Інтернаціоналізація (від англ. inter – між) – процес розвитку та поглиблення господарських зв’язків між країнами. У його основі лежить міжнародний розподіл праці та спеціалізація за галузями, видами готової продукції та послуг на окремих вузлах, компонентах та стадіях технологічних процесів.
Інтернаціоналізація проявляється у різних формах міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля товарами та послугами, у т.ч. інформацією, вивезення капіталу, міграція робочої сили в, економічна інтеграція, міжнародні валютно-розрахункові відносини та інших. Відбувається інтернаціоналізація як обміну, і виробництва.
Тенденція до інтернаціоналізації стикається зі специфічними національними економічними та культурними інтересами окремих країн. Поряд із все більшим втягуванням країн у світовий процес інтернаціоналізації відбувається їхня національна самоідентифікація, посилюється контртенденція до збереження унікальних національних народних господарств, національної мови, культури, самобутності. Світова економіка є суперечливим єдністю національних економік, об’єднаних тенденцією до інтернаціоналізації.
Для сучасної стадії інтернаціоналізації типова така глибина і охоплення країн і сфер економічної діяльності, що вона набуває форми глобалізації (див. Глобалізація світової економіки).
Характер і масштаби інтернаціоналізації багато в чому визначаються переважаючим певному етапі технологічним типом виробництва. На початку ХХІ ст. здійснюється становлення та розвиток інформаційної економіки. У найбільш розвинених країнах домінують такі технологічні уклади, що базуються на широкому використанні мережевих інформаційних технологій, перспективних засобів обчислювальної техніки та телекомунікацій. При цьому інформаційні системи виділяються як підсистеми відносно самостійні одиниці.
Процес інтернаціоналізації об’єктивно будується з урахуванням ієрархії економічних систем: виробничих, комунікаційних (транспортних, інформаційних), фінансових. Інформаційні потоки, поруч із фінансовими, пронизують всю виробничу і торгову діяльність підприємств, створюючи системи зворотних зв’язків, створюючи нову об’єктивну основу у розвиток інтернаціоналізації.
Домінуючі функції та процеси економіки все більше виявляються організованими за принципом мереж. Мережева структура є комплексом взаємозалежних вузлів. Особливого значення характеру інтернаціоналізації мають особливості інформаційних мереж, різко скорочують час передачі інформації і дозволяють працювати в реальному режимі часу, перебуваючи в географічно віддалених пунктах, що призвело до розширення масштабів економічної діяльності підприємств, розгалуження їх філій мережі.
Інтернаціоналізація торкнулася компанії різного розміру та економічного потенціалу. Одночасно морфологія мереж виступає як джерело далекосяжної перебудови відносин економічної влади у світовій економіці. З одного боку, загальнодоступні інформаційні мережі роблять міжнародне співтовариство більш демократичним, а з іншого, приєднання до мереж інформаційних та фінансових структур як знаряддя здійснення влади доступне лише обраним. Парадоксально те, що в умовах інформаційного буму та за наявності величезної кількості інформації може існувати така нерівність.
Сучасна інтернаціоналізація спирається на нові економічні форми, що будуються навколо глобальних мережевих структур інформації, а здійснюваний через такі мережі доступ до технологічних умінь і знань становить нині основу продуктивності та конкурентоспроможності.
Інтернаціоналізація капіталу — процес переплетення та об’єднання національних капіталів, що проявляється у створенні окремими компаніями суб’єктів господарювання в інших державах або у розвитку наднаціональних форм зв’язків та контактів між капіталами різних країн. Тут підкреслюється два рівні інтернаціоналізації: мікроекономічний, тобто на рівні міжнародної компанії з її дочірніми підрозділами в інших країнах, та міжнародний, як створення наднаціональних інституційних утворень, наприклад, Європейський Союз.
Інтернаціоналізація виробництва — технологічний спосіб застосування капіталу у вигляді встановлення стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, унаслідок чого виробничий процес у країні стає частиною процесу, що у міжнародному чи світовому масштабі. У цьому підході, хоч і знімаються соціально-економічні антагоністичні протиріччя, бо акцент робиться на техніко-технологічні аспекти переливу капіталу, проте негативний відтінок цього явища зберігається, бо відбувається посилення експлуатації трудящих, у яких концентрується даний капітал, і витягуються додаткові монопольні прибутку за рахунок реалізації додаткової вартості у світовому масштабі. У цьому за аксіому приймається становище, що інтернаціоналізують виробництво великі монополії, які мають, крім власне капіталу, ще й необхідної політичної владою у суспільстві.
Інтернаціоналізація підприємництва — виробничі відносини, що складаються між конкретною фірмою та її діловими закордонними партнерами щодо організації та здійснення закордонної ділової економічної активності у формі експорту товарів, послуг та прямого іноземного інвестування. В умовах глобалізації та посилення міжнародної конкуренції все більша кількість національних підприємств починає відчувати обмеженість внутрішніх ринків збуту та факторів виробництва своїх держав. Для підтримки конкурентоспроможності та розширення масштабів виробництва їх ділова активність набуває міжнародної спрямованості. У економічній науці цей процес прийнято називати інтернаціоналізацією ділової активності підприємства.
