Ретроцесія

Ретроцесія (Retrocession) –

  1. зворотна поступка іншому чогось раніше прийнятого від нього;
  2. передача перестраховиком частини прийнятих за договором перестрахування ризиків іншим перестраховикам;
  3. передача частини комісії, отриманої банком іншому банку, який у тій чи іншій формі брав участь у операції.

Найбільшого поширення термін «ретроцесія» отримав у страхуванні. Ретроцесією досягається подальше дроблення ризиків, розподіл відповідальності серед більшої кількості страхових організацій усередині країни та на міжнародних страхових ринках. Зазвичай, чим більший ризик, тим більше перестраховиків бере участь у ретроцесії, що призводить до глобального перерозподілу великих ризиків (таких як космічні запуски, великі морські судна та бурові платформи, великі промислові об’єкти тощо).

Ретроцесія допомагає диверсифікувати та балансувати портфелі ризиків у перестрахувальних компаній, уникати кумуляції ризиків. Одним із побічних ефектів такого перерозподілу може стати повернення через треті руки частини розподіленого ризику назад у ту компанію, якою була запущена його ретроцесія. Тому нерідко до договорів перестрахування вноситься застереження: «без права ретроцесії».

Економічне значення ретроцесії постійно збільшується у зв’язку із зростанням вартості об’єктів страхування та відповідно зростанням страхових сум.

Головна мета ретроцесії — убезпечити страховий портфель від найбільших ризиків. Це відбувається при відшкодуванні збитків, коли всі сторони в обумовлених розмірах його компенсують. Цедент сам визначає розмір відшкодування, який готовий погашати. Зазвичай він вираховується виходячи з таких факторів:

  1. розмір страхового портфеля;
  2. склад портфеля;
  3. види ризику;
  4. ресурси.

Те, що компанія не готова прийняти на утримання, переходить у перестрахування. Перестраховики отримують прибуток з допомогою прийняття він зобов’язань. Прийняті ризики вважаються придбаними і сторона може розпоряджатися ними на власний розсуд. З іншого боку, перестраховик несе витрат, властивих цеденту, як-от утримання штату співробітників, реклама страхових послуг тощо. Тому є цессионеры, основою діяльності яких є лише ретроцесія, а чи не звичайне страхування.

Існує кілька основних видів перестрахування:

  • Факультативне. Сторони немає зобов’язань перед друг другом. Компанія визначає розмір ризику, який вона готова покривати, а цесіонер приймає чи висуває умови.
  • Факультативно-облігаторне. Цедент визначає як відсоток участі сторін, а й методи розрахунку прибутку. Цесіонер не може вносити зміни, а має прийняти у первинному варіанті. Такі договори укладаються зазвичай з надійними партнерами, оскільки страховик найімовірніше запропонує перестрахування ті ризики, які вважає найімовірнішими і небезпечними.
  • Облігаторно-факультативне. Цесіонер призначає розмір та види ризиків, а страхова компанія погоджується з параметрами. Найчастіше діє у корпорації між головною компанією та підрозділами, оскільки це дає можливість центральному органу контролювати діяльність філій.
  • Договірне. Зазвичай полягає між декількома підприємствами, кожне та яких бере на себе деяку частину ризиків. Угода є довгостроковим, іноді діє весь період діяльності підприємств.

Відповідальність за зобов’язаннями може розподілятися залежно від суми покриття або від розміру шкоди.

У першому варіанті цесіонер отримує премію і відшкодовує в її розмірі всі збитки компанії, що виникли при компенсації збитків по страховому випадку. Він має право на тантьєму (винагороду за перерозподіл зобов’язань). Недоліком цього є обов’язок передавати незначні ризики, які цедент міг би відшкодувати самостійно.

Розподіл відповідно до суми збитків вважається непропорційним способом. Наказує, що цедент сам покриває всі збитки, суму якого обумовлено в угоді. Якщо шкода була вищою за цей розмір, залишок компенсується перестраховиком.

Залишити коментар:

Site Footer