Міжбанківський кредитний ринок (interbankers credit market) – частина грошового ринку, на якому операції із взаємного кредитування здійснюються банками та кредитними установами.
Міжбанківський кредитний ринок — ключовий сектор міжбанківського фінансового ринку, що включає операції з гривневих та валютних кредитів, у тому числі короткострокових та надкоротких. Міжбанківський кредитний ринок є одним із джерел коштів для активних операцій банків на інших секторах ринку.
Міжбанківський кредитний ринок виконує завдання оперативного забезпечення банківської системи ресурсами, підтримки її ліквідності та стабільності. Позики, одержувані банками, відносяться до так званих керованих пасивів. Тут банки виконують активну роль, одержуючи кредитні ресурси шляхом прямого звернення до фінансового ринку, на відміну їх пасивної ролі при залученні коштів у депозитні рахунки клієнтів.
Міжбанківські позички переважають у загальному обсязі операцій на фінансовому ринку. Операції на міжбанківському кредитному ринку відбуваються у межах кореспондентських відносин банків. Джерелом надання позичок є міжбанківські депозити, які банки зберігають на кореспондентських рахунках один одного та в центральному банку.
Особливістю ринку міжбанківських позичок (депозитів) є короткостроковий характер їх надання: ринок структурований на «довгі» депозити (на термін від одного дня – overnight – до 1–4 тижнів). Міжбанківські кредити використовують як підтримання та оперативного регулювання ліквідності банківських балансів, іноді – для кредитування підприємств нефінансового сектора чи проведення операцій на валютному та фондовому ринках з метою збільшення прибутковості.
В економіці відбувається постійне переливання вільних грошових капіталів з міжбанківського кредитного ринку на інші сегменти фінансового ринку (валютний, ринок державних паперів) залежно від поточної прибутковості, темпів інфляції та інших факторів економічної кон’юнктури.
Міжбанківський сектор грошового ринку ділять на два великі сегменти: ринок міжбанківських позичок і ринок кредитів центрального банку; останні посідають значне місце серед позикових ресурсів комерційних банків. За кордоном такі кредити використовуються виключно як тимчасовий, досить дорогий ресурс, що пов’язано з участю центрального банку як кредитора в останній інстанції, чиї ресурси мають бути найдорожчими.
Кредити Національного банку переважають у структурі міжбанківського кредитного ринку. НБУ у порядку короткострокової фінансової допомоги кредитує комерційні банки для закриття дебетового сальдо за кореспондентсько-резервним рахунком у центральному банку. У той самий час рефінансування комерційних банків підтримки їхньої ліквідності і прибутковості відбувається не так на централізованої, але в ринковій основі.
Кредитні аукціони центрального банку є одним із інструментів грошово-кредитної політики та проводяться у формі аукціонів заявок за англійською або голландською системою, або аукціону з фіксованою ставкою, та оформленням кредитного договору, використанням інструментів застави. До участі в аукціонах рефінансування допускаються фінансово стійкі банки, які не мають простроченої заборгованості за кредитами центрального банку, що виконують його економічні нормативи. Встановлюються кількісні параметри включення заявки в аукціон (квота кредитування для одного банку, співвідношення аукціонного кредиту з капіталом банку та з кредитами, що видаються банком своїм клієнтам, процентна ставка з позик).
Формою кредитування комерційних банків є також рефінансування шляхом купівлі вони центральним банком державних цінних паперів з портфеля; у цьому разі грошові суми за куплені папери надходять на кореспондентський рахунок банку та поповнюють його кредитні ресурси.
Різновидом рефінансування є угоди типу «РЕПО» – угоди купівлі цінних паперів зі зворотним викупом. Це короткострокові позики банкам під забезпечення цінними паперами (найчастіше – державними) з умовою викупити в певний термін за встановленим курсом. Угоди типу “РЕПО” добре регулюють ліквідну позицію банку.
Специфічною формою рефінансування є переоблік центральним банком векселів підприємств, врахованих комерційними банками. Фактично національний банк не купує комерційні векселі, а надає комерційним банкам ломбардний кредит під заставу цих векселів (обов’язкова умова – першокласний характер цінних паперів, що перераховуються).
У будь-якому випадку звернення комерційного банку до НБУ розглядаються як виняткове явище та задовольняються лише після ретельного аналізу його фінансового стану та можливості комерційного банку повернути кредит.
Пряме міжбанківське кредитування може практикуватися комерційними банками у різних формах. Так, надання міжбанківських позик може відбуватися шляхом торгівлі депозитами, що зберігаються на кореспондентсько-резервних рахунках центрального банку. У позички видаються одним комерційним банком іншому з федеральних фондів (депозитів банку Федеральному резервному банку) як короткострокових (зазвичай одноденних, але іноді й до 3–6–9 місяців) позик. Економічна основа ринку федеральних фондів – надлишкові кошти (понад обов’язковий мінімум), що зберігаються на резервних рахунках у центральному банку. Банки торгують цими вторинними резервами або безпосередньо, вибираючи партнерів, які пропонують найвищу відсоткову ставку, або через брокерів. Торгівля федеральними фондами оперативно поповнює короткострокові ресурси банку, які йому дешевше, ніж прямі запозичення в центрального банку, і вимагає забезпечення.
На європейському міжбанківському кредитному ринку домінують угоди на Лондонському міжбанківському ринку депозитів, що торгує ресурсами на різні терміни, плата за які базується на ставці ЛІБОР.
Ставки міжбанківського кредитного ринку є важливими фінансовими індикаторами його стану та оцінки привабливості присутності на ньому. В Україні на основі котирувань провідних банків – операторів грошового ринку обчислюються ставки пропозиції, залучення фінансових ресурсів на міжбанківському ринку, середні рівні реальних ставок.
