Аграрна політика

Сутність аграрної політики. Цілі, напрями та інструменти аграрної політики

Сферою дії аграрної політики є сільське господарство. Головне її завдання полягає у створенні умов для забезпечення населення країни продовольством та вирішенні соціально-економічних проблем в аграрному секторі.

Аграрна політика – це стратегічна концепція держави, спрямована на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва та захист економічних інтересів представників аграрного сектору.

Державна аграрна політика є складовою державної соціально-економічної політики, спрямованої на сталий розвиток сільського господарства та сільських територій. Під стійким розвитком сільських територій розуміється їхній стабільний соціально-економічний розвиток, збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення ефективності сільського господарства, досягнення повної зайнятості сільського населення та підвищення рівня його життя, раціональне використання земель.

Аграрна політика поділяється на такі напрямки :

1. Політику в галузі культури землеробства, що охоплює заходи щодо покращення родючості ґрунтів, підтримки сільськогосподарської науки.
2. Політика регулювання відносин власності в аграрному секторі, оренда, землекористування, успадкування землі, трудового законодавства, діяльності аграрних інститутів.
3. Аграрну ринкову політику, під якою розуміється цінова протекціоністська політика над ринком, і навіть заходи фінансової підтримки державою аграрного сектора.

Цілі державної аграрної політики :

• формування стійкого та конкурентного сільськогосподарського виробництва;
• забезпечення продовольчої безпеки країни;
• досягнення збалансованості ринків сільськогосподарської продукції, сировини та готового продовольства;
• створення умов формування доходів сільськогосподарської галузі, які забезпечують можливість ведення розширеного відтворення;
• створення паритетних умов обміну з ресурсопровідною та переробною галузями промисловості;
• посилення стимулювання сільськогосподарської руди у напрямі підвищення його якості, економічної та суспільної ефективності;
• забезпечення зростання рівня якості життя сільського населення;
• забезпечення екологічної безпеки сільськогосподарського виробництва, збереження та відтворення використовуваних природних ресурсів.

Напрямами аграрної політики виступають :

• регулювання земельних відносин;
• розвиток аграрного ринку та визначення заходів щодо його регулювання;
• розвиток аграрної інфраструктури;
• реалізація аграрної реформи;
• антимонопольне регулювання;
• Цінове регулювання. Пряме державне регулювання цін виявляється у повному чи селекційному «заморожуванні» цін на с/г продукцію та продукцію інших галузей агропромислового комплексу; у встановленні максимальних, мінімальних та твердо фіксованих цін; включення механізму дозвільних, повідомчих та місцевих цін; вплив на рівні цін через їх регулювання, продукцію державних підприємств і т.д. Непряме регулювання цін здійснюється через монетарну та фіскальну політику, політику доходів;
• вироблення бюджетної, кредитно-фінансової та страхової політики;
• формування економіко-правового механізму державної підтримки сільськогосподарського виробництва;
• визначення з урахуванням міжнародних зобов’язань узгоджених позицій у зовнішньоекономічних відносинах;
• розвиток аграрної науки, консультативно-інформаційної діяльності та науково-технічного співробітництва в аграрній сфері;
• створення економічних умов реалізації інвестиційних проектів у аграрній сфері;
• координація у галузі підготовки та перепідготовки кадрів для агропромислового комплексу;
• забезпечення розвитку соціальної сфери;
• регулювання охорони навколишнього середовища та природокористування.

Ланки аграрної політики :

• вироблення науково-обґрунтованих концепцій розвитку аграрного сектору;
• визначення пріоритетних напрямів розвитку аграрної сфери;
• розробка заходів щодо фінансового забезпечення поставлених економічних та соціальних проблем сільського господарства;
• здійснення практичних дій щодо досягнення поставленої мети з урахуванням обраних шляхів їх досягнення.

Насамперед слід зазначити, що це заходи державного регулювання сільському господарстві, як і загалом економіки, можна поділити на заходи прямого і непрямого державного регулирования.

До заходів прямого державного регулювання належить підтримка доходів сільгоспвиробників, яка полягає в:

• прямих державних компенсаційних платежів;
• платежах за збитків від стихійних лих;
• платежах за шкоду, пов’язану з реорганізацією виробництва (виплати за скорочення посівних площ, вимушений забій худоби тощо).

