Інноваційна політика

Сутність та зміст інноваційної політики. Вплив інноваційної діяльності на економічний розвиток

Інноваційна політика є складовою соціально-економічної політики, вона виражає ставлення держави до інноваційної діяльності, визначає цілі, напрями, форми діяльності органів державної влади у галузі науки, техніки та реалізації досягнень науки та техніки.

Державна інноваційна політика — це комбінація заходів щодо створення сприятливого інноваційного клімату, стимулювання попиту промисловості на результати досліджень і розробок і високі технології, створення більш ефективного режиму захисту прав інтелектуальної власності, використання стимулів для розвитку малих інноваційних підприємств, підтримки інноваційної інфраструктури та заохочення інноваційної інфраструктури.

Інноваційна політика – це складова частина соціально-економічної політики, спрямована на розвиток та стимулювання інноваційної діяльності, під якою розуміється створення нової або вдосконаленої продукції, нового або вдосконаленого технологічного процесу, що реалізуються в економічному обігу з використанням наукових досліджень, розробок дослідно-конструкторських робіт чи інших науково-технічних здобутків.

Державна інноваційна політика — це система заходів, напрямів діяльності держави, які мають на меті створення комплексного механізму підтримки інноваційної діяльності, підвищення конкурентоспроможності національної наукомісткої продукції через систему інституційних перетворень, розробку та вдосконалення нормативно-правової бази та розвитку інфраструктури інноваційного процесу.

Основними цілями державної інноваційної політики є:

• створення економічних, правових та організаційних умов для інноваційної діяльності;
• підвищення ефективності виробництва та конкурентоспроможності продукції вітчизняних товаровиробників на основі створення та розповсюдження базисних та покращувальних інновацій;
• сприяння активізації інноваційної діяльності, розвитку ринкових відносин та підприємництва в інноваційній сфері;
• розширення державної підтримки інноваційної діяльності; підвищення ефективності використання державних ресурсів, що спрямовуються на розвиток інноваційної діяльності;
• сприяння розширенню взаємодії суб’єктів країни під час здійснення інноваційної діяльності;
• здійснення заходів щодо підтримки вітчизняної інноваційної продукції на міжнародному ринку та розвитку експортного потенціалу країни.

Держава організує та координує взаємозв’язок між усіма ланками науки та сферами виробництва, послуг як у галузевому, так і в регіональному розрізах. Цей взаємозв’язок здійснюється як безпосередньо шляхом фінансування з державного бюджету, так і через «парки високих технологій», «технополіси» та інші організаційні системи.

Об’єктами , на які спрямована державна інноваційна політика, є наукова сфера, сфера виробництва та їхня інфраструктура.

Державна інноваційна політика стосується широкого кола проблем:

• технологічної перебудови виробництва;
• формування інфраструктури та інформаційної бази нововведень;
• створення умов підвищення сприйнятливості економіки до нововведень;
• удосконалення освіти, насамперед вищої, для підготовки фахівців сучасного рівня, здатних до активних інноваційних дій;
• залучення іноземних інвестицій;
• сприяння формуванню ринкових механізмів для стимулювання інноваційних процесів;
• науково-технічного прогнозування та програмування та ін.

Інноваційна політика, будучи складовою соціально-економічної політики, включає наукову і технологічну політику. Реалізація збалансованого комплексу заходів у рамках цих «трьох політик», визначення головного питання державного регулювання інноваційного розвитку залежно від соціально-економічних завдань, що стоять перед країною, є ключовими умовами його ефективності. Вона включає три етапи:

• розроблення науково обґрунтованих концепцій (системи поглядів) розвитку інноваційної діяльності. Вона складає основі аналізу стану інноваційного потенціалу;
• визначення основних напрямів державної підтримки інновацій;
• здійснення практичних дій щодо реалізації поставлених цілей, спрямованих на підвищення інноваційної активності.

Сутність інноваційного розвитку економіки полягає в активізації інноваційної діяльності щодо створення, впровадження та широкого поширення нових продуктів, послуг та технологічних процесів як головних факторів якісного зростання.

Інноваційна діяльність являє собою сукупність наукової, технологічної, організаційної, фінансової та комерційної діяльності, спрямованої на створення та впровадження на ринку нового чи вдосконаленого продукту, створення нового чи вдосконаленого технологічного процесу, використаного в практичній діяльності, або нової чи вдосконаленої організаційно-економічної форми, що забезпечує необхідну економічну та суспільну вигоду.

У методологічному плані інноваційна політика спирається на низку найважливіших
принципів :

• стимулювання розвитку фундаментальних досліджень;
• використання вітчизняного наукового потенціалу як основу інноваційної політики;
• визнання особливої ​​ролі держави у регулюванні правових відносин, створенні економічних умов та забезпеченні технічної підтримки інноваційної діяльності;
• інтеграція науково-технічної діяльності та освіти;
• концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах наукового розвитку;
• створення відповідних умов для конкуренції та підприємництва у науковій та технічній сферах;
• створення та підтримання цілісної системи підготовки кваліфікованих кадрів усіх рівнів;
• пропаганда сучасних досягнень держави та усвідомлення неминучості їхнього подальшого просування, а також значущості для країни.

