Конкуренція (у рус. через ньому. Konkurrenz (з XVII ст.) або польськ. konkurencja від лат. concurrere – спільно домагатися мети; англ. competition від позднелат. competere – домагатися лідерства) – суперництво, змагання фізичних та юридичних осіб у певній сфері діяльності у разі зіткнення економічних інтересів.
Конкуренція – суперництво між учасниками економічних відносин за обмежені ресурси: сировину, робочу силу, капітал, ринки збуту. Конкуренція в широкому сенсі присутня в будь-якій економіці як планової, так і ринкової. У першому випадку підприємства та інші економічні суб’єкти часто конкурують на позаринковому та навіть позаекономічному полі (боротьба за прихильність керівних органів держави за збільшення чи зменшення планових завдань, а також за директивне забезпечення ресурсами), а у другому дефіцитні ресурси розподіляються на основі вільних торгів.
Конкурентні відносини у економічній сфері виникли одночасно з товарним виробництвом як механізм регулювання ринкового господарства. Вони виконують роль «сполучної тканини», завдяки якій ринкове господарство функціонує як складна та багатоланкова система. Породжувана суспільним поділом праці, економічною відособленістю виробників та приватною власністю конкуренція є однією з ключових об’єктивних закономірностей розвитку ринку.
«Невидима рука» ринку, яку писав Адам Сміт (1723–1790), діє передусім з допомогою реального механізму конкуренції. Будь-якому індивідууму, зайнятому економічною діяльністю, внутрішньо властива схильність до змагальності та заповзятливості, внаслідок чого конкуренція не тотожна лише «кривавої боротьби за існування». Вона робить ставку на реалізацію відомого принципу «від кожного за здібностями» з корекцією на початкову нерівність цих здібностей і звідси – необхідність ділового суперництва між їхніми носіями.
Конкуренція проявляється у боротьбі між різними суб’єктами ринку за більш вигідні та економічно оптимальні результати виробництва та реалізації продукції та послуг, за кращу якість обмінюваних благ та обслуговування потреб; вона сприяє прискоренню науково-технічного прогресу та вдосконаленню структури національного господарства. Будучи, як і раніше, «боротьбою всіх проти всіх», конкуренція постійно еволюціонує у бік дедалі повнішого задоволення індивідуальних і суспільних потреб людей і в цьому сенсі може перетворюватися на «боротьбу всіх заради всіх».
Конкуренція (як і ринок у цілому) безперечно несе в собі і творчі, і руйнівні риси. Проте, за словами відомого англійського економіста, голови Кембриджської школи А. Маршалла (1842-1924), «економіст не повинен засуджувати конкуренцію взагалі, без жодного аналізу; він повинен дотримуватися нейтральної позиції щодо будь-якого її прояви, доки переконається, що обмеження конкуренції не виявиться практично більш громадським, ніж сама конкуренція».
Виділяють шість основних функцій конкуренції:
- регулюючу;
- алокаційну;
- інноваційну;
- адаптаційну;
- розподільну;
- контролюючу.
Регулююча функція полягає у впливі на пропозицію (і приховане за ним виробництво) благ з метою встановлення його оптимальної відповідності до попиту (споживання). Девізом цієї функції виступає принцип: «робите тільки те, що зможете продати, а не намагайтеся продати те, що змогли зробити».
Алокаційна функція (від англ. allocation – розміщення) виявляється у ефективному розміщенні самих чинників виробництва (насамперед – праці, землі та капіталу) у місцях (господарюючих суб’єктах і географічних регіонах), де їх застосування забезпечує найбільшу віддачу.
Інноваційна функція виявляється у використанні нововведень, що спираються на науково-технічні досягнення та визначають динамізм фактичного розвитку суб’єктів ринкової економіки та суспільного виробництва в цілому.
Адаптаційна функція націлена на раціональне пристосування фірм до умов внутрішнього і зовнішнього середовища, що дозволяє їм переходити від простого самозбереження (економічного виживання через зниження витрат виробництва та реалізації, а також глибоке вивчення ринку) до розширення сфер господарської діяльності.
Розподільча функція надає прямий і опосередкований вплив на розподіл сумарного обсягу вироблених благ (ВНП) серед споживачів.
Контролююча функція не допускає встановлення економічного диктату одних агентів ринку з інших.
У ринковій економіці розрізняють досконалу та недосконалу конкуренцію.
Досконала (абсолютно вільна) конкуренція характеризується наявністю над ринком необмеженої безлічі продавців і покупців однорідних товарів хороших і неможливістю встановлення кожним їх контролю за цінами (власне це абстрактна, теоретична модель).
З погляду економічних теорій ринкової економіки оптимальною вважається досконала конкуренція — стан ринку, за якого всі конкуруючі суб’єкти надто малі щодо розміру ринку, щоб суттєво впливати на умови купівлі та продажу товарів. У цьому випадку підприємства змушені оптимізувати свою діяльність, щоб задовольнити максимальні потреби клієнтів за мінімальними цінами.
У ситуації досконалої конкуренції ціноутворення відбувається на основі попиту та пропозиції множини рівноправних покупців та постачальників. Передбачається, що інформація про ціну та якість товару (послуги) у кожного продавця доступна покупцям, вони можуть робити раціональний вибір, цілком уявляючи собі стан справ на ринку. Натомість продавці мають доступ до інформації про запити споживачів, а також рівний доступ до ресурсів.
