Принципи оподаткування (principles of taxation) – загальні вимоги, яким має відповідати податкова система держави. Динамічність податкової системи не заперечує сталості основних принципів її побудови.
Найбільшу популярність історично набули 4 постулати про принципи оподаткування, сформульовані Адамом Смітом (1723–1790):
- пропорційність податку (equality) – піддані держави повинні, наскільки можна, відповідно до своєї здібності і силам брати участь у змісті уряду, тобто. відповідно до доходу, який вони мають під заступництвом і захистом держави;
- визначеність податку (certainty) – термін сплати та спосіб платежу повинні бути зрозумілі та визначені для платника та для будь-якої іншої особи. Точна визначеність те, що кожна окрема особа зобов’язана платити, у питанні оподаткування представляється, як зазначав А.Сміт, справою настільки великого значення, що дуже значний ступінь нерівномірності становить набагато менше зло, ніж дуже мала ступінь невизначеності;
- зручність оподаткування (convenience) – кожен податок повинен стягуватися в той час або в той спосіб, коли і як платнику має бути найзручніше платити його;
- дешевизна оподаткування (economy) – кожен податок має бути так задуманий і розроблений, щоб при його стягуванні утримувалося з кишені народу можливо менше, ніж він приносить казначейству держави.
Центральне питання проблеми «податкових принципів» – питання змісту принципу «справедливого оподаткування». У центрі науково-фінансової дискусії на Заході протистоять один одному два фундаментальні принципи:
- принцип отримання послуг від держави;
- принцип платоспроможності.
Обидва ці принципи мають довгу історичну традицію, причому сучасні податкові системи багатьох розвинених країн завжди базуються на їх комбінації. Принцип отримання послуг від держави (benefit principle) пов’язує між собою обидві сторони бюджету; відповідно до цього принципу, від величини податків, що надійшли залежить структура витрат держави. Він передбачає обов’язкове відповідність розміру послуг, що надаються державою своїм громадянам (маються на увазі як фізичні, так і юридичні особи), величині сплачуваних ними податків. Цей принцип спрямовано ринкові умови. Основоположним йому є уявлення про «ніби визначається ринком» розподілі державних послуг, причому податки у разі розглядаються як ціни ці послуги. З такого підходу випливають обмеження принципу отримання послуг від держави, що стосується лише регулюючої функції податків. Цей принцип певною мірою сприяє забезпеченню справедливості оподаткування, оскільки кожен платник зобов’язаний сплачувати податок лише тому розмірі, скільки він отримує замість держави. Крім того, він має перевагу з перерозподільної точки зору: завдяки ув’язці між собою послуг та витрат держави оптимізується структура бюджету.
Згідно принципом платоспроможності (ability-to-pay principle) особистий дохід індивіда повинен відповідати його вкладу в досягнення господарського результату. На відміну від принципу отримання послуг від держави він не пов’язує між собою доходи та витрати держави та платника податків, а спирається при розрахунку сум, необхідних для фінансування, на економічний потенціал платника податків. При цьому фінансування держави платником податків не залежить від видаткової частини держбюджету, а обсяг державних видатків залежить від економічного потенціалу користувача державних благ. Тут пропадає пряма залежність між платником податків та тим, хто користується послугами держави. Найкраще цьому принципу відповідає постулат: платники податків з однаковим економічним потенціалом мають нести однаковий податковий тягар (так звана «горизонтальна справедливість»), і навпаки, платники податків з різним економічним потенціалом – різний податковий тягар (так звана «вертикальна справедливість»).
Основні проблеми, що виникають у рамках принципу винагороди результатів, пов’язані з питаннями охоплення економічного потенціалу індивідуумів та необхідністю врахування різниці їх потенціалів. Питанням, яким чином враховувати відмінність рівня економічного потенціалу, у фінансовій науці займається так звана «теорія пожертвувань», вихідний пункт якої – вимога рівності пожертвувань платника податків. Сплата податку для окремих платників податків має означати рівну шкоду, що завдається добробуту кожного, і ця шкода знов-таки безпосередньо пов’язується з доходом платника. При допущенні ідентичності доходів це означає, що платники податків з однаковим доходом несуть однаковий податковий тягар. У разі коли доходи неоднакові (різний економічний потенціал), принцип рівності пожертвувань може бути інтерпретований по-різному:
- як рівну абсолютну пожертвування (тобто втрата загальної економічної ефективності (корисності) доходу після сплати всіх податків для всіх платників податків абсолютно однакова, не залежить від величини їх доходів);
- як рівна відносна пожертвування (тобто втрата загальної економічної ефективності доходу для всіх платників податків займає в загальній сумі доходу однакову питому вагу (у відсотках), або, іншими словами, при абсолютному зростанні суми пожертвувань платника податків на користь держави величина податкового навантаження залишається незмінною) ;
- як рівну маржинальну пожертву (тобто рівність граничної корисності доходу після сплати всіх податків для всіх платників податків, або, іншими словами, за допомогою перерозподілу податкового навантаження не можна зменшити загальну втрату доходу платником податків).
Це положення слід інтерпретувати переважно як «ефективне регулювання» з погляду «мінімізації загального обсягу пожертвувань» і меншою мірою як «справедливе регулювання». У принципі це означає вирівнювання доходу платників податків, виходячи із заданих сукупних податкових надходжень.
Незважаючи на різноманітність і велику кількість податків, що стягуються державою, принципи побудови податкової системи, які органічно випливають із самої соціально-економічної природи податків, залишаються незмінними. Ці принципи міжнародні і залежить від форми державного будівництва. Стягнення податків у державі регламентується спеціальними законодавчими актами. Це дозволяє централізовано керувати податковою системою, перетворюючи її на основний інструмент економічної політики держави.
