Форми фінансування та кредитування інвестицій

Інноваційне інвестування

Останніми роками інвестиції дедалі частіше вкладаються й не так у розвиток старого виробництва та її вдосконалення, як у нові продукти, нові функції і нові технології, тобто. інновації.

Інновація – це використання результатів наукових досліджень та розробок, спрямованих на вдосконалення процесу виробництва, економічних, правових та соціальних відносин у всіх сферах людського суспільства. Залежно від сфери діяльності розрізняють виробничі (технологічні), управлінські, екологічні, державно-правові та інновації. Для виробництва, звісно, ​​особливо важливими є технологічні інновації. Вони поділяються на продуктові та процесні. Продуктова інновація – це створення нових продуктів, застосування нових матеріалів, отримання нових функцій. Процесна інновація – це нова технологія виробництва, нова його організація.

З причин виникнення інновації бувають реактивні та стратегічні. Реактивна інновація – це інновація, що забезпечує виживання фірми і є реакцією на нововведення, здійснені конкурентом. Слідом за ним фірма змушена також впроваджувати нововведення, щоб мати можливість боротися на ринку.

Стратегічна інновація — це інновація, впровадження якої має випереджувальний характер із метою отримання конкурентних переваг у перспективі.

Мотиви спонукання до інновацій поділяють на внутрішні і зовнішні. Внутрішні стимули викликаються до життя необхідністю заміни застарілої продукції та технології з метою забезпечення переваг у конкуренції. Зовнішні стимули породжуються найчастіше змінами економічної політики держави. У країнах із перехідною економікою вирішальними є зовнішні стимули, внутрішні займають незначне місце.

Інновація, будучи кінцевим результатом творчої праці, реалізується у вигляді нової технології чи нової продукції. Вона спирається в основному на використання інтелектуальної власності, яка є матеріально вираженим результатом розумової діяльності, що дає його творцю виключне право на нього, захищене відповідними документами. Для правильної оцінки інтелектуальної власності слід оцінити її об’єкти. Для цього використовуються три підходи: витратний, ринковий та прибутковий, але більше застосування знаходить прибутковий метод, що спирається на використання майбутніх доходів від застосування об’єктів інтелектуальної власності.

Вкладення коштів у розробку та реалізацію інновацій потребує інноваційних інвестицій, тобто. вкладень у нематеріальні активи, що забезпечують впровадження наукових та технічних розробок у виробництво.

Інновації та інноваційне інвестування нерозривно пов’язане з інноваційною діяльністю.

Інноваційна діяльність – це створення нової чи вдосконаленої продукції, нового технологічного процесу, що реалізуються в економічному обігу з використанням наукових досліджень. Вона спрямована на розширення та оновлення номенклатури та покращення якості своєї продукції, удосконалення технології її виготовлення з подальшим впровадженням та ефективною реалізацією на внутрішньому та зовнішньому ринках. Інноваційна діяльність, пов’язана із капітальними вкладеннями в інновації, називається інноваційно-інвестиційною діяльністю.

У ринковій економіці держава перебирає підтримку найпріоритетніших напрямів інноваційного розвитку. Останнім часом однією із форм інноваційної діяльності є створення невеликих венчурних фірм. Вони розробляють нові технології, освоюють нові види продукції, зазвичай користуючись підтримкою держави та великих компаній, яким самим невигідно цим займатися через ризик зазнати збитків.

Основні форми державної підтримки інноваційної діяльності полягають у наступному:

• пряме фінансування;
• надання індивідуальним винахідникам та малим впроваджувальним фірмам безвідсоткових банківських позик;
• створення венчурних інноваційних фондів, які мають суттєві податкові пільги;
• зниження державних патентних мит для індивідуальних винахідників;
• відстрочення сплати патентних мит по ресурсозберігаючих винаходах;
• право на прискорену амортизацію обладнання;
• створення мережі технополісів, технопарків.

Вибір найбільш ефективних шляхів технічного та технологічного розвитку, заснований на довгостроковому прогнозуванні, зіставленні зовнішніх та внутрішніх факторів, є основою розробки інноваційної стратегії . Вона розробляється різних рівнях — від країни загалом окремих підприємств. У розвинених країнах реалізуються такі типи інноваційних стратегій: наступальна, оборонна, імітаційна, залежна, традиційна та опортуністична.