Досконала конкуренція – ідеал, не досяжний у реальній економіці на макрорівні, т.к. нерівномірний розподіл ресурсів та інформації вносить спотворення у процес ціноутворення. Значний вплив на конкурентне середовище надає держава, безпосередньо беручи участь у виробництві та споживанні ринкових товарів та послуг, і навіть стимулюючи і обмежуючи заходи на учасників ринку, зокрема. та з декларованою метою посилення конкуренції.
У реальній економіці є недосконала конкуренція — стан ринку, у якому окремі учасники економічних відносин чи його групи можуть істотно проводити ціни товарів (послуг) для споживачів.
Недосконала конкуренція обов’язково передбачає більш менш активне включення у конкурентні відносини елементів монополізації і можливість встановлення влади над цінами з боку окремих суб’єктів ринку.
Недосконала конкуренція виникає на ринках, що мають високі бар’єри входу для нових учасників: юридичні (державне ліцензування бізнесу або продукту, а також пряме регулювання ринку), ресурсні (унікальність джерела сировини), фінансові (дорожнеча будівництва виробничих потужностей), трудові (недостатня кількість робочих рук) або обмеження з боку профспілок) та ін. Усе це робить процес виходу ринку нових постачальників утрудненим, а становище існуючих великих учасників ринку — привілейованим. У результаті згодом виробництво чи постачання товару ринку концентрується у руках однієї чи кількох великих компаній, які отримують можливість збільшувати свій прибуток з допомогою завищення ціни продукцию. Частина додаткового прибутку при цьому може спрямовуватись на посилення захисту від появи конкурентів.
У межах недосконалої конкуренції виділяють:
- чисту монополію;
- олігополістичну конкуренцію;
- монополістичну конкуренцію.
У першому випадку на певному ринку має встановитися панування єдиного продавця (монополія) або покупця (монопсонія) з абсолютною владою над цінами та обсягом випуску (проте пануванню монополіста завжди на практиці «заважають» інноваційні фірми, що випускають нові товари та товари-замінники, а також іноземні виробники).
При олигопольной (від грецьк. oligos – нечисленний і poleo – продаю) структурі ринку небагато фірм захоплює контроль над якоюсь галуззю (з можливістю його поширення ціни).
І, нарешті, у третьому, самому типовому для господарської практики, варіанті досить велика кількість суб’єктів ринку робить ставку на випуск диференційованої продукції боротьби за привернення уваги покупців (показниками її відмінності може бути якість, торгова марка, рівень сервісу, стиль оформлення, реклама, і навіть привабливість упаковки), внаслідок чого кожен з них виступає одночасно в ролях і монополіста, і конкурента з реальною можливістю контролю за цінами на свої особливі (відмінні від інших аналогів) продукти та послуги. Саме така монополістична конкуренція постає як провідна форма конкурентних відносин на всіх поверхах сучасного бізнесу – від великого до малого.
У конкурентних відносинах використовуються, крім ринкових, неринкові форми боротьби (економічний шпигунство, економічний бойкот, рекет та ін.). Законодавством не допускаються прийоми недобросовісної конкуренції, пов’язані з порушенням прийнятих на ринку ділових норм і правил конкуренції (незаконне отримання та розголошення конфіденційної інформації; розповсюдження неправдивих відомостей шляхом реклами або іншими способами про якість продукції, способи її виробництва та придатності до застосування, ціни і т.д.; замовчування важливою для споживача інформації). Закон забороняє узгоджені дії в будь-якій формі (картелі тощо) щодо встановлення умов, що обмежують конкуренцію, а також поділу ринків та усунення з них або обмеження доступу на них суб’єктів господарювання як продавців або покупців.
Особливу роль відіграє конкуренція на фінансовому ринку та, зокрема, у банківській справі. Вона розгортається тут між різними кредитними інститутами як по лінії залучення коштів, так і в галузі активних операцій і визначається укрупненням банківського капіталу, орієнтацією банків на масового споживача, зростанням їх універсалізації та вторгненням у нетрадиційні сфери обслуговування клієнтів, суттєвими зрушеннями у технології банківської справи, структурними змінами кредитних портфелів та ін.
Загальна ефективність банківського бізнесу, як і задоволення диференційованих потреб клієнтури, перебувають у прямої залежності від вмілої підтримки на фінансовому ринку режиму сумлінної конкуренції. Однак у цій сфері і особливо у великих територіях державах слід враховувати об’єктивну необхідність як збільшення чисельності кредитних інститутів, і їх централізації, що дозволяє отримувати вигоди від масштабів ведення операцій та фінансової стійкості.
Дійсність ринку кредитних ресурсів невід’ємна від помітного загострення міжбанківської конкуренції, яка охоплює як комерційні, а й ощадні, інвестиційні, іпотечні і торгові банки, і навіть інші спеціалізовані кредитні установи. Вона доповнюється суперництвом банків зі страховими та лізинговими компаніями, пенсійними фондами та іншими суб’єктами кредитного ринку.
У межах міжбанківської та пов’язаних із нею форм конкуренції дедалі більшого значення набуває боротьба її за розширення клієнтури з допомогою стратегії диференціації банківських послуг. У всіх країнах із високорозвиненою ринковою економікою змішаного типу конкурентні відносини є об’єктом державного регулювання за допомогою відповідного антимонопольного законодавства, і сам переведення народного господарства на ринкові рейки неможливе без конструктивних заходів держави, націлених на створення системи ефективної та сумлінної конкуренції. Міжнародний досвід свідчить, що при цьому найжорсткіша державна влада має регулювати банківську систему.
