Форми та методи фінансування інвестиційних проектів

Обгрунтування стратегії фінансування інвестиційного проекту передбачає вибір методів фінансування, визначення джерел фінансування інвестицій та його структури.

Метод фінансування інвестиційного проекту постає як спосіб залучення інвестиційних ресурсів з метою забезпечення фінансової реалізації проекту.

В економічній літературі існують різні погляди щодо складу методів фінансування інвестиційних проектів. Слід розрізняти поняття «джерела фінансування інвестицій» та «методи фінансування інвестицій».

Джерела фінансування інвестицій – це кошти, які можуть використовуватися як інвестиційні ресурси.

Джерелами довгострокового фінансування інвестицій підприємства у свої активи є:

1. Внутрішні кошти: амортизація, прибуток, гроші від зайвих активів.
2.  Зовнішні щодо підприємства кошти:
   • Позикові: довгострокові кредити банків, емісія облігацій підприємства, кошти бюджетів різних рівнів, що надаються на основі, інвестиційний лізинг.
   • Залучені кошти: емісія привілейованих та звичайних акцій, внески сторонніх вітчизняних та іноземних інвесторів до статутного фонду.

Метод фінансування інвестицій – механізм залучення інвестиційних ресурсів з метою фінансування інвестиційного процесу.

Методи фінансування інвестиційних проектів

Під методом фінансування інвестиційного проекту розуміють спосіб залучення інвестиційних ресурсів з метою забезпечення фінансової реалізації проекту. Основними методами фінансування інвестиційних проектів є:

1. самофінансування, тобто. здійснення інвестування лише за рахунок власних коштів;
2. емісійне фінансування інвестицій;
3. кредитне фінансування (інвестиційні кредити банків, випуск облігацій);
4. лізинг;
5. бюджетне фінансування;
6. змішане фінансування (з урахуванням різних комбінацій цих способів);
7. проектне фінансування (метод фінансування, що характеризується особливим способом забезпечення повернення вкладень, основу якого лежать виключно чи переважно грошові доходи, генеровані інвестиційним проектом, і навіть оптимальним розподілом всіх що з проектом ризиків між сторонами, що у його реализации).

Джерела фінансування інвестиційних проектів є грошові кошти, що використовуються як інвестиційні ресурси. Їх поділяють на внутрішні (власний капітал) та зовнішні (залучений та позиковий капітал).

Самофінансування

Внутрішнє фінансування (самофінансування) забезпечується з допомогою підприємства, що планує здійснення інвестиційного проекту. Воно передбачає використання власних коштів інвестора:

• статутного (акціонерного) капіталу;
• потоку коштів, що формується в ході операційної діяльності інших бізнесів інвестора, насамперед чистого прибутку та амортизаційних відрахувань.

При цьому формування коштів, призначених для реалізації інвестиційного проекту, має мати строго цільовий характер, що досягається, зокрема, шляхом виділення самостійного бюджету інвестиційного проекту.

Самофінансування можна використовувати лише реалізації невеликих інвестиційних проектів. Капіталомісткі інвестиційні проекти, як правило, фінансуються за рахунок не тільки внутрішніх, а й зовнішніх джерел.

Зовнішнє фінансування передбачає використання зовнішніх джерел: коштів фінансових інститутів, нефінансових компаній, населення, держави, іноземних інвесторів, і навіть додаткових вкладів фінансових ресурсів засновників підприємства. Воно здійснюється шляхом мобілізації залучених (пайове фінансування) та позикових (кредитне фінансування) коштів.

Кожен із використовуваних джерел фінансування має певні переваги і недоліки (див. таблицю). Тому реалізація будь-якого інвестиційного проекту передбачає обґрунтування стратегії фінансування, аналіз альтернативних методів та джерела фінансування, ретельну розробку схеми фінансування.

