Підприємство являє собою організаційно відокремлену та економічно самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підприємство (фірма, організація) є юридичною особою, має закінчену (завершену) систему обліку та звітності, самостійний баланс, банківський розрахунковий рахунок, печатку з власним назвою, а окремих випадках і товарний знак. Для організації ефективної діяльності підприємства необхідно визначити місію підприємства та її мету. Під місією підприємства розуміється головна мета існування. Залежно від внутрішніх та зовнішніх специфічних особливостей, а також місії підприємства формуються його цілі, які в економічній літературі часто називають загальнофірмовими. Сукупність цілей повинна відповідати певним вимогам,
- цілі підприємства мають бути точними;
- повинні існувати способи їхнього виміру;
- цілі, які ставить перед собою підприємство, мають бути зорієнтовані у часі;
- безліч цілей має відповідати умові взаємопідтримки. Це означає, що дії та рішення, необхідні для досягнення однієї мети, не повинні суперечити іншим цілям.
Будь-яке підприємство є складною системою, що складається з підсистем, наприклад, технічної, технологічної, соціальної та ін. Залежно від цього діяльність підприємства класифікується за ознакою однорідності на такі види:
- маркетингова (вивчення ринку товарів);
- інноваційна;
- виробнича;
- комерційна;
- післяпродажне;
- економічна;
- соціальна.
Будь-яке підприємство діє виходячи з статуту — певного зводу правил, регулюючих його діяльність, і навіть відносини коїться з іншими суб’єктами господарську діяльність. Для організації ефективної діяльності конкретного підприємства необхідно чітко виділити його специфічні особливості, від яких багато в чому залежатиме. Особливості підприємства можуть бути визначені засобами його ідентифікації у системі класифікації підприємств. Залежно від цілей функціонування та характеру діяльності підприємства класифікують на комерційні та некомерційні.
Комерційними називають підприємства, характер діяльності яких ґрунтується на одержанні прибутку. До комерційних належить більшість суб’єктів господарювання. Некомерційними є підприємства, з метою яких немає отримання прибутку.
Часто фірми (організації) класифікують на такі:
- працюють на прибуток, так звані profit organization ;
- що не працюють на прибуток, так звані неприбуткові організації .
За формою власності підприємства класифікують так:
- приватні;
- колективні;
- державні;
- змішані (спільні).
Приватні підприємства функціонують з урахуванням використання майна, що у власності окремих громадян (приватних осіб), із правом використання ними робочої сили в.
Робота колективних підприємств полягає в використанні майна трудових колективів.
У державних підприємствах майно належить державі. Слід зазначити, що є специфічний вид державних підприємств — звані державні комунальні підприємства . Особливість цих підприємств у тому, що майно належить адміністративно-територіальним одиницям.
Якщо підприємство створено з урахуванням об’єднання майна різних власників, його називають спільним (зі змішаною формою власності).
За належністю капіталу підприємства можуть бути об’єднані в кілька груп:
- національні, тобто. такі, у яких капітал належить підприємцям конкретної держави;
- іноземні – такі, у яких капітал є власністю іноземних підприємців;
- спільні (змішані), капітал яких належить підприємцям двох чи кількох країн.
Особливий інтерес представляє класифікація підприємств за правовим статусом та формою господарювання:
- одноосібні;
- кооперативні;
- орендні;
- господарські товариства.
Одноосібні підприємства є власністю однієї особи або сім’ї. Власник відповідає за своїми зобов’язаннями всім майном (капіталом).
Кооперативні підприємства – це добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської чи іншої діяльності. Їхньою характерною ознакою є особиста участь кожного в діяльності підприємства.
Правова основа функціонування орендних підприємств – договір оренди, що регламентує тимчасове володіння майном та його використання для підприємницької діяльності.
Господарські товариства є об’єднанням підприємців. Залежно від характеру інтеграції та ступеня відповідальності за зобов’язаннями об’єднання поділяють на такі:
- повні;
- з обмеженою відповідальністю;
- командитні;
- акціонерні.
