Ви йдете, слава Богу, чи залишаєтеся, не дай Боже?
Я маю Вам дещо сказати…
Ой, не треба мене вмовляти, я й так погоджусь!
Став зарозумілий, як даішник із престижного перехрестя.
Я вас поважаю, хоч уже забув за що!
Ну ти глянь на цього патріота за мій рахунок!
Шо, так погано живете – струму в одній руці сумка?
На тобі таке викинути! Взяв і помер серед здоров’я!
Ви шо, з мізками посварилися?
Ну, то ви будете купувати, чи мені забути вас назавжди?
Зараз я зроблю вам скандал і вам буде весело.
Шановні мешканці! Майте совість, викидайте сміття у сусіднє подвір’я!
Фіма, не розчісуй мені нерви.
Товаришу! Ви мені заважаєте вражати!
В одеському трамваї:
— Мадам, ваша нога в мене поперек горла стала.
Що ти хочеш від мого життя? Вже сиди і не питай запитання.
Зять – це стороннє тіло в будинку.
У тебе є гроші, щоб так поводитися?
Яша, ти тільки подивися, яка у неї кульшова композиція!
Сеня, не біжи так спритно, а то, не дай Боже, наздоженеш свій інфаркт.
Чоловік, що ви тулитеся вперед мене? Вас тут не стояло.
Не морочте мені те місце, де спина закінчує свою благородну назву!
Та не треба мені робити нерви, їх є кому псувати.
Не хочу Вас засмучувати, але в мене все гаразд.
Ви шо, поспішайте швидше, ніж я?
Усміхайтеся… завтра буде ще гірше…
Я знаю, а ви собі думайте, що хочете.
— Ну, чомусь якісь нещасні штани ви мені шили місяць?! Бог світ за сім днів створив, а тут – штани – місяць!
— Ха, юначе… Ви ж подивіться на цей світ — і ви подивіться на ці штани!
— Соломоне, скільки буде сім вісім?
— А ми продаємо чи купуємо?
Ви ось це тут розповідаєте цілком серйозно? Нічого не ризикуючи? Ні, Ви мені просто починаєте подобатися!
Не роби міні вагітну голову!
Мені таки соромно ходити з вами по одній Одесі!
Я готовий послухати ваше прохання.
Я особистість творча – хочу творю, хочу творю.
Шоб я вас так забув, як я вас пам’ятаю!
У трамваї:
— Ви наступного виходите?
– Виходжу.
– А попереду вас люди виходять?
– Виходять!
— А ви їх згашували?
– Запитував!!
— Ну і що вони вам сказали?
– Сара, не смій мені заперечувати!
— Абрамчику, я й не заперечую. Я мовчу.
– Тоді прибери думку зі свого обличчя!
— Роза Мойсіївно, скільки вам років?
— Та щороку по-різному!
Вінниця. Дерибасівська. Нею кидається змилений інтелігент. Підскакує до одесита:
— Ви не знаєте, де є пошта?
– Знаю. А навіщо вона вам?
— Хочу надіслати гроші батькам до Москви.
— Надішліть зі мною.
– Ні! Я вас не знаю!
— Не бійтеся, надішліть зі мною!
– Ні! Ні в якому разі! Ви обдурите мене!
— Ну гаразд, якщо ти з Москви, скажу тобі російською мовою: Ходімо зі мною! Я покажу де пошта!
Дві одеситки:
— Роза, як тобі подобається моя нова сукня?
— Вибач, Сара, я поспішаю, мені зараз не до скандалів!
— Чи ви думаєте, що ви не запізнилися? Так я вам скажу, що так.
– Боря! Не бий так сильно Ізю! Спітнієш!
— Мойше, коли тебе нема вдома, сусіди про тебе таке кажуть!
— Ой, коли мене немає вдома, то хай вони мене навіть б’ють!
— Ви не скажете, чому це м’ясо?
— Чому не скажу? Хіба ми з вами посварилися?
– Мадам Трахтенберг, ваша Софочка виходить заміж?
– Так, потроху.