Порівняльна характеристика джерел фінансування інвестиційних проектів

Джерела фінансування	Переваги	Недоліки
Внутрішні джерела (власний капітал)	Легкість, доступність та швидкість мобілізації. Снижение риска неплатежеспособности и банкротства. Вища прибутковість у зв’язку з відсутністю необхідності виплат за залученими та позиковими джерелами. Збереження власності та управління засновників	Обмеженість обсягів залучення коштів. Відволікання власні кошти від господарського обороту. Обмеженість незалежного контролю над ефективністю використання інвестиційних ресурсів.
Зовнішні джерела (залучений та позиковий капітал)	Можливість залучення коштів у значних масштабах. Наявність незалежного контролю за ефективністю використання інвестиційних ресурсів	Складність та тривалість процедури залучення коштів. Необхідність надання гарантій фінансової стійкості. Підвищення ризику неплатоспроможності та банкрутства. Зменшення прибутку у зв’язку з необхідністю виплат за залученими та позиковими джерелами. Можливість втрати власності та управління компанією.

Емісійне фінансування інвестицій

Таке фінансування включає дві форми:

1. випуск пайових цінних паперів – акцій;
2. боргових цінних паперів – облігацій.

Найбільш поширеною формою емісійного фінансування є емісія акцій (див. Відмінність акцій від облігацій). Розглянемо цю форму фінансування детальніше.

Застосовувати акціонерне фінансування можуть лише акціонерні товариства. Акціонерне фінансування інвестицій зазвичай використовується для реалізації великомасштабних інвестицій при галузевій або регіональній диверсифікації інвестиційної діяльності. Застосування цього методу переважно фінансування великих інвестиційних проектів пояснюється лише тим, що, пов’язані з проведенням емісії, перекриваються лише великими обсягами залучених коштів.

Залучення інвестиційних ресурсів у межах цього методу здійснюється у вигляді додаткової емісії звичайних акцій.

Акціонування зазвичай є альтернативою кредитного фінансування. І хоча використання додаткової емісії звичайних акцій пов’язане з меншими витратами (при великому обсязі коштів, що залучаються), кредит як метод фінансування інвестицій на практиці використовують частіше. Пояснюється це тим, що при частому застосуванні акціонування може виникнути низка перешкод, що обмежують його застосування на практиці.

По-перше, акціонерне товариство отримує інвестиційні ресурси лише після завершення розміщення випуску акцій, а таке розміщення потребує часу. До того ж, випуск не завжди розміщується в повному обсязі. По-друге, звичайна акція — не борговий, а пайовий цінний папір. Так, ухвалення рішення про додаткову емісію може призвести до розмивання пропорційних часток участі колишніх акціонерів у статутному капіталі та зменшення доходів колишніх акціонерів, оскільки додаткова емісія звичайних акцій веде до збільшення статутного капіталу, що, у свою чергу, може збільшувати кількість акціонерів та зменшувати розмір дивіденду. на акцію Подібна перспектива викликає побоювання колишніх акціонерів, які можуть почати продавати акції. Щоб уникнути подібної ситуації, у статуті акціонерного товариства може передбачатись переважне право на купівлю «нових» акцій «старими» акціонерами. При реалізації такого права акціонер може купити акції нового випуску у розмірі, пропорційному його фактичної частці у капіталі акціонерного товариства.

Акціонування як метод фінансування інвестицій має ряд переваг:

• при великих обсягах емісії низька вартість коштів, що залучаються;
• виплати за користування залученими ресурсами не мають безумовного характеру, а виплачуються залежно від фінансового результату акціонерного товариства;
• використання залучених інвестиційних ресурсів не обмежено за термінами.

Недоліком акціонування є те, що для зрілих підприємств, що давно працюють, нова емісія акцій розцінюється зазвичай інвесторами як негативний сигнал, що, у свою чергу, може несприятливо позначитися на курсі акцій підприємства. Друга вада — можлива втрата контрольного пакету акцій.

Всі розглянуті вище особливості акціонування свідчать про те, що додаткова емісія, що здійснюється з метою фінансування інвестицій, використовується не так часто, як залучення кредиту, проте даний метод знаходить застосування на практиці, оскільки має безперечні переваги.

Емісія привілейованих акцій як форма акціонування пов’язана з виплатою власникам акцій фіксованого відсотка, який не залежить від результатів господарської діяльності акціонерного товариства. Номінальна вартість випущених привілейованих акцій має бути не більше ніж 25% статутного капіталу товариства. Це джерело фінансування інвестицій є дорожчим порівняно з емісією звичайних акцій, оскільки за привілейованими акціями виплата дивідендів акціонерам обов’язкова.