Повним (з повною відповідальністю) називається суспільство, всі учасники якого займаються спільною діяльністю та відповідають за зобов’язаннями підприємства.
Суспільство з обмеженою відповідальністю має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається установчими документами; у своїй відповідальність учасників за результати діяльності підприємства відповідає розмірам їх вкладів.
Командитним є суспільство, у якому поряд із засновниками з повною відповідальністю існують учасники, відповідальність яких обмежена їхніми вкладами.
Досить поширеною у практиці господарювання є така форма господарських товариств, як акціонерні , головним атрибутом яких є розподіл статутного фонду, що у акціях, між засновниками. Акція — це вид цінного паперу, який:
- характеризується невстановленістю терміну звернення;
- свідчить про пайову участь у статутному фонді;
- підтверджує членство у ньому;
- надає право участі у його управлінні;
- надає декларація про отримання частини прибутку як дивідендів;
- надає право участі у розподілі майна у разі ліквідації підприємства.
Акціонерні товариства бувають двох типів:
- закритого, тобто. такі, у яких акції можуть поширюватись лише між засновниками цього товариства за згодою більшості акціонерів;
- відкритого, тобто. такі, у яких акції можуть поширюватись без обмеження на фондовому ринку.
Підприємства класифікують також за чисельністю працівників:
- малі;
- середні;
- великі.
Законодавство кожної країни визначає параметри, відповідно до яких те чи інше підприємство відносять до конкретної групи. Така класифікація з боку держави пов’язана насамперед із її регулюючими функціями (наприклад, стимулювання підприємництва взагалі, та окремих напрямів його діяльності зокрема).
Підприємства, що функціонують в економіці певної країни, поділяють за функціонально-галузевими ознаками:
- промислові;
- сільськогосподарські;
- будівельні;
- транспортні;
- торгові;
- виробничо-торговельні;
- посередницькі;
- інноваційні;
- лізингові;
- банківські;
- туристичні;
- інші.
Ефективна практика господарювання та кваліфіковане управління підприємствами в ринкових умовах потребують їх чіткої та повної класифікації за певними ознаками.
Управління підприємством
Управління підприємством є цілеспрямований вплив на його колектив для досягнення поставленої мети. Отже, об’єктом управління для підприємства є групи людей, котрі займаються певної виробничо-господарську діяльність; суб’єкт управління — це група людей, які здійснюють цей цілеспрямований вплив.
Функції управління є об’єктивно обумовлені загальні напрями чи сфери діяльності, які забезпечують ефективну кооперацію спільної праці; до них відносяться:
- планування;
- організація;
- мотивація;
- контроль.
Планування – це визначення мети діяльності, прогнозування розвитку та поєднання індивідуальних завдань членів організації для досягнення загального результату.
Організація – це формування структури системи, розподіл завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для досягнення спільної мети її діяльності.
Мотивація – це процес стимулювання членів організації до спільних узгоджених дій, що забезпечують досягнення спільної мети.
Контроль передбачає вимірювання досягнутих за певний період результатів, порівняння їх із запланованими та коригування діяльності підприємства.
Функції керування реалізуються за допомогою системи методів керування.
Методи управління — це способи впливу окремих працівників і виробничий колектив загалом задля досягнення цілей підприємства. За змістом методи управління поділяють на:
- економічні;
- соціально-психологічні;
- організаційні.
Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин (наприклад система організації оплати праці, можливість отримання фінансової допомоги тощо).
Соціально-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки людини (наприклад, перспективи кар’єрного зростання, соціально-психологічний клімат у колективі).
З використанням організаційних методів управління реалізують заходи примусового характеру. Вони засновані на організаційній та адміністративній владі керівництва.
