Структура капіталу компанії

Структура капіталу компанії (Corporate Capital Structure) – співвідношення складових капіталу корпорації. Рішення, створені задля зміна існуючої структури капіталу підприємства, називають реструктуризацією капіталу.

Розрізняють поняття «фінансова структура» та «структура капіталу». Поняття фінансової структури має ширше тлумачення та включає всі джерела фінансування корпорації, зокрема. короткострокові. При аналізі структури капіталу йдеться лише про власні кошти та довгостроковий позиковий капітал.

Структура капіталу (capital structure; capital gearing) – один з найважливіших показників оцінки фінансового стану підприємства, що характеризує співвідношення суми власного та позикового капіталу, що використовується. Цей показник використовується щодо рівня фінансової стійкості підприємства, під час управління ефектом фінансового левериджу, для розрахунку середньозваженої вартості капіталу та інших випадках.

Оптимальною (цільовою) називають таку структуру капіталу компанії, за якої досягається максимальна вартість корпорації на фінансовому ринку за мінімальної ціни капіталу. Для визначення оптимальної структури капіталу використовують формулу середньої вартості капіталу (Weighted Average Cost of Capital), яка випливає з моделей ММ.

Засновниками теорії структури капіталу та авторами відомої теореми Модільяні-Міллера (теореми ММ) та її модифікацій є американські економісти Ф. Модільяні та М. Міллер.

При обґрунтуванні цього підходу авторами було запроваджено такі обмеження:

1. існування ефективного ринку капіталу, який передбачає рівні умови для всіх суб’єктів;
2. безоплатність інформації та відсутність трансакційних витрат;
3. можливість залучення коштів корпораціями на основі емісії двох видів цінних паперів: простих акцій та облігацій (з безризиковою ставкою);
4. відсутність витрат, пов’язаних із банкрутством;
5. можливість вирівнювання вартості капіталу корпорації за рахунок перетікання капіталу;
6. очікувані грошові потоки є безстроковими ануїтетами, тобто зростання доходів не передбачається;
7. відсутність податків.

Теорема ММ-1. Вартість капіталу корпорації не залежить від структури її капіталу та визначається нормою капіталізації очікуваного доходу у фірмах її класу. Основні докази теореми ММ-1: вартість капіталу фірм одного класу з однаковою структурою капіталу має бути рівноцінною. Якщо співвідношення вартості порушується, виникає арбітражний процес, який відновлює рівновагу. Це означає, що інвестор купує цінні папери корпорацій з вищою ринковою вартістю та продає цінні папери корпорацій, ринкова вартість яких нижча. Внаслідок здійснення арбітражних операцій ринкова вартість цінних паперів корпорацій даного класу вирівнюється.

Теорема ММ-2. Вартість капіталу визначається трьома факторами: необхідною процентною ставкою прибутку на активи компанії (p_k), вартістю боргу корпорації (D_j) та коефіцієнтом борг / акціонерний капітал (D_j /s_j). Таким чином, прибутковість звичайних акцій компанії, що використовує леверидж, є лінійною функцією фінансового важеля.

У теоремі ММ-2 розглядається не абстрактна фірма, а леверіджована, що використовує випуск облігацій для фінансування розвитку. У формалізованому вигляді очікуваний дохід на акцію визначається за такою формулою:

ij = pk + (рк - r) * Dj / Sj,

де:
i_j – Очікуваний дохід на акцію;
p_k – Необхідний дохід на капітал;
r – премія за фінансовий ризик;
D_j – борг корпорації;
S_j – Акціонерний капітал корпорації.

Теорема ММ-3. Мінімальна прибутковість інвестицій у корпорацію не може бути нижчою за прибутковість власного капіталу корпорації. Теорема ММ-3 визначає свободу вибору джерела фінансування корпорації. На думку авторів теореми, середні витрати на капітал є рівнем капіталізації нелевериджованого потоку в даному класі фірм. На початку 1960-х років американський економіст Г. Дональдсон висунув концепцію субординації або послідовності джерел формування структури капіталу компанії, яка полягає в тому, що в процесі формування структури капіталу слід дотримуватися певної послідовності використання тих чи інших джерел фінансування. Ця концепція відома як теорія ієрархії. Її сутність розкривається у дотриманні корпорацією у процесі формування структури капіталу корпорації низки правил, а саме:

1. корпорація насамперед повинна використовувати внутрішні джерела фінансування — нерозподілений прибуток та амортизацію;
2. визначаючи частку дивідендів у чистому прибутку, корпорація повинна враховувати свої інвестиційні плани та майбутні грошові потоки;
3. у короткостроковому періоді є певні обмеження щодо коригування розміру дивідендних виплат із боку загальних зборів акціонерів;
4. для розширення інвестування корпорація залежно від реальних грошових потоків може створювати додаткові внутрішні фонди (наприклад, так званий фінансовий заслін у вигляді цінних паперів, які можуть бути швидко реалізовані) або реалізувати застарілі реальні активи;
5. зовнішні джерела фінансування корпорація може використовувати лише за відсутності можливостей збільшення внутрішніх джерел;
6. послідовність використання зовнішніх джерел має бути такою:
   1. банківські позички;
   2. випуск боргових інструментів;
   3. випуск акцій;
7. обережне ставлення до випуску акцій обумовлено низкою причин, а саме:
   • можливе зниження ціни акцій;
   • появою агресивних акціонерів;
   • перевищенням витрат, пов’язаних із розміщенням акцій порівняно з розміщенням облігацій.

Питання структури капіталу корпорації знайшли свій відбиток у наукових працях Стюарта Майерса — теорія асиметричної інформації; Джеймса А. Мірлея, Вільяма Вікрея – фундаментальна теорія мотивації в умовах асиметричної інформації; Джорджа А. Акерлофа, Міхаела А. Спенса, Джозефа Е. Стігліца – аналіз ринків в умовах асиметричної інформації.

Відповідно до теорії асиметричної інформації, інформаційне поле впливає прийняття фінансових рішень, а ціна цінних паперів залежить від доступної інвесторам інформації про фінансовий стан компанії. При цьому повнота та якість інформації про фінансовий стан компанії, якою володіють менеджери та інвестори, може суттєво відрізнятися.

Внаслідок існування асиметричності інформації корпорації надають перевагу збереженню певного резервного позичкового потенціалу, який передбачає недосягнення критичного рівня фінансового левериджу. Це зумовлює формування такої структури джерел фінансування, що дозволяє у разі потреби залучати позикові кошти досить вигідних умовах.

(Див. вартість банку, вартість капіталу).