Для компаній інших організаційно-правових форм залучення додаткових коштів, призначених для реалізації інвестиційного проекту, здійснюється шляхом інвестиційних внесків, вкладів, паїв засновників або сторонніх співзасновників, що запрошуються, до статутного капіталу. Цей метод фінансування характеризується меншими операційними витратами, ніж додаткова емісія акцій, але водночас більш обмеженими обсягами фінансування.

Створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, постає як один із способів цільового пайового фінансування. Такий спосіб фінансування може застосовуватись:

• приватними підприємцями, що засновують підприємство для реалізації своїх інвестиційних проектів та потребують залучення партнерського капіталу;
• великими диверсифікованими компаніями, організуючими нове підприємство, зокрема з урахуванням своїх структурних підрозділів, реалізації проектів розширення виробництва.

Фінансове забезпечення інвестиційного проекту у випадках здійснюється шляхом внесків сторонніх співзасновників у формування статутного капіталу нового підприємства, виділення чи установи материнської компанією спеціалізованих проектних компаній — дочірніх фірм, створення нових підприємств шляхом передачі їм частини активів діючих підприємств.

Цільові облігаційні позики є випуском підприємством — ініціатором проекту корпоративних облігацій, кошти від розміщення яких призначені для фінансування певного інвестиційного проекту. Випуск та розміщення корпоративних облігацій дає можливість залучити кошти для фінансування інвестиційних проектів на вигідніших порівняно з банківським кредитом умовах:

-Не потрібне необхідне банкам заставне забезпечення;

-Підприємство-емітент має можливість залучити значний обсяг коштів на довгостроковій основі за меншої вартості запозичення, при цьому воно отримує прямий доступ до ресурсів дрібних інвесторів;

• погашення основного боргу за облігаціями, на відміну традиційного банківського кредиту, відбувається, зазвичай, після закінчення терміну звернення позики, що уможливлює обслуговування боргу з допомогою доходів, генерованих проектом;
• проспект емісії облігацій містить лише загальний опис інвестиційного проекту, що унеможливлює подання кредиторам детального бізнес-плану інвестиційного проекту;
• підприємство – емітент не зобов’язане надавати кожному з потенційних покупців облігацій внутрішню фінансову інформацію, крім тієї, що міститься в проспекті емісії, а також звіт про хід реалізації інвестиційного проекту;
• у разі можливих ускладнень, пов’язаних з реалізацією інвестиційного проекту підприємство-емітент може здійснити викуп власних облігацій, причому ціна викупу може бути меншою за суми, отримані при первинному розміщенні облігацій;
• через роздробленість власників облігацій мінімізується ймовірність втручання кредиторів у внутрішню діяльність підприємства;
• підприємство-емітент має можливість оперативного управління заборгованістю.

Водночас залучення коштів шляхом випуску цільової облігаційної позики висуває низку вимог до компанії-емітенту. Насамперед, компанія-емітент повинна мати стійкий фінансовий стан, обґрунтований та раціональний внутрішній бізнес-план інвестиційного проекту, нести витрати, пов’язані з емісією та розміщенням облігацій. Як правило, для проходження складної процедури емісії облігацій компанії вдаються до послуг професійних учасників ринку цінних паперів – інвестиційних компаній та банків, витрати на оплату послуг яких досягають 1 – 4% номіналу випуску для великих обсягів облігаційної позики. Крім того, під час випуску облігацій, що є, як і акції, емісійними цінними паперами, емітенти сплачують мито за державну реєстрацію цього випуску.

Кредитне фінансування

Основними формами кредитного фінансування виступають інвестиційні кредити банків та цільові облігаційні позики.

Інвестиційні кредити банків виступають як одна з найефективніших форм зовнішнього фінансування інвестиційних проектів у тих випадках, коли компанії не можуть забезпечити їх реалізацію за рахунок власних коштів та емісії цінних паперів. Привабливість цієї форми пояснюється, перш за все:

• можливістю розробки гнучкої схеми фінансування;
• відсутністю витрат, пов’язаних із реєстрацією та розміщенням цінних паперів;
• використанням ефекту фінансового важеля, що дозволяє збільшити рентабельність власного капіталу в залежності від співвідношення власного та позикового капіталу в структурі коштів, що інвестуються, та вартості позикових коштів;
• зменшення оподатковуваного прибутку за рахунок віднесення відсоткових виплат на витрати, що включаються до собівартості.

