Соціальне страхування (social insurance) – форма соціального захисту економічно активного населення від різних ризиків, пов’язаних із втратою роботи, працездатності та доходів, на основі колективної солідарності відшкодування збитків.
Соціальне страхування — система відносин із розподілу і перерозподілу національного доходу, які у формуванні спеціальних страхових фондів утримання осіб, які беруть участь у громадському праці. Фонди соціального страхування формуються з державних дотацій та страхових внесків, що сплачуються роботодавцями та працюючими громадянами.
Соціальне страхування — система грошової допомоги: з безробіття, з непрацездатності, з вагітності та пологів, пенсії по старості, з інвалідності та з нагоди втрати годувальника.
Особливість соціального страхування – фінансування зі спеціалізованих позабюджетних фондів, що формуються з цільових внесків роботодавців та працівників за підтримки держави. Соціальне страхування побудовано принципі нежорсткої еквівалентності: існує певна залежність страхових виплат від величини трудового вкладу та страхового стажу. Але на відміну від приватного страхування у соціальному страхуванні принцип еквівалентності поєднується із принципом об’єднання ризиків та колективної солідарності.
Сучасна система соціального захисту населення включає такі основні елементи:
- традиційну форму державного допомоги (соціальної допомоги);
- сукупність державних соціальних гарантій, включаючи соціальні пільги окремим категоріям населення (категоріальні соціальні послуги) та соціального страхування.
Соціальне страхування має дві форми: обов’язкову та добровільну. Співвідношення цих форм по-різному для різних країн та етапів розвитку страхування. Обов’язкове соціальне страхування – Різновид державних соціальних гарантій, що забезпечуються через цільові позабюджетні (державні або громадські) фонди. Тут реалізується принцип неповного самофінансування.
У разі дефіциту бюджету даних фондів держава надає їм допомогу із коштів держбюджету. Таким чином, воно виступає гарантом фінансової стійкості цих фондів та реалізації програм обов’язкового соціального страхування. Ця обставина у вітчизняній практиці найчастіше стає приводом для спроб консолідації фондів обов’язкового соціального страхування до державного бюджету.
Виділяють два види соціального страхування: обов’язкове загальне страхування та обов’язкове професійне страхування. Обов’язкове загальне страхування поширюється усім без винятку осіб, які працюють за трудовим договором чи договору. Обов’язкове професійне страхування поширюється на осіб, зайнятих на роботах, пов’язаних із підвищеним травматизмом, особливо небезпечними та несприятливими умовами праці. Рівень страхових внесків за обов’язкового професійного страхування вищий, ніж за обов’язкового загального страхування, і відповідно вищий рівень матеріального забезпечення.
Добровільне соціальне страхування будується на засадах колективної солідарності та взаємодопомоги за відсутності страхової підтримки держави (держбюджету). Його відмінними рисами є демократизм управління страховими фондами, найбільш повна реалізація принципу самоврядування, соціальне партнерство роботодавців та найманих працівників, тісна залежність страхових виплат та програм від рівня доходів страхувальників.
Недостатній рівень державних гарантій у системі обов’язкового соціального страхування та невисокий рівень доходів страхувальників сприяє тому, що фонди добровільного соціального страхування розглядаються не як альтернатива, бо як доповнення до обов’язкового страхування. Взаємне доповнення цих фондів дозволяє недоліки одного виду страхування компенсувати перевагами іншого.
На ранніх етапах становлення ринкової економіки переважала функція соціальної допомоги. Остання виникла в пізньому середньовіччі в Англії, коли в 1601 р. Королева Єлизавета I прийняла Закон про бідність (згодом у багатьох країнах континентальної Європи, в тому числі в Росії, а пізніше та в інших країнах соціальне законодавство відтворювало багато положень цього закону). Найважливішим моментом закону про бідність була класифікація малозабезпечених громадян на основі перевірки потреби і проведення чіткого кордону між тими, хто заслуговує на соціальну підтримку і не має права на неї. Децентралізація соціальної допомоги бідним на низовому рівні церковних парафій дозволяла легко виявляти категорії нужденних і
забезпечувати адресність цієї допомоги. Церква забезпечувала наступність нової форми соціального захисту населення та існуючої раніше релігійної благодійності, заснованої на принципі християнської рівності та універсальності допомоги.
З розвитком ринкових відносин, урбанізації та посиленням мобільності населення соціальна допомога на основі інститутів церкви почала переміщатися до цивільних структур. При цьому цивільні служби зіштовхнулися із серйозною проблемою забезпечення адресності та перевірки потреб населення у соціальній допомозі. Розширення діяльності та кількості державних структур соціальної підтримки населення вело до її бюрократизації, механізм перевірки потреби малозабезпечених громадян набув печатки приниження людської гідності. Зазначені недоліки державної системи допомоги зберігаються і в сучасній ринковій економіці.
На ранніх етапах капіталістичного суспільства система соціальної допомоги, не здатна вирішити проблему бідності, одночасно породжувала утриманство у середовищі трудящих, знижувала стимули до праці та створювала труднощі для підприємців у наймі робочої сили. Ідеологія нового класу поступово формувала громадську думку на користь обмеження масштабів соціальної допомоги малозабезпеченим. На противагу робилася ставка на організацію самодопомоги працівників з використанням інституту сім’ї та на добровільно-релігійну благодійність. Таким чином, було взято курс на мінімізацію державної соціальної допомоги нужденним. У відповідь реакцією суспільства стало виникнення добровільних колективних форм страхування життєвих ризиків на корпоративних засадах. Корпоративне страхування набуло розвиненої форми із запровадженням державних гарантій його існування. Вперше ця форма соціального страхування була законодавчо конституйована у Німеччині наприкінці ХІХ ст. Ініціатива її запровадження належала аристократії та державним чиновникам, зацікавленим у збереженні корпоративних привілеїв.
У 1-ій половині XX ст. за умов кризи моделі капіталізму вільної конкуренції сформувалася нова форма соціального захисту населення, яка виходить з обов’язковості забезпечення населення соціально значимими послугами. Основою нової системи соціального захисту населення є державні соціальні гарантії задоволення найбільш значущих людини і всього суспільства потреб. У західній соціально-економічній літературі найвищий рівень нової системи соціального захисту, який забезпечує її універсальність та загальну доступність населенню, отримав назву «соціальної безпеки». У СРСР 20-ті гг. дане поняття відбилося у терміні «соціальне забезпечення».
