спеціальних організаціях (будинках для людей похилого віку та ін.), безкоштовна або на пільгових умовах протезна допомога, надання інвалідам засобів пересування, професійне навчання інвалідів, різні пільги сім’ям інвалідів;
• соціальні гарантії – надання соціальних благ та послуг громадянам без урахування трудового внеску та перевірки потреби на основі принципу розподілу за потребами наявних суспільних ресурсів цих благ. До соціальних гарантій належать гарантоване безкоштовне медичне обслуговування; загальнодоступність та безкоштовність освіти; мінімальний розмір оплати праці; мінімальний розмір пенсії, стипендії; соціальні пенсії (інвалідам з дитинства; дітям-інвалідам; інвалідам, які не мають трудового стажу; дітям, які втратили одного або обох батьків; допомоги при народженні дитини, на період догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років; ритуальна допомога на поховання та ін. Різновидом соціальних гарантій є соціальні пільги, які є системою громадських гарантій, що надаються окремим групам населення (інвалідам, учасникам війни, ветеранам праці та ін.);
• соціальне страхування – захист економічно активного населення від соціальних ризиків з урахуванням колективної солідарності при відшкодуванні збитків. Основними соціальними ризиками, пов’язаними із втратою працездатності, роботи і відповідно доходу, є хвороба, старість, безробіття, материнство, нещасний випадок, виробнича травма, професійне захворювання, смерть годувальника. Фінансується система соціального страхування із спеціальних позабюджетних фондів, що формуються за рахунок внесків роботодавців та працівників, а також субсидій держави. Існує дві форми соціального страхування: обов’язкове (за підтримки державою його фондів) та добровільне (за відсутності державної допомоги). Підтримка громадян здійснюється, насамперед, шляхом грошових виплат (пенсій та допомоги по хворобі, старості, безробіттю, втраті годувальника тощо), а також за допомогою фінансування послуг організацій охорони здоров’я, професійного навчання та ін., пов’язаних із відновленням працездатності;
• соціальна підтримка – допомога, яка надається соціально-уразливим групам населення, не здатним через ті чи інші причини забезпечити собі дохід. Допомога здійснюється як шляхом грошових, так і натуральних виплат (безкоштовні обіди, одяг) та фінансується за рахунок загальних податкових надходжень. Для отримання соціальної допомоги зазвичай потрібна перевірка на потребу. Допомога надається тим людям, чиї доходи нижчі за мінімальні життєві стандарти, і виступає найважливішим елементом політики боротьби з бідністю, забезпеченням мінімального гарантованого доходу, як реалізація права на життя. Соціальна підтримка не обмежується лише матеріальною допомогою. Вона включає також заходи у вигляді сприяння та послуг, що надаються окремим особам чи групам населення соціальними службами для подолання життєвих труднощів, підтримки соціального статусу, адаптації у суспільстві;
• соціальне обслуговування – діяльність соціальних служб із соціальної підтримки, надання соціально-побутових, медичних, педагогічних, правових послуг та матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації та реабілітації громадян, які перебувають у скрутній життєвій ситуації.

Робота, спрямована на надання допомоги, підтримки та захисту людей, і, насамперед, соціально слабких верств суспільства, називається соціальною роботою . Об’єктом соціальної роботи є люди, які потребують сторонньої допомоги (старі, пенсіонери, інваліди, тяжкохворі, діти, безробітні, наркомани, неповні сім’ї, засуджені та покарання, біженці та переселенці тощо). Суб’єкти соціальної роботи – ті організації та люди, які ведуть цю роботу. Це держава в цілому, яка здійснює соціальну політику через державні органи соціального захисту, а також це громадські та благодійні організації, товариства милосердя (типу Червоного Хреста та Червоного Півмісяця). Головним суб’єктом соціальної роботи є люди, які займаються нею професійно (тобто люди, які мають відповідну освіту та диплом) або на громадських засадах через переконання та почуття обов’язку.

Суспільство зацікавлене у підвищенні ефективності соціальної роботи . Ефективність у соціальній сфері – це складна категорія, що складається з цілей, результатів, витрат та умов соціальної діяльності. У соціальній роботі результатом є задоволення потреб її об’єктів, клієнтів соціальних служб, і цій основі загальне поліпшення соціальної обстановки у суспільстві. Критеріями ефективності соціальної роботи на макрорівні можуть бути показники матеріального становища сім’ї (людини), очікувана тривалість життя, рівень і структура захворюваності, бездомності, наркоманії, злочинності та ін.

З критерієм ефективності тісно пов’язана проблема меж соціальної допомоги громадянам . Як і під час здійснення політики доходів, необхідно враховувати можливі негативні наслідки масованої соціальної підтримки: появу утриманства, пасивності, небажання самому приймати рішення та вирішувати свої проблеми. Можуть виникнути негативні явища у соціальній сфері (наприклад, активна підтримка самотніх матерів може мати наслідком зниження рівня подружжя і, зрештою, народжуваності).