Політика управління дебіторською заборгованістю

Політика управління дебіторською заборгованістю (receivable managment policy) – складова частина загальної політики управління оборотними активами, що полягає в оптимізації загального її розміру та забезпечення своєчасної її інкасації.

Розробка для підприємства політики управління дебіторську заборгованість передбачає:

1. Аналіз динаміки та складу дебіторської заборгованості, а також періоду її інкасації у попередньому періоді. У цьому аналізу використовується велика система показників її оцінки.
2. Формування принципів здійснення розрахунків підприємства з контрагентами на майбутній період. Ці принципи повинні бути диференційовані по відношенню до постачальників сировини та матеріалів та покупців готової продукції та визначати два основні напрямки:
   • формування прийнятних підприємства термінів платежів;
   • формування прийнятних форм розрахунку із контрагентами.

   При формуванні прийнятних термінів платежів із постачальниками продукції слід пам’ятати, що найефективнішою є її оплата за фактом поставки чи з відстрочкою платежу, і з покупцями продукції — повна чи часткова її передоплата. Однак при цьому повинна бути врахована практика їх здійснення у відносинах з комерційними партнерами. При формуванні прийнятних форм розрахунку слід пам’ятати, що з купівлі продукції найефективнішими є розрахунки з використанням векселів, а продажу продукції — розрахунки у вигляді акредитива (при передоплаті форма розрахунків може бути обрана будь-яка).

3. Виявлення фінансових можливостей надання підприємством товарного (комерційного) чи споживчого кредиту. Здійснення цих форм кредиту вимагає наявності в підприємства достатніх резервів високоліквідних активів задля забезпечення платоспроможності у разі несвоєчасного виконання контрагентами прийнятих він зобов’язань.
4. Визначення можливої ​​суми оборотних активів, що відволікаються в дебіторську заборгованість за товарним (комерційним) та споживчим кредитом, а також за виданими авансами. Розрахунок цієї суми ґрунтується на обсязі закупівлі та продажу продукції; практики кредитування контрагентів, що склалася; сумі оборотних активів підприємства, зокрема сформованих з допомогою власні кошти; формуванні необхідного мінімального рівня високоліквідних активів, які забезпечують постійну платоспроможність підприємства; правових умовах забезпечення стягнення дебіторську заборгованість та інших. При визначенні можливої ​​суми коштів, що відволікаються в дебіторську заборгованість за товарними операціями, слід мати на увазі, що обмеження практики надання товарного кредиту негативно впливає на зростання обсягу діяльності та формування стійких комерційних зв’язків, у той час як надто ліберальна політика його надання може спричинити надмірне відволікання фінансових коштів, знизити платоспроможність підприємства, викликати згодом значні витрати на стягнення боргів, а кінцевому підсумку знизити рентабельність використовуваного капіталу.
5. Визначення складу та оцінка майбутніх дебіторів за товарними операціями. За товарним (комерційним) кредитом така оцінка здійснюється зазвичай за такими п’ятьма критеріями:
   • репутація партнера у діловому світі;
   • обсяг господарських операцій із партнером, їх стабільність;
   • платоспроможність партнера;
   • результативність його господарську діяльність;
   • кон’юнктурна стадія (підйом, спад і т.п.) у галузі, у якій партнер здійснює свою діяльність.

   Склад майбутніх дебіторів за товарним кредитом формується насамперед у складі господарських контрагентів, із якими підприємства склалися тривалі комерційні зв’язку.

   По споживчому кредиту визначається перелік груп товарів, якими надається цей кредит. При цьому слід виходити зі стану кон’юнктури товарного ринку, розмірів та оборотності товарних запасів; рівня реальних грошових доходів покупців відповідних товарів; практики надання споживчого кредиту підприємствами-конкурентами та інших умов. Перелік товарів, яким торгове підприємство надає споживчий кредит, має періодично оновлюватися з урахуванням змін перерахованих умов споживчому ринку.

   Результатом оцінки є формування складу оцінюваних дебіторів за такими категоріями:

   • партнери, яким кредит може бути наданий у максимальному обсязі («першокласні позичальники»);
   • партнери, яким кредит надається в обмеженому розмірі;
   • партнери, яким кредит не надається.
6. Лімітування розмірів наданого кредиту. Визначення граничних розмірів кредиту, що надається, має виходити з фінансових можливостей підприємства, прогнозованої кількості одержувачів кредиту та оцінки рівня кредитного ризику. Фіксована максимальна межа суми заборгованості («кредитний ліміт») може бути диференційована за групами майбутніх дебіторів.
7. Оцінка розміру фінансових втрат від відволікання оборотних активів та можливостей їх компенсації. Основу такої оцінки становлять методи нарощення чи дисконтування справжньої чи майбутньої вартості боргу. Ставка відсотка, що використовується для розрахунків, повинна враховувати інфляційну складову. Розрахована таким чином сума можливих фінансових втрат від відволікання оборотних активів повинна бути передбачена до компенсації шляхом їх включення в ціну продукції, що реалізується (у розмір знижки по продукції, що реалізується при здійсненні готівкового платежу) або у суму векселя.
8. Формування умов забезпечення стягнення дебіторської заборгованості. У процесі формування цих умов визначається система заходів, які гарантують отримання суми боргу. До таких заходів відносяться:
   • оформлення товарного кредиту багатим векселем;
   • вимогу страхування дебіторами кредитів, що надаються на тривалий період та інші.
9. Формування системи штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язань. При формуванні системи штрафних санкцій до дебіторів повинні передбачатись відповідні пені, штрафи, неустойки, розміри яких мають повністю відшкодовувати всі фінансові втрати підприємства (втрату доходу, інфляційні втрати, відшкодування ризику зниження рівня платоспроможності та інші). Санкції по споживчому кредиту може бути диференційовані залежно від термінів погашення кредиту та груп покупців.
10. Визначення процедури стягнення дебіторської заборгованості. Ця процедура повинна передбачати терміни та форму попереднього та наступного нагадування контрагентом про дату платежу, можливість пролонгування боргу, строку та порядку стягнення боргу та інші дії.
11. Використання сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості. Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати у практиці фінансового менеджменту низку нових форм управління дебіторською заборгованістю — її рефінансування, переведення на інші форми оборотних активів підприємства (грошові активи, короткострокові цінні папери). Основними формами рефінансування дебіторську заборгованість, використовуваними нині, є факторинг, облік векселів, форфейтинг.