Наступальна стратегія полягає у зайнятті лідируючих позицій на ринку і вимагає дуже високих витрат. Оборонна стратегія заснована на копіюванні досягнень лідера, вносячи в них незначні зміни, і також потребує великих витрат, але нижчих, ніж у наступальній стратегії. Такої стратегії дотримувалася досі Японія.

Імітаційна стратегія вимагає повторення наявних досягнень, слідування за лідерами, використовуючи переваги країни чи підприємства. І тут витрати на використання нововведень досить низькі. За підсумками такої стратегії розвивалися Тайвань, Гонконг, Південна Корея. Залежна стратегія ставить за мету зберегти самостійність підприємств, але брати участь у інноваційному процесі поруч із іншими фірмами, виконуючи їм певні субконтрактні роботи. І тут витрати на нововведення незначні.

Традиційна стратегія також ставить за мету самозбереження підприємств, але через використання консервативних технологій. Витрати у разі мінімальні, але прибуток можна отримувати постійно й у досить великих обсягах. Прикладом такої стратегії може бути Індонезія, одержує великі доходи традиційного туризму. Оппортуністична стратегія спрямована на виявлення та заняття вільних ринкових ніш. Витрати на це можуть бути різні: від дуже високих до мінімальних і залежать від знайденого варіанту і кінцевих цілей.

Інноваційні стратегії можуть комбінуватися, і також різних рівнях. Вибір конкретного варіанта стратегії залежить від низки чинників: економічних, соціальних, політичних, психологічних. На нього можуть вплинути рівень науково-технічного потенціалу країни, господарський уклад, традиції, цілі розвитку економіки та, нарешті, просто амбіції.

Інновації впроваджуються у виробництво після розробки інноваційних проектів, що визначають цілі, потребують розробки комплекту необхідної документації, виокремлюють стадії здійснення проекту. Тому інноваційний проект — це система взаємопов’язаних цілей та програм їх досягнення, є комплексом НДДКР, фінансових, комерційних та інших заходів, що відповідним чином організований і забезпечує ефективне вирішення проблеми.

Кожен проект обов’язково включає сформульовані цілі та завдання, а також комплекс проектних заходів щодо вирішення поставлених цілей. Усі заходи мають бути пов’язані з ресурсами та виконавцями, націлені на реалізацію проекту у встановлені терміни, використання лише виділених коштів та забезпечення необхідної якості. Для контролю та оцінки результативності робіт має бути створена система цільових та приватних показників, що характеризують роботи.

Існує думка, що вважає, що інноваційний проект є різновидом інвестиційного проекту. Його результати та сама реалізація пов’язані з великими ризиками та невизначеністю. Прибутковість за такими проектами має бути значно вищою, ніж за звичайними проектами, що використовують традиційні технології.

Лізинг

Поява терміна «лізинг» відноситься до останньої чверті XIX століття, коли телефонна компанія «Белл» вирішила не продавати телефонні апарати, а здавати в оренду. Поштовхом до масового розвитку лізингу стало створення компанії «Юнайтед Стейтс Лізинг Корпорейшн» у Сан-Франциско.

Нині під лізингом розуміють довгострокову оренду машин та обладнання терміном від 3 до 20 років, куплених спеціально для орендаря та переданих в оренду на певних умовах за збереження права власності на них. За економічною сутністю лізингова операція — це кредитна операція, оскільки має місце передача майна в користування на умовах платності, терміновості, повернення. Фактично це товарний кредит до основних фондів користувача. Лізинг сприймається як специфічний метод фінансування інвестицій, здійснюваний спеціальними компаніями, які, купуючи інвестора машини та устаткування, хіба що кредитують його.

Оскільки у лізингу беруть участь кілька суб’єктів, точніше його економічний сенс відбиває розуміння цього явища як комплексу майнових відносин, які у зв’язку з передачею майна у тимчасове користування. Цей комплекс крім власне договору лізингу включає інші договори (договір купівлі-продажу, договір найму). Але відносини щодо передачі майна є визначальними.

Виникнення лізингу зумовлено потребою в інвестиціях в умовах НТП та неможливістю їхнього повного задоволення за рахунок традиційних методів фінансування – використання власних, позикових та інших коштів. Як показала світова практика, з суто фінансового боку лізингові операції вигідні не лише лізингодавцям, а й лізингоодержувачам.