Інвестиційні кредити є, як правило, середньо- та довгостроковими. Термін залучення інвестиційного кредиту можна порівняти з термінами реалізації інвестиційного проекту. У цьому інвестиційний кредит може передбачати наявність пільгового періоду, тобто. періоду відстрочення погашення основного долга. Така умова полегшує обслуговування кредиту, але збільшує його вартість, оскільки відсоткові платежі обчислюються з непогашеної суми боргу.

Інвестиційні кредити у вітчизняній практиці оформляються, як правило, у вигляді термінової позички з терміном погашення в інтервалі від трьох до п’яти років на основі укладання відповідної кредитної угоди (договору). У ряді випадків цей термін банк відкриває позичальнику кредитну лінію.

Для отримання інвестиційного кредиту необхідне дотримання наступних найпоширеніших умов:

• підготовка для банку-кредитора бізнес-плану інвестиційного проекту, який є інструментом прийняття рішень щодо кредитування проекту виходячи з ефективності проекту та можливості повернення кредиту;
• майнове забезпечення кредиту;
• надання банку-кредитору вичерпної інформації, що підтверджує стійкий фінансовий стан та інвестиційну кредитоспроможність позичальника;
• виконання гарантійних зобов’язань – обмежень, що накладаються на позичальника кредитором;
• забезпечення контролю кредитора за цільовим витрачанням коштів за кредитом, призначеного на фінансування конкретного інвестиційного проекту.

Лізинг

Лізинг – це комплекс майнових відносин, що виникають при передачі об’єкта лізингу (рухомого та нерухомого майна) у тимчасове користування на основі його придбання та здавання в довгострокову оренду. Лізинг є видом інвестиційної діяльності, при якому орендодавець (лізингодавець) за договором фінансової оренди (лізингу) зобов’язується придбати у власність майно у певного продавця та надати його орендарю (лізингоодержувачу) за плату за тимчасове користування.

Особливості лізингових операцій порівняно з традиційною орендою полягають у наступному:

• об’єкт угоди вибирається лізингоодержувачем, а чи не лізингодавцем, який купує устаткування власним коштом;
• термін лізингу, як правило, менший за термін фізичного зносу обладнання;
• після закінчення дії контракту лізингоодержувач може продовжити оренду за пільговою ставкою або придбати майно, що орендується, за залишковою вартістю;
• у ролі лізингодавця зазвичай виступає кредитно-фінансовий інститут – лізингова компанія, банк.

Лізинг має ознаки і виробничого інвестування та кредиту. Його двоїста природа полягає в тому, що, з одного боку, він є своєрідною інвестицією капіталу, оскільки передбачає вкладення коштів у матеріальне майно з метою отримання доходу, а з іншого боку – зберігає риси кредиту (надається на засадах платності, терміновості, повернення).

Усі лізингові операції поділяються на два типи:

• оперативний лізинг з неповною окупністю, у якому витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням майна, що здається у лізинг, окупаються частково протягом початкового терміну аренды;
• фінансовий лізинг з повною окупністю, у якому витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням майна, що здається у лізинг, окупаються повністю протягом початкового терміну аренды. Сума оренди достатня для повної амортизації майна та забезпечує фіксований прибуток лізингодавця.

При оперативному лізингу:

• лізингодавець не покриває свої витрати за рахунок одного лізингоодержувача;
• ризик від псування чи втрати майна лежить переважно на лізингодавці;
• після закінчення терміну лізингу майно передається іншому клієнту.

У рамках фінансового лізингу розрізняють:

• лізинг з обслуговуванням – угода, що передбачає виконання лізингодавцем низки додаткових послуг, пов’язаних із утриманням та обслуговуванням майна;
• леверидж-лізинг – угода, велика частка (за вартістю) майна, що здається в оренду, береться лізингодавцем у третьої сторони;
• лізинг «у пакеті» — система, коли він будівлі та споруди надаються у кредит, а устаткування здається за договором аренду.

