Валютна самоокупність – Принцип відшкодування суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності своїх валютних витрат за рахунок власних валютних доходів. Застосуємо у країнах, де діють валютні обмеження для експортно-імпортних операцій, тобто. в умовах режиму неконвертованої національної валюти (застосовувався в колишньому СРСР окремими підприємствами, що мали право виходу на зовнішні ринки), а також у період переходу національної валюти до режиму конвертованості та утворення внутрішнього валютного ринку.
В умовах досягнення національною валютою режиму повної конвертованості валютна самоокупність втрачає своє значення: на валютному ринку будь-який суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності за посередництвом банків може вільно продати валютну виручку від експорту та придбати потрібну йому валюту для здійснення імпортних угод.
Валютна самоокупність – це ширше поняття, ніж валютне самофінансування. Воно означає, що суб’єкт господарювання за рахунок наявної в нього валюти покриває всі необхідні витрати у валюті. Принцип валютної самоокупності виявляється у перевищенні надходження валюти з її витратами. Дотримання цього принципу означає, що суб’єкт господарювання не проїдає свій валютний фонд, а постійно накопичує його.
Оцінка рівня валютної самоокупності провадиться за допомогою коефіцієнта валютної самоокупності. Коефіцієнт валютної самоокупності показує, у скільки разів сума валюти, що у розпорядженні господарюючого суб’єкта, перевищує суму витрати валюти. Тим самим він дозволяє оцінити рівень валютної стійкості господарюючого суб’єкта. Що величина даного коефіцієнта, то вище рівень валютної стійкості господарюючого суб’єкта. Якщо значення коефіцієнта валютної самоокупності більше чи дорівнює 1, це свідчить про дотримання умов валютної самоокупності, і якщо коефіцієнт менше 1, то підприємства не спостерігається валютної самоокупності, т.к. Витрати іноземній валюті перевищують суму надходжень валютної виручки.
