Стагнація (англ. stagnation, від лат. stagnum – стояча вода) – стадія припинення економічного зростання, застій економіки, виробництві, торгівлі тощо. Стагнація виявляється у низьких (або нульових) темпах зростання ВВП, високому рівні безробіття, зниженні рівня життя населення. У період стагнації структура економіки зберігається у незмінному вигляді, немає значних змін, що з науково-технічним прогресом, економіка не сприймає нововведення. Якщо стагнація супроводжується високим рівнем інфляції (що не є обов’язковим), вона називається стагфляцією.
Стагнація часто використовується як синонім поняття кризи. Термін «стагнація» може використовуватися або до певного фактора попиту (капіталовкладення, експорт, споживання), або до економічної активності в цілому, а отже, і до виробництва. У другому випадку стагнація може являти собою, зокрема, стадію навмисного регулювання, наприклад, стабілізації економіки, що свідомо проводиться, після періоду її «перегріву» і породжуваних цим інфляційних проблем. Одне з найважливіших завдань політики регулювання економічної кон’юнктури якраз і полягає в тому, щоб при вирівнюванні попиту та пропозиції не допустити переростання навмисно спричиненої чи спонтанної стагнації у спад.
Для західної економіки сучасного типу характерна ситуація, коли стагнація не супроводжується ліквідацією кризових явищ у сфері розподілу доходів, особливо у сфері цін та заробітної плати. Але стагнація, знижуючи темпи продуктивність праці, сприяє зростанню питомих витрат. Даний процес може протікати протягом деякого часу, при цьому запаси і капіталовкладення виступають як змінна, в кінцевому рахунку забезпечує досягнення рівноваги.
Однак при зниженні рівня споживання, що викликається скороченням загального обсягу заробітної плати та зміною поведінки домашніх господарств у зв’язку з наростанням загальної невизначеності та занепокоєння (очікувань), стагнація може перейти у спад. Побоюючись такого розвитку подій, уряди намагаються не допускати тривалої стагнації та не чекають проявів гіпотетичного стабілізаційного ефекту; вони вживають заходів щодо виходу з кризи, щоб не розплачуватися за стабілізацію різко вираженим економічним спадом.
Стагнація є складовою стагфляції. Розглядом стагнації займаються послідовники традиційного кейнсіанства – теоретики концепції «нульового економічного зростання».
Першу економічну теорію стагнації розробив наприкінці 1930-х років XX століття американський економіст кейнсіанської школи Елвін Хансен, ввівши для опису ситуації в США термін secular stagnation – “віковий застій”. Він вважав, що на той момент економіка США вичерпала фактори зростання і в найближчому майбутньому не зможе самостійно вирватися з застою. На його думку, для відновлення зростання необхідно було збільшити державні витрати, допустивши постійний високий рівень дефіциту державного бюджету. Припущення Хансена не підтвердилися: економіка США почала зростати вже 1940 року, і його ідеї було забуто.
В економіці виділяють два види стагнації, «монополістичну» та «перехідну», різні за походженням, формами прояву та способами подолання.
Перший вид стагнації виникає внаслідок панування монополістичних об’єднань, що усувають конкуренцію як двигун розвитку; проявляється у тенденціях економічного застою, який охоплює передусім область виробництв, у яких домінують монополії. Стагнація проявляється у депресивному характері виробництва, уповільненні інвестиційних процесів, хронічному недозавантаженні підприємств, масовому безробітті.
Відповідно до теорії стагнації (представники – американські економісти Дж. Стендл, П. Баран, П. Суїзі) стагнацію можна подолати широким запровадженням досягнень науково-технічного прогресу, зниженням витрат виробництва, найбільш повного використання економічного закону максимізації монопольного прибутку. На підставі аналізу механізму накопичення капіталу прихильники теорії стагнації приходять до висновку про необхідність усунення суперечності між бажанням отримати максимальний сукупний дохід та недостатні можливості його використання. Основними чинниками вирішення цього протиріччя, з їхньої погляд, є технічний прогрес, вивезення капіталу інші країни, зростання купівельної спроможності населення.
Інший тип стагнації виникає у процесі переходу від командно-адміністративної до змішаної економіки та є наслідком економічних помилок урядів, ігнорування економічних законів. Зокрема, в економіці пострадянських держав у 90-х XX ст. стагнація проявилася у різкому спаді виробництва та інвестиційної діяльності, фізичному руйнуванні продуктивних сил, насамперед у науково-технічному та інтелектуальному потенціалі суспільства, а також знеціненні мотиваційних стимулів продуктивної праці. Криза охопила сферу фінансів, грошового обігу, особливо гострим був криза неплатежів. Через брак конкурентоспроможних товарів пострадянські країни не змогли швидко інтегруватися в систему міжнародного ринку. Одночасно було зруйновано народногосподарський комплекс колишнього СРСР, економічні зв’язки між галузями народного господарства.
У 2011 році американський економіст Тайлер Коуен опублікував книгу The Great Stagnation («Велика стагнація»), в якій навів аргументи, що підтверджують значне уповільнення темпів зростання різних показників (середній дохід сім’ї, продуктивність) у США, починаючи з 1970-х років. На його думку, країна вичерпала дешеві та доступні ресурси зростання: нові землі, приплив іммігрантів, значні технологічні досягнення. В результаті, незважаючи на зовнішнє відносне благополуччя та розвиток, життя середньої сім’ї в США нині принципово не відрізняється від життя у 1970-і роки, а за деякими параметрами – і від життя у 1950-ті. Коуен пропонує для виходу із застою активно інвестувати у науку. Декілька провокаційних твердження та ідеї, висловлені в книзі, знайшли масу прихильників, а термін «Велика стагнація» використовується для опису ситуації в розвиненому світі в цілому.