Предметом лізингу можуть бути підприємства та інші майнові комплекси, будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інше рухоме та нерухоме майно, яке можна використовувати для потреб виробництва. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, а також майно, заборонене органами влади для вільного обігу.

Суб’єктами лізингу є:

1. лізингодавець – фізична чи юридична особа, яка набуваєте власність майна для надання його у тимчасове користування на певних умовах без переходу права власності;
2. лізингоодержувач – фізична чи юридична особа, яка зобов’язана прийняти предмет лізингу у тимчасове користування відповідно до договору лізингу;
3. продавець – фізична чи юридична особа, яка за договором купівлі-продажу продає лізингодавцю майно, що є предметом лізингу.

Основними видами лізингу є фінансовий, оперативний та зворотний лістинги.

Фінансовий лізинг – вид лізингу, при якому лізингодавець зобов’язується придбати необхідне лізингоодержувачу майно та передати його користувачу на певних умовах. Термін, який предмет лізингу передається у користування, дорівнює терміну амортизації майна чи перевищує його. Сума виплат за користування має бути такою, щоб після закінчення терміну договору або навіть раніше вартість предмета лізингу була оплачена, і він переходить у власність лізингоодержувача. Насправді це купівля необхідного устаткування кредит, що передбачає використання його з дня укладання договору.

При цьому виді лізингу лізингоодержувач визначає вид необхідного майна та його виробника (продавця). Лізингодавець купує це майно передачі його у користування. Відповідальність перед користувачем майна (за якість, за комплектність постачання та ін.) несе виробник. Після передачі купленого майна у користування ризик випадкової загибелі майна, його втрати та псування з моменту передачі предмета користувачеві переходить до нього. Після закінчення терміну дії угоди орендар може повернути предмет лізингу лізингодавцю, укласти нову угоду на оренду даного обладнання, купити об’єкт лізингу за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг – це вид лізингу, при якому лізингодавець купує якесь майно без погодження з лізингоодержувачем. Термін лізингу встановлюється договором, але він, як правило, коротший за термін амортизації виробу. Після закінчення терміну предмет лізингу повертається власнику, і користувач має права вимагати передачі власності йому. Цей лізинг особливо вигідний виробникам, яким потрібне періодичне використання сезонного обладнання. Тоді немає потреби купувати його, а можна брати в оренду на необхідний термін.

Поворотний лізинг — лізинг, у якому продавець предмета лізингу одночасно виступає як лізингоодержувач. Іншими словами, власник обладнання продає його в лізинговій фірмі і одночасно бере це обладнання в оренду. Внаслідок цієї операції продавець стає орендарем. Поворотний лізинг застосовується у випадках, коли власник об’єкта угоди відчуває гостру потребу у коштах і з допомогою цієї форми лізингу покращує своє фінансове становище.

У вітчизняній практиці найбільшого поширення набув фінансовий лізинг . Його можна класифікувати за такими ознаками:

• за складом учасників лізингової операції — у разі виділяють прямий лізинг , коли лізингодавцем виступає безпосередній виробник товару, що знижує супутні витрати при оформленні і полегшує процедуру оформлення лізингової угоди. Друга форма – непрямий лізинг , здійснюваний за участю посередників, якими виступають, як правило, лізингові компанії;
• за регіональною належністю лізинг буває внутрішній та зовнішній. Внутрішній лізинг буває, коли учасниками угоди виступають резиденти цієї країни, а зовнішній — як у ній беруть участь представники різних країн;
• за формами лізингових платежів виділяють грошовий, компенсаційний та змішаний лізинг. Грошовий лізинг вимагає платежів тільки у грошовій формі, компенсаційний здійснює оплату у формі поставок продукції, що виробляється на устаткуванні, переданому в лізинг, а змішаний лізинг дозволять робити оплату і в тій, і в іншій формах;
• за характером фінансування об’єкта лізингу виділяють індивідуальний лізинг , у якому лізингодавець повністю фінансує виробництво чи придбання майна, що передається в оренду, і роздільний лізинг , при якому активи купуються з використанням власного та позикового капіталу.

В окремих випадках лізинг може використовуватися не просто як додатковий, бо як основне джерело фінансування інвестицій. Це можливо у тих випадках, коли підприємству для організації нового виробництва необхідно отримати нове обладнання в користування, а грошей (а такі заходи вимагають дуже великих сум) на ці цілі немає чи не вистачає. В цьому випадку допомагає лізинг, коли без повної оплати це обладнання можна отримати у користування. Нерідко підприємство хоче поставити нове, дороге обладнання, але не впевнене у його якісних характеристиках. І тут лізинг допоможе випробувати устаткування його повної оплати, тобто. до придбання у власність.