З використанням лізингу необхідно враховувати, що вартість капіталу, вкладеного в лізинг майна, то, можливо вище ціни банківського кредиту, взятого придбання тієї самої майна у власність.

Виступаючи як різновид кредиту в основний капітал, лізинг водночас відрізняється від традиційного кредитування. Зазвичай лізинг розглядають як форму кредитування придбання (користування) рухомого та нерухомого майна, альтернативну банківський кредит. Переваги лізингу перед кредитуванням полягають у наступному:

• компанія — лізингоодержувач може отримати майно у лізинг для реалізації інвестиційного проекту без попереднього накопичення певної суми власних коштів та залучення інших зовнішніх джерел;
• лізинг може бути єдиним методом фінансування інвестиційних проектів, що реалізуються компаніями, які ще не мають кредитної історії та достатніх активів для забезпечення застави, а також компаній, що перебувають у скрутному фінансовому становищі;
• оформлення лізингу не потребує таких гарантій, як отримання банківського кредиту, оскільки забезпеченням лізингової угоди є майно, взяте у лізинг;
• використання лізингу підвищує комерційну ефективність інвестиційного проекту, зокрема, за рахунок пільг з оподаткування та застосування прискореної амортизації, а також здешевлення деяких робіт, пов’язаних з придбанням майна (наприклад, участь у передпродажній підготовці обладнання, контроль якості, монтаж обладнання, консультаційні, координуючі та інформаційні послуги та ін.);
• лізингові платежі відрізняються значною гнучкістю, вони зазвичай встановлюються з урахуванням реальних можливостей та особливостей конкретного лізингоодержувача;
• якщо банківський кредит для придбання устаткування видається зазвичай у вигляді 50 — 80% його вартості, то лізинг забезпечує повне фінансування капітальних витрат, причому не вимагає негайного початку виплат лізингових платежів.

Державне фінансування

Бюджетне фінансування інвестиційних проектів проводиться, як правило, за допомогою фінансування у рамках цільових програм та фінансової підтримки. Воно передбачає використання бюджетних коштів у таких основних формах: інвестицій у статутні капітали діючих або новостворених підприємств, бюджетних кредитів (у тому числі інвестиційного податкового кредиту), надання гарантій та субсидій.

Надання державних бюджетних інвестицій юридичним особам, які не є державними унітарними підприємствами, тягне за собою одночасне виникнення права власності держави на частку у статутному капіталі такої юридичної особи та її майна. Створені із залученням бюджетних коштів об’єкти виробничого та невиробничого призначення в еквівалентній частині статутних капіталів та майна передаються в управління відповідним органам управління державним майном.

Бюджетне фінансування всіх інвестиційних проектів здійснюється на конкурсній основі та Інвестор може розраховувати лише на такі форми фінансової підтримки держави у реалізації відібраних на конкурсній основі проектів:

• бюджетний кредит – надання коштів державного бюджету на поворотній та платній основі для фінансування видатків щодо здійснення високоефективних інвестиційних проектів;
• надання державних гарантій щодо відшкодування частини вкладених інвестором фінансових ресурсів у разі зриву виконання інвестиційного проекту не з вини інвестора;
• фінансова підтримка високоефективних інвестиційних проектів;
• фінансування у межах цільових програм;
• фінансування у межах державних зовнішніх запозичень.

В даний час описана форма фінансування інвестиційних проектів зустрічається досить рідко, але в нинішніх умовах кризи про неї почали частіше замислюватися як інвестори, так і представники влади.

Змішане фінансування інвестицій

Цей метод фінансування інвестицій досить поширений практично і передбачає одночасне використання жодного, а кількох методів фінансування. Наприклад, поряд з емісійним фінансуванням можна використовувати кредитування.

Проектне фінансування

Під проектним фінансуванням розуміється фінансування інвестиційних проектів, що характеризується спеціальним способом забезпечення повернення вкладень, основу якого лежать інвестиційні якості самого проекту, тобто. доходи, які отримає створюване чи реструктуроване підприємство у майбутньому. Специфічний механізм проектного фінансування включає аналіз технічних та економічних показників інвестиційного проекту та оцінку пов’язаних з ним ризиків, а базою повернення вкладених коштів є доходи проекту, що залишаються після покриття всіх витрат.