До заходів непрямого державного регулювання АПК відносяться:

• цінове втручання на ринку продовольства через підтримку внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію, встановлення квот, тарифів, податків на експорт та імпорт продовольства;
• компенсація витрат сільгоспвиробників на придбання засобів виробництва шляхом надання субсидій на придбання добрив, отрутохімікатів та кормів, виплату відсотків за одержаними кредитами, виплати зі страхування майна;
• сприяння розвитку ринку, що передбачає виділення державних коштів на розробку та здійснення ринкових програм, субсидії на зберігання продукції та транспортні роботи з перевезень продукції;
• сприяння розвитку виробничої інфраструктури, що передбачає виділення державних коштів на проведення заходів довгострокового характеру, що забезпечують зростання ефективності виробництва – субсидії на будівництво виробничих приміщень, здійснення іригаційних проектів, рекультивацію земель, а також сприяння створенню фермерських об’єднань.

Інструменти аграрної політики умовно прийнято ділити на великі групи за критерієм характеру їхнього впливу на прибутковість сільськогосподарських товаровиробників:

• що забезпечують зростання прибутковості сільськогосподарського виробництва;
• не безпосередньо впливають на зростання прибутковості сільськогосподарського виробництва.

Заходи підтримки підприємств сфери сільського господарства складаються із шести інструментів:

1. Податкові пільги є спосіб збільшення доходів підприємств сфери сільського господарства шляхом зменшення державних зборів. Пільги є знижену або нульову ставку з податку на прибуток за дотримання певних умов.
2. Субсидії – заходи матеріальної підтримки для підприємств, що перебувають на межі збитковості або вже є збитковими. Субсидувати можуть страхові внески, оборотні ресурси підприємства, інвестиції.
3. Закупівельні та товарні інтервенції є додатковими замовленнями на продукцію з боку держави. Це збільшує попит і, отже, ціну продукції, підтримуючи підприємства АПК.
4. Митне обмеження імпорту продукції АПК дозволяє штучно підняти конкурентоспроможність вітчизняних виробників, що призводить до підвищення цін та рівня попиту.
5. Загальна підтримка регіону з боку державного бюджету спрямована на фінансування інфраструктури загалом. Подібні державні програми розвивають окремі регіони у комплексі, при цьому торкається і сфера сільського господарства.
6. Соціальна підтримка населення, зайнятого у сфері сільського господарства. Спосіб включає додаткові виплати громадянам, які працюють в аграрному секторі, зменшення пенсійного віку, надання пільгових умов на придбання житла.

Серед заходів прямої державної фінансової підтримки у зарубіжних країнах застосовуються:

• прямі державні компенсаційні платежі;
• платежі за збитків від стихійних лих;
• платежі за збитки, пов’язані з реорганізацією виробництва (виплати за скорочення посівних площ, вимушений забій худоби);
• субсидії для одиницю площі чи поголів’я худоби;
• платежі у вигляді фінансування закупівель ресурсів для виробництва
  (наприклад, субсидії на придбання добрив, отрутохімікатів та кормів);
• фінансування цільових програм та витрат на НДДКР.

Пряме субсидування сільського господарства здійснюється практично у всіх економічно розвинених країнах, проте їх рівень та структура різні. Найбільша частка прямих платежів у структурі витрат на підтримку сільського господарства зазначається у Норвегії, Австралії, США та ЄС.

У галузевому розрізі найбільша частка витрат посідає рослинництво США, Канаді, ЄС, тваринництво – у Фінляндії, Норвегії, Швейцарії. Основною метою прямого субсидування є державне регулювання структури виробництва у сільському господарстві, а також підтримка виробників у районах із несприятливими кліматичними умовами. Наприклад, спеціальні системи підтримки доходів існують у заболочених районах Ірландії та важкодоступних високогірних районах Австрії, а в північній частині Фінляндії у господарствах, розташованих вище 62º північної широти, держава надає підвищені «погектарні» та «поголовні» субсидії сільгоспвиробникам.

Бюджетні трансферти сільському господарству, безпосередньо збільшуючи доходи сільгосптоваровиробника, не безпосередньо впливають на ринкові ціни. Трансферти поділяються на дві групи:

• платежі, пов’язані з обсягом виробництва;
• платежі, які скорочують витрати виробника. Це дотації, субсидування окремих видів видатків, державні капіталовкладення, вкладення в інфраструктуру тощо.