Закупівля необхідного обладнання при лізингу відбувається за оптимальними ринковими цінами, що важливо як для лізингоодержувача, так і для лізингодавця. Крім того, лізингоодержувачу надається широкий спектр супутніх товарів послуг з налагодження та обслуговування обладнання, що купується.

І лізингодавцю, і лізингоодержувачу лізинг забезпечує певні податкові висновки. По-перше, орендна плата користувача устаткування лізингової угоді належить до витрат виробництва та, відповідно, знижує оподатковувану прибуток, отже, і обсяг податку, стягуваного до бюджету. По-друге, податкове законодавство передбачає для лізингових угод прискорену амортизацію, тобто. систему додаткових пільг як орендарю, а й орендодавцю.

Але лізинг має й деякі недоліки. Він може бути дорожчим, аніж банківський кредит на купівлю такого ж майна. Через це і тому що лізинг передбачає більш швидку, а отже, і більшу в кожен період амортизацію відбувається подорожчання собівартості продукції. Щоправда, прискорена амортизація може бути введена лише за згодою орендодавця, що обмежує можливості підприємства у формуванні власних ресурсів. Взявши обладнання у довгострокову оренду, лізингоодержувач не може за необхідності модернізувати це обладнання без згоди орендодавця.

Враховуючи всі позитивні та негативні сторони лізингу, інвестор приймає рішення щодо його використання.

Процес розробки політики залучення фінансового лізингу складний і складається з кількох послідовних кроків:

• виходячи з необхідності використання лізингу для конкретних інвестиційних операцій, підприємство здійснює вибір об’єкта фінансового лізингу з урахуванням оцінки їх інноваційних якостей;
• Різноманітність видів фінансового лізингу ставить підприємство перед проблемою вибору найбільш адекватного. Критеріями такого вибору можуть бути: країна-виробник і ринкова вартість об’єкта лізингу, практика здійснення лізингових операцій, що склалася, та її регіональні особливості, можливості ефективного використання лізингованого активу. При цьому лізингоодержувач на свій розсуд може або самостійно вибрати об’єкт лізингу, а лізингоодержувач його сплатити і здати в оренду; або передати функції вибору активу лізингодавцю.

Після вибору об’єкта та виду фінансового лізингу сторони лізингової операції приступають до погодження умов лізингової угоди . Такими умовами є:

• термін лізингу (зазвичай визначається періодом амортизації);
• сума лізингової операції, яка, з одного боку, повинна забезпечити лізингодавцю відшкодування витрат на придбання активу, кредитного відсотка за грошові ресурси, що відволікаються, комісійну винагороду, що відповідає операційним витратам з обслуговування лізингової операції, податкові платежі, що забезпечують отримання чистого прибутку; з іншого — бути нижче рівня рентабельності діяльності підприємства;
• умови страхування майна, що лізингується, яке, як правило, здійснює лізингоодержувач на користь лізингодавця;
• форма лізингових платежів;
• графік лізингових платежів: можуть здійснюватися рівномірним, прогресивним, регресивним, нерівномірним потоками;
• система штрафних санкцій за прострочення лізингових платежів, зазвичай пеня за кожний день прострочення;
• умови розірвання лізингового договору Він може бути розірваний лізингоодержувачем, якщо лізингодавець не виконав умови придбання та постачання майна. При банкрутстві лізингоодержувача та розірвання договору винна сторона сплачує суму закриття угоди, до якої включаються: невиплачена частина загальної суми лізингових платежів, сума пені за прострочення платежів, неустойка, визначена договором.

Оцінка ефективності лізингової операції проводиться шляхом порівняння реальної вартості грошових потоків при лізинговій операції та при банківському кредиті.

Венчурне фінансування

Сьогодні головним джерелом економічного зростання країни є НТП та розвиток інноваційного бізнесу. Для впровадження досягнень науки та техніки у виробництво необхідний чималий капітал. У цьому одним із основних джерел фінансування інноваційних проектів стає венчурний капітал . Поняття “венчур” у перекладі з англійської означає “ризик”, тому венчурне фінансування ще називають ризиковим фінансуванням.

