«Поганий» банк (bad bank) – спеціальний фінансовий інститут (який не обов’язково володіє банківською ліцензією), що створюється у процесі порятунку банків під час кризи. «Поганий» банк зазвичай формується державою або за його підтримки. Держава приймає на баланс такої фінансової установи активи комерційних банків, які не мають об’єктивної оцінки або оцінюються ринком вкрай низько, в обмін на їхні акції. Надалі активи, сконцентровані в «поганому» банку, можуть бути продані, списані або відновлені з подальшим поверненням до «хорошого» банку.
Банки, які стають неплатоспроможними внаслідок цього процесу, можуть бути рекапіталізовані, націоналізовані чи ліквідовані. Якщо вони не стануть неплатоспроможними, то менеджери поганого банку можуть зосередитися виключно на максимізації вартості своїх нещодавно придбаних активів із високим рівнем ризику.
Деякі критикують створення поганих банків, наголошуючи, що якщо держави приймають непогашені кредити, це спонукає банки йти на невиправдані ризики, що призводить до морального ризику.
Консалтингова компанія McKinsey виклала чотири основні моделі для поганих банків у 2009 році. Серед них:
- Балансова гарантія (часто державна гарантія), яку банк використовує захисту частини свого портфеля від збитків.
- Підприємство спеціального призначення (SPE), якому банк передає свої погані активи (знову ж таки, як правило, за підтримки уряду).
- Більш прозора внутрішня реорганізація, у якій банк створює окремий підрозділ зберігання проблемних активів (рішення, не здатне повністю ізолювати банк від ризику).
- Виділення поганого банку, у якому банк створює новий незалежний банк зберігання поганих активів, повністю ізолюючи початковий банк від специфічних ризиків.
Під час системної кризи чи здування міхура активів економіки часто виникає ситуація невизначеності щодо реальної вартості активів банків. Вони не в змозі об’єктивно оцінити якість власних активів та активів контрагентів, через що призупиняють кредитування клієнтів та знижують ліміти на інші банки. Це може призвести до кризи довіри в банківській системі та виникнення ефекту снігової коми: зниження активності банків на ринках викликає погіршення становища багатьох із них, що призводить до подальшого скорочення активності, і далі по колу. Зрештою, деякі кредитні організації можуть не витримати і впасти, що, у свою чергу, негативно вплине на інші банки.
Щоб уникнути подібного хибного кола, необхідно виключити «погані» активи з невизначеною вартістю із системи. Це дозволить зміцнити довіру банків один до одного та перезапустити фінансовий механізм (фінансування клієнтів та міжбанківське кредитування). З цією метою держава створює спеціальний банк під власним контролем та концентрує у ньому «погані» активи інших банків в обмін на їх акції. Після закінчення кризи та перезапуску фінансової системи «поганий» банк може реалізувати частину активів, а безнадійні з них списати. Крім того, держава може знову приватизувати отримані під час цієї операції акції банків, компенсувавши частину понесених раніше витрат.
У світовій історії погані банки створювалися неодноразово. Наприклад, на початку 1990-х у Швеції, коли країну потрясла іпотечна криза, активи двох найбільших проблемних банків Nordbanken та Bank Gota були поділені на погані та добрі. Погані були передані спеціально створені управляючі компанії, згодом об’єднані. Їм на баланс було передано поганих боргів приблизно на $19 млрд. Керуюча компанія пропрацювала до 1997 року, розпродуючи активи та займаючись реструктуризацією заборгованості. Їй вдалося отримати 9% від номінальної вартості отриманих активів.
Критики концепції «поганого» банку вказують на те, що за такого рішення проблем фінансової системи відбувається «націоналізація збитків» без негативних наслідків для менеджерів банків, які створили ці збитки заради тимчасового отримання високого прибутку. Інакше кажучи, акціонери та менеджери банків можуть роками отримувати високий прибуток від надмірно ризикованих операцій, а після того, як ці операції призведуть до краху таких банків, їх рятує держава за рахунок платників податків. При цьому прибуток за акціями та доходи керівників під час проведення ризикованої політики можуть виявитися вищими, ніж їхні втрати при націоналізації банків.