Цілі інноваційної політики та напрями інноваційної діяльності. Роль держави у стимулюванні інноваційної діяльності

Кожна політика спрямовано дотримання балансу інтересів учасників чи процесів, вкладених у досягнення єдиної всім целей. Метою інноваційної політики є впровадження інновацій, забезпечення поступального у суспільному розвиткові, а також розвитку виробничого та невиробничого сектору національної економіки.

Основними завданнями інноваційної політики є:

• побудова національної інноваційної системи;
• створення сприятливого для інноваційної діяльності економічного, правового та соціально-культурного середовища;
• модернізація матеріально-технічної бази виробництва та соціальної сфери за рахунок застосування нових та високих технологій;
• формування якісно нових технологічних укладів у секторах та галузях економіки;
• досягнення високого рівня експорту, імпортозаміщення, економічної, енергетичної та фінансової безпеки;
• розвиток інтелектуального потенціалу та творчої активності працівника.

Основні напрямки інноваційної діяльності :

• прискорена розробка та освоєння наукомісткої продукції та передових технологій;
• створення нових інституційних і організаційних форм, формування наукового потенціалу у великих організаціях і концернах з метою перетворення їх на конкурентоспроможні фірми, що саморозвиваються;
• розвиток інноваційних центрів;
• обґрунтування довгострокової стратегії розвитку інноваційної сфери за рахунок використання ефективних форм інтеграції науки, освіти та виробництва;
• посилення цільової орієнтації на вирішення пріоритетних для країни завдань;
• стимулювання перспективних розробок державного значення та вдосконалення механізму їх обігу;
• першочергова підтримка інноваційних проектів, що виконуються у межах державних народногосподарських та науково-технічних програм, спрямованих на розширення експорту, імпортозаміщення, ресурсозбереження, модернізацію найефективніших виробництв.

Роль держави у стимулюванні інноваційної діяльності :

1. Координація інноваційної діяльності . Перед державою стоїть завдання визначення загальних стратегічних орієнтирів інноваційних процесів. Для їхнього досягнення держава сприяє кооперації та взаємодії різних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність інновацій. Актуальними є координація в часовому аспекті, що синхронізує інновації з технологічних ланцюжків та стадій інноваційного циклу, пом’якшення циклічності інноваційних процесів.
2. Стимулювання інновацій . Центральне місце тут займають заохочення конкуренції, а також різноманітні фінансові субсидії та пільги учасникам інноваційних процесів. Велике значення має часткове чи повне державне страхування інноваційних ризиків. Держава здатна чинити «інноваційний тиск» на суб’єкти господарювання запровадженням санкцій за випуск застарілої продукції або застарілих технологій.
3. Правова база інноваційних процесів . Повинна забезпечувати функціонування та захист прав учасників інноваційного процесу, права інтелектуальної та промислової власності.
4. Кадрове забезпечення інновацій . Полягає у введенні у зміст програм навчання у навчальних закладах інформації, що сприяє розвитку творчого потенціалу та сприйнятливості до інновацій, формуванню навичок до постійної освіти протягом усього активного життя.
5. Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності через пропаганду технічних досягнень та інновацій, моральне заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захисту.

Залежно від пріоритетів інноваційної політики виділяють щонайменше три групи держав:

1. держави, головним пріоритетом яких є орієнтація на лідерство у науці. Як правило, це втілюється у здійсненні великомасштабних проектів, певна частка яких найчастіше є науково-інноваційним потенціалом у військовій сфері. До таких країн можна віднести США, Велику Британію, Францію;
2. держави, головним пріоритетом яких є формування сприятливого інвестиційного та інноваційного середовищ. Сюди відносять Німеччину, Швецію, Швейцарію;
3. держави, головним пріоритетом яких є стимулюючі нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйнятливості до здобутків світового науково-технічного прогресу, чіткої регламентації дій різних галузей економіки, що сприяють функціонуванню інноваційної діяльності (Японія, Південна Корея).

Практика управління інноваційними процесами в різних країнах дозволяє виділити основні типи державної інноваційної політики :

1. Політика технологічного ривка . Головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку встановлює держава, на основі чого визначаються методи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління у науково-технологічній та інноваційній сферах. Такий варіант передбачає розробку різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі у регулюванні інноваційних процесів. Держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які потребують значних фінансових вкладень, а отже, можуть реалізовуватись лише потужними підприємствами.
2. Політика ринкової орієнтації . Передбачає провідну роль ринкового механізму у розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних досліджень. Направлено на створення сприятливого економічного клімату та розвиток інформаційного середовища з метою реалізації нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави у НДДКР та дослідженнях ринків, а також прямих форм регулювання, які перешкоджають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективної розбудови ринку. Націлена на короткострокові та недорогі інноваційні проекти, що реалізуються окремими фірмами.
3. Політика соціальної орієнтації . Направлено на соціальне регулювання результатів НТП. Процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкого загалу за умов досягнення соціально-політичного консенсусу. Цей тип інноваційної політики має бути поєднаний з іншими типами у співвідношенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічному розвитку держави.
4. Політика, спрямовану реформування економічної структури господарського механізму . Передбачає значний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб’єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації та механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їхньої взаємодії. На сучасному етапі таку політику, разом із ринковою, використовує Японія.

