Дефолт (Default) — невиконання умов кредитного договору чи інших умов, пов’язаних із борговими зобов’язаннями чи цінними паперами. Дефолт характеризує неспроможність юридичної особи (корпоративний дефолт) чи держави (суверенний дефолт) повністю чи частково виконати свої боргові зобов’язання. Розрізняють два види дефолту: звичайний дефолт (банкрутство) та технічний дефолт.
Звичайний дефолт характеризує неспроможність позичальника виконати свої зобов’язання, що зумовлює його банкрутство. У разі банкрутства банку здійснюється процедура його ліквідації, передбачена національним банківським законодавством. Якщо дефолт оголошує державу, то вирішення проблеми здійснюється на міжнародному рівні.
Ознакою технічного дефолту є порушення позичальником будь-яких умов кредитного договору (відмова чи неможливість сплатити відсотки, ненадання передбачених договором документів тощо) чи іншого боргового зобов’язання, але потенційно за певних умов позичальник може виконати цей договір. Після оголошення кредитором технічного дефолту боржника здійснюється процедура реструктуризації боргу, можуть бути змінені його умови, одні боргові зобов’язання можуть бути замінені на інші тощо. Як правило, технічний дефолт не призводить до банкрутства позичальника.
Питання суверенного дефолту врегулюються лише на рівні міжнародного права. Як правило, в результаті переговорів заборгованість реструктуризується, тобто підписується угода про відстрочення платежу, зміну умов позики або навіть списання частини боргу. Класичний приклад державного дефолту – зроблене Російською Федерацією 18 серпня 1998 оголошення про відмову платити за державними короткостроковими зобов’язаннями і облігаціями федеральної позики. Але Росія – не єдина, хто опинявся у такому становищі. Досить згадати боргову кризу у 1980-х у Латинській Америці, дефолт Мексики у 1994-му, реструктуризація боргу Аргентини у 2002-му, великі проблеми з платіжним балансом країн-учасниць Євросоюзу у 2010-му – Греції, Ірландії, Іспанії, Порту .
Як правило, у разі суверенного дефолту держава може тією чи іншою мірою розраховувати на допомогу міжнародних організацій, таких як МВФ. Крім того, у врегулюванні заборгованостей беруть участь Лондонський та Паризький клуби кредиторів.
Інша ситуація – коли дефолт повідомляє приватна компанія. Тоді можна говорити про її фактичне банкрутство. Але щоб це банкрутство перетворилося на юридичне, у більшості країн потрібне судове рішення. Якщо компанії не вдається домовитися про реструктуризацію боргу з кредиторами, а можливо, і з третіми особами (про злиття або поглинання з прийняттям зобов’язання сплатити борги), то, швидше за все, її офіційно визнають неспроможною (банкрутом) і вона пройде через процедуру ліквідації.
Щодо дефолту приватних позичальників, то законодавство багатьох країн передбачає певні процедури. Наприклад, США банкрутство індивідуального позичальника регулюється так званим законом про банкрутство. Існують два варіанти розвитку подій. Перший – згідно зі ст. 7 цього закону, громадянин позбавляється більшої частини свого майна, але при цьому те, що може бути використане для заробітку, наприклад, автомобіль, а також предмети першої необхідності, конфіскації не підлягає. Другий варіант – для тих, хто оголосив себе банкрутами з досить стабільним доходом. Відповідно до ст. 13 того ж закону, їм надаються тривале відстрочення та розстрочення платежу. Хоча, звичайно, кредитна історія буде зіпсована у будь-якому разі. І в найближчі сім років, визначені законодавчо, отримати позику не можна буде.
(Див. Банківська криза, Невиконання зобов’язань, Фінансове оздоровлення банку).
