Кредитор останньої інстанції (Lender of Last Resort) – центральний банк країни, одним із обов’язків якого є, в періоди економічних криз (особливо в умовах банківської паніки), підтримка банківської системи шляхом видачі кредитів, купівлі активів та інших подібних заходів.
Потреба в кредиторі останньої інстанції у банків пов’язана з тим, що через специфіку діяльності на їх балансах перебуває суттєвий обсяг зобов’язань «до запитання», які клієнти починають масово вилучати у кризових ситуаціях.
У кредитором останньої інстанції є Федеральний резервний банк, ФРС (Federal Reserve Bank, FRB). Банки-члени ФРС можуть отримувати позики задоволення вимог про підтримці резерву або виплат при знятті значних сум. ФРС таким чином підтримує стабільність банківської системи, яка була б порушена у разі банкрутств банків.
У Великій Британії ці функції виконує Банк Англії, який позичає облікові будинки (discount houses) шляхом скупки казначейських векселів (Treasury bills), надання позик в інших паперових активах або видачі прямих позик і встановлює базову процентну ставку (base rate). Комерційні банки до Банку Англії безпосередньо не звертаються, а позичать в облікових будинків.
В Україні кредитор останньої інстанції є Національним банком України, до якого може звернутися банк для отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування. Національний банк України має право, але не зобов’язаний, надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не спричиняє ризиків для банківської системи.
Класична концепція кредитора останньої інстанції, що виникла в XIX столітті, передбачає виконання кількох умов:
- кредитор останньої інстанції не намагається запобігти фінансової кризи, він лише мінімізує його негативні наслідки, тобто. прагне зупинити поширення кризи у банківському секторі;
- кредитування останньої інстанції застосовується за умов фінансової кризи, що створює загрозу фінансової стійкості банківського сектора, а чи не в звичайній ринковій ситуації;
- кредитор останньої інстанції дотримується рівного підходи всім банкам, тобто. надає ліквідність банківському сектору загалом, а чи не окремим банкам;
- кредитор останньої інстанції готовий надавати підтримку у необмеженому обсязі для запобігання розростанню банківської паніки;
- кредитор останньої інстанції надає фінансову підтримку тимчасово неплатоспроможним, проте кредитоспроможним банкам (некредитоспроможним, тобто фінансово неспроможним банкам допомога не надається).
Еволюція поглядів на кредитора останньої інстанції призвела до формування двох підходів: виконання функції по відношенню до ринку загалом (мезокредитор останньої інстанції) та на індивідуальній основі (мікрокредитор останньої інстанції).
Прибічники концепції мезокредитора останньої інстанції вважають, що центральний банк повинен надавати підтримку лише платоспроможним кредитним організаціям, які переживають брак ліквідності. При цьому, щоб уникнути можливих зловживань, зазначену підтримку слід здійснювати на знеособленій основі. Таким чином, мезокредитором останньої інстанції (кредитором останньої інстанції по відношенню до банківського сектора в цілому) можна вважати центральний банк, який здійснює тимчасове надання ліквідності платоспроможним кредитним організаціям на знеособленій основі у кризовій для банківського сектора ситуації.
Апологети концепції мікрокредитора останньої інстанції вказують на те, що в критичній ситуації періодично опиняються кредитні організації, банкрутство яких може стати для економіки надмірно шкідливим, щоб його можна було допустити (too big to let fail). І тут центральні банки як кредитори останньої інстанції повинні надавати підтримку зазначеним кредитним організаціям. Відповідно, мікрокредитором останньої інстанції (кредитором останньої інстанції по відношенню до окремих кредитних організацій) слід називати центральний банк, який здійснює тимчасове надання ліквідності значним неплатоспроможним кредитним організаціям на індивідуальній основі.