Методи державного регулювання можна поділити на прямі та непрямі.

До прямих відносять державне фінансування, кредитування, лізинг; планування та програмування, державне підприємництво (діяльність державних підприємств на комерційній чи некомерційній основах з виробництва товарів та послуг, необхідних для розвитку національної економіки).

 Особливе місце в системі прямих економічних заходів впливу держави на інноваційні процеси займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в галузі наукових досліджень, а також кооперацію університетів з промисловістю.

Непрямі переважно, спрямовані, з одного боку, на стимулювання інноваційних процесів, з другого – створення сприятливих економічних умов науково-технічного розвитку.

Серед непрямих методів управління традиційно виділяються податкове та амортизаційне регулювання, кредитна та фінансова політика, цінове регулювання, політика протекціонізму, лібералізація податкового та амортизаційного законодавства.

Формування та розвиток інноваційної інфраструктури. Механізми фінансування інноваційної діяльності

Інноваційна інфраструктура включає: парки високих технологій, агенції та центри трансферту технологій за напрямами – при технічних ВНЗ, регіональні маркетингові, інноваційні та бізнес-центри – при класичних університетах.

До суб’єктів інноваційної інфраструктури належать:

• технопарки;
• центри трансферу технологій;
• венчурні організації;
• інші юридичні особи у випадках, передбачених законодавчими актами.

Основний напрямок діяльності технопарку – надання підтримки резидентам технопарку, зокрема:

• сприяння у створенні виробництв з випуску нової чи вдосконаленої продукції, освоєння нової чи вдосконаленої технології;
• сприяння здійсненню зовнішньоекономічної діяльності;
• надання послуг із підготовки бізнес-планів інноваційних проектів;
• організація та проведення маркетингових досліджень;
• сприяння у залученні інвестицій;
• інформаційне просування нововведень.

З метою реалізації основного напряму діяльності технопарк може надавати резидентам технопарку послуги, у т.ч.

• послуги з патентування об’єктів інтелектуальної власності за кордоном;
• послуги із проведення патентних досліджень;
• послуги з організації та проведення оцінки вартості об’єктів інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів;
• послуги з управління інноваційними проектами;
• інженерно-консультаційні та проектні послуги (інжинірингові послуги);
• роботи, пов’язані з виготовленням та проведенням випробувань дослідного зразка, інші дослідно-конструкторські роботи;
• послуги із сертифікації та реєстрації продукції, необхідні відповідно до законодавства для виробництва продукції на основі нововведення;
• інші послуги (роботи), пов’язані з науковою, науково-технічною та інноваційною діяльністю.

Основними напрямками діяльності центру трансферу технологій є:

• проведення досліджень кон’юнктури ринку щодо виявлення можливостей введення в цивільний обіг нововведень;
• надання послуг з метою забезпечення правового захисту нововведень;
• надання інженерно-консультаційних та проектних послуг;
• надання послуг із підготовки бізнес-планів;
• сприяння у залученні інвестицій та ін.

Основними напрямками діяльності венчурної організації є:

• фінансування венчурних проектів;
• передача суб’єктам інноваційної діяльності за договором лізингу обладнання, необхідного для здійснення інноваційної діяльності;
• створення юридичних осіб, які здійснюють інноваційну діяльність;
• придбання майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності, результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських та дослідно-технологічних робіт; передача надалі цих прав суб’єктам інноваційної діяльності, які є виконавцями венчурних проектів, на відплатній або безоплатній основі;
• надання управлінських, консультаційних та інших послуг суб’єктам інноваційної діяльності, які є виконавцями венчурних проектів.

Фінансові інструменти інноваційної політики є основним засобом досягнення поставленої мети. Якщо середньому витрати на фундаментальні дослідження прийняти за одиницю, то витрати на прикладні розробки перевищують їх у десять разів. Інвестиції в інноваційні проекти дуже ризиковані не тільки через невизначеність позитивного результату на стадії дослідження чи розробки, а й на всіх стадіях інноваційного процесу.

Фінансовими інструментами управління інноваційними ризиками виступають венчурні та страхові фонди.

Венчурні фонди можуть формуватися за рахунок коштів організацій (у тому числі державних), які здійснюють інноваційну діяльність, коштів банків, страхових організацій та інших фінансових структур та спеціалізуватись на інвестиціях в акціонерний капітал інноваційних організацій.

Страхові фонди служать зниженню ризиків та більшої привабливості інвестицій, що спрямовуються на фінансування інноваційної діяльності. Страхові резерви можуть формуватися за рахунок коштів, що включаються до собівартості продукції організацій, які здійснюють інноваційну діяльність.