Субсидії у країнах ЄС досягли 45-50 відсотків вартості виробленої сільськогосподарської товарної продукції, у Японії та Фінляндії – 70 відсотків.

Світовий досвід регулювання розвитку аграрного сектору

Більшість дослідників щодо розвитку аграрної сфери акцентують увагу до аграрної політиці держави. Вивчення базових принципів побудови системи державного регулювання в економічно розвинених країнах, розгляд ролі продовольчого ринку в їх національній політиці та аналіз основних методів регулювання продовольчого забезпечення є корисними та придатними до впровадження з урахуванням місцевих особливостей.

З урахуванням того, що на частку ЄС припадає 17% світового продовольчого експорту – це друге місце серед експортерів молочної продукції та свинини, і третє місце – як експортер птиці та зерна, все це викликає безперечну важливість аграрної політики ЄС, що проводиться, у глобальній продовольчій системі.

Державне регулювання є обов’язковою умовою розвитку аграрної сфери економіки, зокрема розвинених країн. Метою державного регулювання виступає створення стабільних економічних, соціальних та правових умов для розвитку сільського господарства, задоволення потреб населення в якісних продуктах харчування за соціально прийнятними цінами, охорона навколишнього середовища, нарешті, забезпечення продовольчої безпеки країни.

За кордоном державне регулювання аграрної сфери є досить складним механізмом, що складається з сукупності інструментів впливу на доходи фермерів, структуру сільськогосподарського виробництва, аграрний ринок, соціальну структуру села, міжгалузеві та міжгосподарські відносини. Державне фінансування з підтримки сільського господарства перевищує у країнах вартість виробленого продукту в 1,5-2 разу. Так, єдина аграрна політика (ЄАП), сформована у 1957 р., є одним із найважливіших пріоритетів Євросоюзу практично з моменту його утворення.

Спочатку шість країн-засновників визнали необхідність формування єдиного аграрного ринку та розвитку агарної сфери за загальними правилами. Безсумнівно, кожна країна переслідувала у своїй власні інтереси. Наприклад, Франції та Нідерландам були потрібні нові ринки збуту, а Німеччині, Італії та Бельгії необхідно було запобігти зниженню доходів своїх фермерів. В результаті в третій статті Римського договору було зафіксовано зобов’язання проводити загальну сільськогосподарську політику відповідно до обумовлених умов та затвердженого графіка.

На сьогоднішній день основні завдання ЄАП представлені як:

• самозабезпеченість ЄС продовольством та безпека продуктів харчування;
• участь ЄС у підтримці рівноваги на світовому ринку продовольства;
• розвиток сільських регіонів ЄС;
• протидія зміні клімату та покращення навколишнього середовища.

Сьогодні члени Європейського Союзу як суверенні держави мають можливість реалізовувати власну аграрну політику, але основні параметри державної підтримки мають відповідати правилам Союзу. Саме дотримання принципу єдності багаторівневої підтримки розвитку аграрного сектору відрізняє ЄАП ЄС від інших держав, що підтверджує практичну значущість європейського досвіду. Реалізація ЄАП ЄС дозволила досягти високого рівня забезпечення населення продовольством, модернізувати аграрні виробництва та створити достатні продуктові резерви.

Європейські країни мають розвинені законодавчі бази та відпрацьовані механізми реалізації закріплених у них положень. Вони підтримують високий рівень самозабезпечення продовольством: Франція – 100%, Німеччина – 93%, Італія – 78%.

Так, у Франції ще 1960 р. було ухвалено Закон «Про підтримку сільського господарства», який передбачає створення максимально сприятливих умов для національних сільгоспвиробників, вилучення з ринкового обороту недоброякісної вітчизняної та імпортної продукції, недопущення масового ввезення в країну продовольства за демпінговими цінами. У ньому спеціально вказується, що продовольча політика є складовою державної політики щодо забезпечення політичної та економічної безпеки країни.

Також держава проводить активне цінове регулювання, ліцензування імпорту. У 1964 році прийнято Закон «Про структуру сільського господарства», спрямований на розвиток сільського господарства та стимулювання експорту сільгосппродуктів. Основні напрями державного регулювання у продовольчій сфері регулювання цін, обмеження імпорту продовольства та сировини для його виробництва, створення стратегічних запасів, субсидування експорту, ліцензування імпорту, виплата дотацій та компенсацій на матеріально-технічне забезпечення фермерських господарств, кредитування сільського господарства та харчової промисловості, надання податкових знижок, стимулювання об’єднання фермерських господарств у більші структури.

