Банк Англії – це державна кредитна установа, на яку покладено функції Центрального банку (ЦБ) Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Повна офіційна назва – Керуючий та Компанія Банку Англії (Governor and Company of Bank of England). Неофіційна назва – «Стара Леді».
Банк Англії є одним із найстаріших ЦБ Європи та світу. Він був заснований в 1694 як приватна компанія для фінансування війни з Францією. Засновниками стали 1268 акціонерів, які надали першу позику уряду в розмірі 1200 фунтів стерлінгів. З юридичної точки зору кредит був наданий королю під 8% річних у формі банкнот та векселів.
Банк Англії носить таку назву (а не “Банк Великобританії”), тому що був створений ще до того, як з’явилася держава, яку ми знаємо як Сполучене Королівство Великобританії. Таку назву країна отримала лише у 1707 році, при об’єднанні із Шотландією.
З моменту заснування банк отримав право здійснювати операції з дорогоцінними металами – золотом та сріблом, здійснювати випуск та облік векселів, надавати позички під забезпечення. Водночас, банку заборонялося кредитувати королівську сім’ю без санкції парламенту Великобританії.
Сходження приватної кредитної організації рівня ЦБ держави було невипадковим. Цьому сприяло особливе становище Банку Англії. Так, вже наступного року після створення він отримав монопольне право випускати гроші. У 1697 року парламент ухвалив закон, яким підробка банкнот, емітованих цією фінансовою установою, каралася смертної карою. При цьому заборонялося створення нових великих банків.
У 1708 року юридичні норми посилилися. З’явилася заборона випуску векселів на пред’явника – це міг робити лише Банк Англії. Щоб уникнути конкуренції, заборонялося створювати компанії, чисельність засновників яких була б понад шість осіб. Поза законом виявилася діяльність із надання короткострокових позик (до шести місяців).
З 1844 року Банк Англії, згідно з прийнятим Актом Робертом Пілем, став досить відкритою організацією – щотижня він був зобов’язаний публікувати відомості про свій баланс. Крім того, банк був поділений на два департаменти: емісійний та банківський.
Саме в Банку Англії вперше використовувалася система, що є прародителькою сучасної системи обліку активів та пасивів ЦБ більшості країн. В емісійному департаменті пасиви складаються з банкнот у обігу та банкнот у банківському департаменті. Активи – це резерви, якими забезпечено випуск грошей: державні цінних паперів, золотовалютні резерви. Випущені банкноти передаються до банківського департаменту.
Пасивами банківського департаменту є статутний капітал, який не змінювався з 1844 року і становить 14,5 млн фунтів стерлінгів, рахунки іноземних ЦБ, Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, а також урядові депозити та депозити комерційних банків. Активи банківського департаменту – державні зобов’язання, враховані векселі, видані позички. Крім того, у цьому розділі балансу відображаються отримані від емісійного департаменту, але ще не випущені в обіг банкноти.
В 1946 Банк Англії був націоналізований. Для цього акціонери кредитної організації передали свої частки Казначейству Великобританії, а натомість отримали державні боргові цінні папери.
Останній закон, який регулює діяльність Банку Англії, було прийнято 1998 року. Згідно з цим документом, управління організацією покладено на раду директорів, до якої входять керуючий, два його заступники та 16 членів ради. Усі вони призначаються королівським указом – але насправді королева лише затверджує рішення парламенту, оскільки країна є конституційною монархією.
Термін повноважень визначений для керівника та його заступників у п’ять років, для членів ради – три роки. При цьому можливе продовження терміну повноважень.
Засідання ради директорів відбуваються не рідше одного разу на місяць.
На Банк Англії покладено такі функції:
- контроль за рівнем інфляції, забезпечення купівельної спроможності національної валюти та стабільності її обмінного курсу;
- підтримка надійності фінансової системи країни;
- забезпечення ефективності роботи банківського сектора.
Питання проведення кредитно-грошової політики нині передані комітету з кредитно-грошової політики, компетенцію якого входить визначення офіційних відсоткові ставки. Проте очолює цей державний орган, що складається із відомих економістів, голова Банку Англії.
Банк Англії має монопольне право випуску банкнот біля Англії та Уельсу. Водночас Банк Шотландії та Банк Ірландії (Північної Ірландії) можуть випускати власні гроші, забезпечивши таку емісію резервом банкнот Банку Англії за курсом 1:1.
З 1998 року Банк Англії не виконує жодну зі своїх традиційних функцій – управління державним боргом. Ці обов’язки були передані окремій структурі – департаменту управління державним боргом Великобританії, який є підрозділом Казначейства.
Політика Банку Англії змінювалася протягом десятиліть під впливом економічної теорії, що розвивалася. У 1940-х роках економічна політика країни будувалася на засадах кейнсіанства, і основними цілями ЦБ були зниження вартості державного боргу щодо дешеві позики. У 1950-1960-х роках розвивалося неокейнсіанство, і роль ЦП полягала у зниженні впливу економічних циклів. З цією метою ставки підвищувалися для гальмування при надмірному перегріві економіки та знижувалися для підвищення ділової активності у разі її зниження. У 1970-х роках відбулася лібералізація банківського сектора, чільною теорією став монетаризм, а головним орієнтиром – контроль за грошовою масою. Методом на ринок було обрано випуск чи викуп векселів, причому комерційних, а чи не банківських. А з 1990-х років переважає тенденція, за якою основним інструментом грошово-кредитної політики стають операції на відкритому ринку.
Крім того, в даний час на Банк Англії покладено обов’язки щодо регулювання та контролю у банківському секторі. Він є розрахунковим банком для уряду та інших державних структур.