Кожне підприємство має певну специфічну структуру, тобто. внутрішній пристрій, що відображає склад підрозділів, а також систему їх зв’язків, підпорядкованості та взаємодії. Особливості структури зумовлюють також специфіку управління підприємством. У практиці господарювання розрізняють виробничу та загальну організаційні структури управління. Основу діяльності промислових підприємств становлять виробничі процеси, що виконуються у певних підрозділах. Склад цих підрозділів характеризує виробничу структуру. За характером діяльності цеху та підрозділи підприємства поділяють на такі:
- основні цехи, що виготовляють продукцію, призначену для реалізації;
- допоміжні цехи, які виготовляють продукцію задля забезпечення потреб підприємства;
- обслуговуючі цехи та господарства, що виконують роботи, необхідні для нормального функціонування основних та допоміжних виробничих процесів;
- побічні цехи, що займаються утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.
Крім цехової організації виробництва, існує безцехова виробнича структура. Вона притаманна підприємств із щодо простим виробничим процесом і основою її побудови є виробничі ділянки, у яких виконуються технологічно однорідні роботи. За формою спеціалізації підприємства (їх підрозділи) класифікують такі:
- технологічно спеціалізовані, коли виконуються певні технологічні операції;
- предметно спеціалізовані, коли випускається конкретний товар (предмет);
- змішані, тобто. що передбачають поєднання як технологічної, так і предметної спеціалізації.
Загальна структура підприємства є сукупність всіх його виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів.
Зовнішнє середовище господарювання
Зовнішнє середовище господарювання — це сукупність суб’єктів господарювання, економічних, суспільних та природних умов, національних міждержавних інституційних структур, у глобальному оточенні яких функціонує підприємство. Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяється на мікро- та макросередовище.
Мікросередовище – це сукупність суб’єктів економіки, що прямо впливають на підприємство. Цю сукупність утворюють споживачі, конкуренти, державні органи, фінансово-кредитні установи та інші зовнішні агенти та контрагенти. У зв’язку з тим, що підприємство є системним ядром мікросередовища, будь-які зміни у ньому впливають на діяльність підприємства, і навпаки, зміни всередині підприємства є стимулом до змін у мікросередовищі.
Макросередовище охоплює матеріально-технічні та економічні умови, суспільні відносини та інститути, а також фактори, що впливають на підприємство та його мікросередовище.
Основними суб’єктами мікросередовища є:
- постачальники ресурсів – різноманітні суб’єкти господарювання, які забезпечують те чи інше підприємство необхідними йому матеріально-технічними та енергетичними ресурсами;
- поза безпосереднього виробництва важливими суб’єктами мікросередовища є посередники, тобто. фірми чи окремі фізичні особи, які допомагають продуцентам реалізовувати їхні товари на ринках;
- конкуренти – це суб’єкти підприємницької діяльності, що випускають продукцію, аналогічну продукції того чи іншого конкретного підприємства або спрямовану на задоволення аналогічних потреб.
Основними елементами впливу макросередовища на підприємство є такі інтегровані групи факторів:
- природні – наявність ресурсів певних видів, ступінь їх освоєння та використання;
- демографічні — чисельність та статево-віковий склад населення, його територіальний розподіл та частка активного населення;
- науково-технічні – науково-технічна політика держави, рівень використовуваних технологій, конкурентоспроможність продукції тощо;
- економічні – ступінь державного регулювання економіки , система оподаткування , політика держави в галузі оплати праці
(мінімальна заробітна плата, система дотацій тощо); - екологічні – екологічна безпека, екологізація виробництва тощо;
- політичні – стабільність у суспільстві, взаємодія законодавчої та виконавчої влади, професійний рівень політиків тощо;
- міжнародні – зовнішньоторговельний оборот країни, рівень підготовки кадрів, геополітична ситуація.
Суб’єкти господарську діяльність входять у відносини з допомогою ринку. Ринок є сферу товарного звернення та пов’язану з нею сукупність товарно-грошових відносин між виробниками та споживачами в процесі купівлі-продажу товарів. Світовий досвід свідчить у тому, що є найбільш досконалим інструментом саморегуляції громадського виробництва. Ринкові суб’єкти, тобто. ринки, що групують за специфічними особливостями:
- споживачів;
- виробників;
- посередників;
- державних та громадських організацій;
- міжнародний.
Таке угруповання дозволяє підприємствам ефективно провадити ринкову діяльність.