Особливістю цієї форми фінансування є можливість поєднання різних видів капіталу: банківського, комерційного, державного, міжнародного. На відміну традиційної кредитної угоди може бути здійснено розосередження ризику між учасниками інвестиційного проекту.

Проектне фінансування характеризується широким складом кредиторів, що зумовлює можливість організації консорціумів, інтереси яких представляють, як правило, найбільші фінансові інститути – банки – агенти. Фінансування капіталомістких проектів пов’язане із підвищеними ризиками. Як правило, можливості окремих банків у кредитуванні таких проектів обмежені, і вони рідко беруть на себе ризики їх фінансування. Діючи у межах системи управління ризиками, банки прагнуть диверсифікувати ризики своїх інвестиційних портфелів, використовуючи різні організаційні схеми, у яких зниження ризиків досягається шляхом їх розподілу між банками.

Залежно від способу побудови таких схем проектного фінансування виділяють паралельне та послідовне фінансування.

Паралельне (спільне) фінансування включає дві основні форми:

• незалежне паралельне фінансування, коли кожен банк укладає із позичальником кредитну угоду та фінансує свою частину інвестиційного проекту;
• співфінансування, коли створюється банківський консорціум. Участь кожного банку лімітована певним обсягом кредиту у консорціумі. Надалі контроль за здійсненням кредитної угоди (а нерідко і реалізацією інвестиційного проекту) необхідні розрахункові операції здійснює спеціальний банк-агент зі складу консорціуму, отримуючи за це комісійну винагороду.

При послідовному фінансуванні у схемі бере участь великий банк – ініціатор кредитної угоди та банки – партнери. Великий банк, що має значний кредитний потенціал, високу репутацію, досвідчених експертів у галузі інвестиційного проектування, отримує кредитну заявку, оцінює проект, розробляє кредитний договір та надає кредит.

Але навіть великий банк не завжди може профінансувати масштабний проект без погіршення свого балансу. Тому після видачі позики підприємству банк-ініціатор передає свої вимоги щодо заборгованості іншому кредитору чи кредиторам, отримуючи комісійну винагороду, та знімає дебіторську заборгованість зі свого балансу. Інший спосіб передачі вимог банками-організаторами передбачає розміщення кредиту серед інвесторів – сек’юритизацію. Банк — організатор здійснює продаж дебіторської заборгованості за виданим кредитом трастовим компаніям, які випускають під неї цінні папери та за допомогою інвестиційних банків розміщують цінні папери серед інвесторів. Кошти, які від позичальника рахунок погашення заборгованості, зараховуються до фонду викупу цінних паперів. При настанні терміну інвестори висувають цінні папери.

Існує три ступені кредитного ризику, який приймає він банком при фінансуванні інвестиційного проекту:

• з повним регресом на позичальника. Регрес означає зворотну вимогу про відшкодування наданої суми коштів, що пред’являється однією особою іншій. При проектному фінансуванні з повним регресом на позичальника банк не приймає він ризики, пов’язані з проектом, обмежуючи свою участь наданням коштів проти певних гарантій;
• з обмеженим регресом на позичальника. При проектному фінансуванні з обмеженим регресом кредитор частково перебирає проектні ризики;
• без регресу на позичальника. При проектному фінансуванні з обмеженим регресом кредитор повністю перебирає проектні ризики.

В даний час найбільш широке поширення у світовій практиці набуло проектного фінансування з повним регресом на позичальника. Це викликано тим, що ця форма фінансування відрізняється швидкістю отримання необхідних інвестору коштів, і навіть нижчою вартістю кредиту.

Досить поширеною формою є проектне фінансування з обмеженим регресом на позичальника. При цій формі фінансування всі ризики, пов’язані з реалізацією проекту, розподіляються між учасниками таким чином, щоб останні могли приймати на себе ризики, що залежать від них. Наприклад, позичальник несе у собі всі ризики, пов’язані з експлуатацією об’єкта; підрядник бере ризик за завершення будівництва тощо.

Проектне фінансування без регресу на позичальника практично використовується дуже рідко.