У Швеції, згідно з прийнятим ще 1940 р. «Законом про регулювання виробництва та збуту продуктів сільського господарства», комісіями з харчових продуктів регламентуються якість продуктів харчування, його дотримання виробниками та торгівлею, розробляються рекомендації щодо виробництва та ввезення продовольства та сировини, розмірів посівних площ пшениці, вівса, цукрових буряків та ін. У 1947 р. закон «Про раціоналізацію сільського господарства» з наступними доповненнями спрямований на підтримку конкурентоспроможності своїх агровиробників та обмеження імпорту продовольчої сировини шляхом квот та мит. При стимулюванні сільськогосподарського виробництва держава виходить із того положення, щоб доходи фермерів були не нижчими від розміру заробітної плати кваліфікованих робітників у середньому по промисловості. Крім того, держава проводить також активну цінову політику, підтримуючи ціни на внутрішньому ринку, виділяє субсидії на покриття збитків при різкому збільшенні інфляції, фінансує науково-дослідні роботи. Середній розмір ввізних мит па сільгосппродукти, вироблені країни досягає 35 відсотків вартості ввезених товарів.

Відповідно до законодавства субсидується виробництво молока, вершкового масла, виділяються позички на придбання сільгосптехніки, добрив, на 30-40% субсидуються тарифи на електроенергію, транспорт, паливно-мастильні матеріали, субсидується експорт сільгосппродукції. Все це спрямоване на стабільне продовольче самозабезпечення та створення високого рівня продовольчої безпеки країни.

У ФРН у 1955 р. було прийнято закон «Про сільському господарстві Німеччини», що вирівнює економічні умови розвитку промисловості та сфери АПК. Цей закон офіційно закріплював положення, згідно з яким держава зобов’язана розглядати проблему постачання населення продовольством як стратегічну, використовувати весь комплекс економічного стимулювання та підтримки АПК, формувати державні продовольчі фонди та не ставити процес продовольчого забезпечення держави у залежність від третіх країн. У 1990 р., після початку військового конфлікту між Іраком та Кувейтом у ФРН було ухвалено закон про продовольчу безпеку. Однією з причин його прийняття послужив ажіотажний попит, що виник після початку військових дій на продовольство в країні.

Відповідно до цього закону держава, оголосивши стан продовольчої кризи, встановлює повний контроль над запасами продовольства та запроваджує нормовану відпустку продовольчих товарів (через систему карток) на роздрібному ринку, водночас проводячи заходи щодо захисту прав власності власників мобілізованих ресурсів.

Державне регулювання сільського господарства у Німеччині та інших країнах ЄС включає підтримку високих цін на продукцію сільського господарства, регулювання рівня доходів товаровиробників (залежно від галузі), систему пільгового оподаткування, спрямовану на прискорене впровадження досягнень НТП, стимулювання розвитку найефективніших господарств за рахунок концентрації капіталу та виробництва. Практикується також встановлення деякі види продовольчих товарів квот (граничних обсягів виробництва, які забезпечують гарантований збут), доведених до кожного господарства.

Проведення державою широкої протекціоністської політики потребує значних фінансових ресурсів. У країнах ЄС на регулювання цін продукції та доходів виробників спрямовується понад 90% аграрного бюджету ЄФОГ (Єдиного фонду орієнтації та гарантування). У свою чергу фінансування ЄФОГ займає 70-85 % бюджетного фонду ЄС, а розмір ЄФОГ за останні 15 років збільшився більш ніж у 8 разів. Аналізуючи структуру самого ринку, що існує у всіх західних країнах, можна виділити низку основних тенденцій та інституційних структур.

Основним є завершення формування агропромислових комплексів, як загалом у народному господарстві, і за галузевим принципом. Наслідком цього є вихід ринку готового, зазвичай, у роздрібних кондиціях, продовольства, яке через роздрібну торгівлю надходить споживачам. Створюються вертикально-інтегровані системи за продуктовим принципом до кінцевого продукту. Спеціалізація та концентрація у сільському господарстві йде одночасно з процесом регіональної спеціалізації зі створенням зон спеціалізованого виробництва. Дана спеціалізація у сільському господарстві стала можливою внаслідок створення потужної інфраструктури, особливо у транспорті, складському господарстві та переробці.

