Сек’юритизація активів (Asset Securitization) – спосіб трансформації боргових зобов’язань банку ліквідні інструменти ринку капіталів шляхом випуску боргових цінних паперів, забезпечених пулом однорідних активів. Сек’юритизація активів є позабалансовим джерелом формування фінансових ресурсів банку. Іноді сек’юритизацію активів називають забезпеченням активів або формою фінансування шляхом випуску цінних паперів, забезпечених активами, що генерують грошові потоки.
Суть сек’юритизації активів полягає в тому, що певну частину доходних активів (іпотечних чи споживчих позик, автокредитів, лізингових активів, комерційної нерухомості, об’єктів застави тощо) банк виводить за свій баланс та здійснює їхнє рефінансування шляхом емісії цінних паперів, які реалізує на відкритому ринку. Такі цінні папери, забезпечені пулом активів, називають цінними паперами, забезпеченими активами (Asset Backed Securities – ABS). При вчиненні угоди сек’юритизацію активів права вимоги, які є об’єктами сек’юрітизації, повинні бути однорідними.
Придбання інвесторами цінних паперів дає їм право на отримання доходу у вигляді фіксованого відсотка, джерелом якого є відсотки та основна сума платежів із сек’юритизованих активів (з грошових потоків активів пулу).
Метою сек’юритизацію активів є перерозподіл ризиків шляхом трансформації активів банку в цінні папери на основі рефінансування. Рефінансування активів банку може здійснюватися шляхом випуску цінних паперів, забезпечених активами (Asset-Backed Securities — ABS), або шляхом отримання синдикованого кредиту (Asset-Backed Loan).
При сек’юритизації активів фінансові активи списуються з балансу банку, відокремлюються від іншого майна та передаються спеціально створеному фінансовому посереднику — установі особливого призначення (Special Purpose Vehicle — SPV), а потім рефінансуються на грошовому ринку чи ринку капіталу. Метою створення та діяльності SPV є відокремлення активів, що підлягають сек’юритизації, від оригінатора, і, відповідно, зниження його ризиків. В Україні під час здійснення «класичної» сек’юритизації іпотечних кредитів функції SPV виконує Державна іпотечна установа (ДІУ), створена у 2004 р.
Залежно від емітента цінних паперів сек’юритизацію активів поділяють на «класичну» та «синтетичну», а залежно від рівня — на первинну та вторинну. При «класичної» (позабалансової) сек’юритизації активів емітентом цінних паперів є SPV, якою оригінатор (кредитор за грошовим зобов’язанням) продає право вимоги і таким чином списує активи зі свого балансу (виводить із балансу).
“Класична” сек’юритизація заснована на принципі “true sale” – “остаточний” або “безповоротний продаж”. У Законі України «Про іпотечні облігації» визначено, що іпотечні активи, придбані ДІУ, вважаються придбаними у безвідкличного порядку, тобто без права їх заміни, зворотного викупу чи передачі.
При «синтетичної» сек’юритизації активів емітентом є банк-оригінатор, який сформував портфель відповідних активів та самостійно від свого імені випускає боргові цінні папери, забезпечені правами вимоги до цього портфеля активів. На відміну від «класичної», у рамках «синтетичної» сек’юритизацію активів продається не пул активів, а певний ризик, пов’язаний із пулом активів. Пул активів залишається у власності оригінатора. Виплата дивідендів власникам сек’юритизованих цінних паперів (інвесторам) здійснюється за рахунок коштів, що надходять банку від позичальників, та інших джерел (прибуток оригінатора, позикові кошти тощо). Прикладом «синтетичної» сек’юритизації активів є випуск 2007 р. «Укргазбанком» звичайних іпотечних облігацій на суму 50 млн. грн. Перевагою такого типу сек’юритизації є відносна простота та незначні витрати порівняно з «класичною» сек’юритизацією. Водночас, емітент несе ризик дострокового погашення позичальниками іпотечного кредиту та кредитний ризик.
Метод сек’юритизації активів вперше був застосований у США в 1970 р. Державною національною іпотечною асоціацією (Government National Mortgage Association – Ginnie Mae) при розробці концепції передачі цінних паперів, забезпечених іпотечними заставними, та програми забезпечення своєчасної сплати відсотків та виплати основної суми боргу на визначений стандартизованих об’єктів застави. Ця програма передбачала збір фінансовими інститутами (банками та ощадно-позичковими асоціаціями) певного пакету закладних, гарантованих GNMA, і продаж цього пакета третій стороні — інституційним інвесторам. Коли емітенти заставних здійснювали платежі з них фінансового інституту, той переводив їх власнику гарантії, пересилаючи чек загальну суму всіх платежів. Оскільки гарантом платежів була GNMA, передані цінні папери мали низький рівень ризику невиконання зобов’язань.
Сек’юритизація активів на основі заставних та іпотечних кредитів з часом набула широкого поширення. З середини 1980-х. у США почалася сек’юритизація активів на основі автокредитів, дебіторської заборгованості за кредитними картками, комерційних та комп’ютерних лізингів тощо (більш детальну інформацію читай у статті Сек’юритизація активів комерційних банків).
Найбільшого поширення сек’юритизація активів набула США. Досі ринок сек’юритизації активів розвивався високими темпами. У США обсяги обігу ABS перевищили 3 трлн. дол. Найбільший інтерес сек’юритизація активів має для банків, які мають значні портфелі однорідних кредитів, для лізингових компаній, фондів нерухомості та девелоперів.
Станом на 01.01.2011 р. в Україні було здійснено 4 угоди сек’юритизації фінансових активів. «ПриватБанк» здійснив транскордонну сек’юритизацію за законодавством Великобританії, а «Укргазбанк», Державна іпотечна установа та «Ощадбанк» випустили звичайні іпотечні облігації відповідно до Закону України «Про іпотечні облігації».
Фінансова криза 2008-2009 років. показав, що значна частина випущених сек’юритизованих цінних паперів, особливо вторинної сек’юрітизації, мала значні ризики, які були передані іншим учасникам ринку, що сприяло посиленню кризи. Прагнучи захистити себе, банки вдавалися до ще більших запозичень з метою подальшої сек’юритизації. Наприклад, американський інвестиційний банк Lehman Brothers купував іпотечні кредити з метою сек’юритизації та подальшого їх продажу. Згодом окремі банки почали купувати ці цінні папери на ринку в інших банків. Згодом, через погіршення якості сек’юритизації активів, сповільнилося або зовсім припинилося надходження платежів до інвесторів, що підірвало довіру до цього виду фінансових продуктів і призвело до зниження їхньої ринкової вартості і, як наслідок, до збитків інвесторів. У 2008 р. Lehman Brothers збанкрутував.
У багатьох країнах до 2010 р. було дозволено включати сек’юритизовані цінні папери до капіталу 3-го рівня. Проте, з 2011 р. Базельський комітет із банківського нагляду практично скасував таку практику. З 2010 р. відповідно до Закону Dodd-Frank суттєво посилено вимоги до сек’юритизованих цінних паперів у США. Підприємства, які емітують цінні папери під заставу іпотечних кредитів, будуть змушені залишати частину ризиків (до 5% загального кредитного ризику), якщо базові іпотечні кредити не відповідають стандартам безризиковості). Одночасно від емітентів потрібно розкривати більше інформації про базові активи та аналізувати їхню якість.
(Див. Кондуїт, Основний сервісер, Проспект емісії, Структурне фінансування, Управління іпотечними активами).
