Грошово-кредитна політика

Грошово-кредитна політика (Monetary Policy) – комплекс взаємопов’язаних скоординованих заходів держави у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності грошової одиниці України шляхом використання визначених Законом «Про Національний банк України» коштів та методів. Вторинними цілями грошово-кредитної політики є підтримання високих темпів економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Ефективність грошово-кредитної політики визначається правильністю вибору її цілей: стратегічних, проміжних та тактичних. Стратегічні цілі грошово-кредитної політики безпосередньо випливають із загальної економічної політики держави. Проміжні цілі полягають у забезпеченні на певні економічні процеси: пожвавлення чи стримування ринку, збільшення фінансової пропозиції тощо., які реалізація сприяє досягненню стратегічних цілей. Тактичні цілі – Це оперативні завдання банківської системи, спрямовані на реалізацію грошово-кредитної політики.

Головна мета грошово-кредитної політики полягає у забезпеченні стабільності цін, високій зайнятості та зростанні реального обсягу ВВП. Цілі грошово-кредитної політики досягаються за допомогою використання певних інструментів.

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про Національний банк України» основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1. визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;
2. відсоткову політику;
3. рефінансування комерційних банків;
4. керування золотовалютними резервами;
5. операції із цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у т.ч. з казначейськими зобов’язаннями на відкритому ринку;
6. регулювання імпорту та експорту капіталу;
7. емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Принципами, на яких базується використання інструментів грошово-кредитної політики, є:

• операційна ефективність (точність та оперативність);
• рівне ставлення до контрагентів;
• гармонізація правил та процедур;
• простота, прозорість та послідовність реалізації;
• мінімізація ризиків;
• економічна ефективність.

Такі принципи є своєрідними прозорими критеріями оцінки правильності дій із застосування інструментів монетарної політики.

Інструменти монетарної політики ЄЦБ (ЄЦБ та національних центральних банків країн-членів єврозони) поділяють на 3 групи:

1. Операції на ринку. Операції на відкритому ринку суттєво впливають на відсоткові ставки, ліквідність банків та передачу сигналів монетарної політики. ЄЦБ проводить чотири типи таких операцій: основні операції рефінансування (овернайт), операції рефінансування більш тривалий термін, операції тонкого регулювання і структурні операції.
2. Постійні кредитні та депозитні лінії, створені з метою надання та вилучення ліквідності на розсуд окремих банків. Вони складаються з двох компонентів: кредитної та депозитної лінії.
3. Резервні вимоги Банки повинні обов’язково резервувати певну частину коштів на залучені вклади, випущені боргові цінні папери тощо. На ці резерви, що зберігаються в ЦП, нараховуються відсотки у розмірі ставки за основними операціями рефінансування.

Грошово-кредитна політика може бути стимулюючою (експансивною) або стримуючою (рестриктивною). Стимулююча політика характеризується пом’якшенням монетарних умов (зниження відсоткових ставок та нормативів обов’язкового резервування, збільшення пропозиції грошей тощо) та використовується з метою подолання рецесії. Проведення такої політики сприяє зростанню сукупного попиту, таким чином стимулюючи економічне зростання та знижуючи рівень безробіття. Проте реалізація такої політики може призвести до прискорення інфляції.

Стримуюча (рестриктивна) грошово-кредитна політика характеризується посиленням вимог до банків, підвищенням відсоткові ставки, нормативів обов’язкового резервування тощо. і використовується з метою стримування інфляції шляхом реалізації системи заходів, протилежних до тих, що застосовуються у разі проведення стимулюючої політики.

Відповідно до завдань грошово-кредитної політики та умов економічного розвитку країни виділяють окремі монетарні режими (монетарний пристрій), до яких відносяться:

1. монетарне таргетування, основним інструментом якого є пропозиція грошей центральним банком, головною метою — стримування інфляції;
2. таргетування обмінного курсу, метою якого є управління обмінним курсом національної валюти щодо певної стабільної валюти;
3. інфляційне таргетування, метою якого є обмеження інфляції заздалегідь встановленим та законодавчо визначеним рівнем;
4. змішаний підхід.

В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Національний банк, який відповідно до Конституції України та Закону «Про Національний банк України» відіграє вирішальну роль у її розробці та реалізації. Національний банк визначає та реалізує грошово-кредитну політику через свої наглядові та управлінські органи – Раду та Правління Національного банку України. Рада щорічно розробляє «Основні засади грошово-кредитної політики», здійснює контроль за проведенням грошово-кредитної політики та дає оцінку діяльності Правління Національного банку України щодо виконання Основних принципів грошово-кредитної політики. Правління Національного банку України відповідно до Основних засад грошово-кредитної політики шляхом використання відповідних інструментів та методів банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики та здійснює управління діяльністю Національного банку України.

У вітчизняній практиці часто замість терміна грошово-кредитна політика, як синонім, використовують термін «монетарна політика», який широко використовується у зарубіжній науковій літературі та на практиці. Відмінність у термінах можна пояснити специфікою вітчизняної практики, переліком використовуваних інструментів, характером і інтенсивністю їх застосування.

(Див. Валютна політика, Монетарний трансмісійний механізм, Рада Національного банку України).