Харчова промисловість зосереджується в основному руках великих фірм і кооперативів. Саме в ній концентрується вся сучасна технологія з переробки сільськогосподарської сировини, яка в багатьох випадках може бути характеризувана як висока технологія з широким використанням електроніки, тонкої хімії, високоточного сучасного обладнання. Використання сучасних технологій дозволяє централізувати систему керування цілими імперіями харчової промисловості. З такими об’єднаннями, створеними та функціонуючими, як правило, на спеціалізованій продуктовій основі, важко боротися дрібному місцевому виробнику. Перші мають багатомільярдний обіг, можуть контролювати значну частину національних та міжнародних ринків, їх міжнародні торгові марки відомі по всьому світу, а їх реклама займає одне з провідних місць у засобах масової інформації. Тим не менш, дрібне виробництво продовжує відігравати значну роль як субпідрядник, або як виробник специфічного виду продукції (виноробство, сироваріння).

Спочатку активний процес переходу від багатогалузевих регіональних структур до спеціалізованих, загальнонаціональних був характерний в основному для промисловості, але останнім часом сюди виявилося втягнуте і сільське господарство.

У Європейському Союзі створюються єдині продуктові ланцюги від фермера до роздрібного магазину. Ці великі системи можуть функціонувати за умов ринкового хаосу і займають панівне місце над ринком. Функціонування подібних інтегрованих систем потребує постійного та надійного постачання сільськогосподарської сировини, що досягається за рахунок організації виробництва на договірній або контрактаційній основі, з жорстким регулюванням обсягів, якості, термінів постачання, цін, а в ряді випадків і самої технології сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, вертикально-інтегровані об’єднання різних типів стають центральною ланкою на ринку, а інші канали реалізації (пряма фермерська торгівля, оптові та роздрібні ринки, різноманітні торгові будинки, ярмарки тощо) втрачають своє значення. Поруч із значно змінюється роль товарних бірж, як особливого ринкового інституту. Основну роль діяльності бірж грає не торгівля готівковим товаром, а ф’ючерсні угоди з фіксацією цих біржах ціни певний товар. Хоча й торгують біржі здебільшого віртуальним товаром, саме ці ціни орієнтується ринок. Масовий товарообіг при цьому йде через агропромислові об’єднання вертикально-інтегрованого типу, що здійснюють зв’язок між фермером та роздрібними торговцями.

Тому розвиток внутрішнього продовольчого ринку зарубіжних країн, особливо ЄС, багато в чому обумовлено високою ефективністю сільськогосподарського виробництва, що є наслідком дієвої системи заходів державної підтримки національного виробництва, що проводиться шляхом реалізації єдиної державної стратегії, що враховує регіональні особливості територій, що їх складають.

На сьогоднішній день цілком очевидним є той факт, що динаміка розвитку вітчизняної аграрної сфери значною мірою залишається залежною від заходів державної підтримки галузі. Уряд робить суттєві кроки щодо підтримки галузі в рамках Державної програми розвитку сільського господарства та регулювання ринків сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства. Саме внутрішня та експортна підтримка сільгосптоваровиробників залишається важливим предметом інтересу для значної частини учасників вітчизняного АПК. Такі інструменти, як прямі виплати виробникам, сприяння структурним змінам шляхом стимулювання інвестицій, фінансова участь уряду у програмах страхування та забезпечення доходів, а також можливості використання експортних субсидій та інші інструменти фінансування експорту викликають найбільший інтерес.

У зв’язку з цим слід зазначити, що зовнішня та внутрішня політика нашої держави має відповідати агропродовольчій політиці, яка спрямована на забезпечення продовольчої безпеки.

Необхідною є розробка методології обліку витрат державної підтримки аграрного сектору та методики оцінки її реальної ефективності.
Також важливим моментом у практиці європейських країн, що має бути використане і у вітчизняній практиці, є інтеграція науки та освіти, що відбувається практично повсюдно. Це дозволяє підвищити результативність та ефективність наукових досліджень, призводить до посилення взаємозв’язку з бізнесом та комерціалізації результатів прикладних досліджень.

Таким чином, позитивний досвід реалізації аграрної політики європейських країн може бути використаний у наших умовах, це дозволить підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва та забезпечити продовольчу безпеку країни.