Венчурний (ризиковий) капітал є особливої ​​форми вкладення капіталу об’єкти інвестування з високим рівнем ризику для швидке отримання високої норми доходу. Таким чином, венчурне фінансування полягає у фінансуванні інвестицій у нові форми діяльності, тому воно супроводжується високим ризиком в обмін на отримання значного доходу.

Венчурним вважається підприємство (зазвичай невелике), діяльність якого пов’язана з розробкою нових видів продукції, послуг, технологій, які ще не відомі споживачеві, але мають великий ринковий потенціал, що пов’язано з великим ступенем ризику їхнього просування на ринку. Саме інноваційність їхньої діяльності забезпечує отримання високого доходу.

Венчурне фінансування ґрунтується на попередній оцінці інвестиційного проекту, діяльності та фінансового стану компанії, що реалізує даний інноваційний проект Найчастіше венчурне фінансування здійснюється у формі акціонування.

Для фінансування венчурів утворюються венчурні фонди. Інвестиційні ресурси венчурного фонду призначені для венчурних компаній, які мають великі шанси зрости у великі прибуткові підприємства. Однак ці шанси поєднуються із високим ризиком.

Тому для венчурного фонду характерний розподіл ринку між ініціаторами проекту та інвесторами. Ризик розподіляється в такий спосіб. По-перше, кошти венчурного фонду розподіляються між кількома проектами, причому різних стадіях розвитку (реалізації). По-друге, власники венчурного капіталу прагнуть розподілити фінансові вкладення з різних галузей. По-третє, як правило, для контролю за діяльністю венчурного фонду призначають висококваліфікованого керуючого, який займається розподілом фінансових ресурсів фонду та пошуком перспективних джерел для фінансування інвестиційних проектів. По-четверте, сам венчурний фонд створюється шляхом поєднання фінансових коштів різних інвесторів, які у разі програшу постраждають лише своєю частиною вкладеного капіталу. По-п’яте, відбір проектів на фінансування складає основі їх ретельного аналізу та оцінки на спроможність і доходність. По-шосте, диверсифікація вкладень у різні високоприбуткові інвестиційні проекти забезпечує компенсацію можливих втрат від одних проектів надприбутком, отриманим з інших проектів.

Одним із основних способів захисту від інвестиційних ризиків було і залишається страхування. Повною мірою це стосується і венчурного фінансування. Механізми організації страхування та гарантій інвестиційних ресурсів, що залучаються під венчурні проекти, повинні включати створення системи державного страхування ризиків венчурних інвесторів. Необхідність цього полягає у тому, що саме інноваційні проекти є основним економічним зростанням країни.

Страховий захист венчурних проектів може здійснюватися за такими основними групами ризиків:

• ризики, пов’язані із зміною ринкової кон’юнктури, надійністю партнерів із венчурного бізнесу;
• класичні типи ризиків (стихійні лиха, пожежі, крадіжки тощо);
• специфічні ризики, пов’язані із здійсненням певних видів діяльності;
• ризики неплатежу під час кредитування.

На жаль, страхові компанії сьогодні йдуть на страхування лише класичних ризиків.

Основними засадами роботи венчурного фонду є:

1. Створення фонду венчурного капіталу формі товариства, у якому організатор несе повну відповідальність використання коштів фонду. Для цього розробляється бізнес-план.
2. Розміщення коштів венчурного фонду з різних проектів зі ступенем ризику трохи більше 25% і з терміном віддачі вкладень не перевищує, зазвичай, 3-5 років.
3. «Вихід» венчурного капіталу з венчурного підприємства шляхом його перетворення на акціонерне товариство відкритого типу з подальшим розміщенням акцій венчурного підприємства на фондовій біржі або продажу великої корпорації.

Проектне фінансування

Під проектним фінансуванням розуміється фінансування інвестиційних проектів, що характеризуються особливим способом забезпечення повернення вкладень, в основі якого лежать інвестиційні якості самого проекту, ті доходи, які отримає підприємство, що створюється або реконструюється в майбутньому. Специфічний механізм проектного фінансування включає аналіз технічних та економічних показників інвестиційного проекту та оцінку пов’язаних з ним ризиків, а базою повернення вкладених коштів є доходи проекту, що залишаються після покриття всіх витрат.

Особливістю цієї форми фінансування є можливість поєднання різних видів капіталу: банківського, комерційного, державного, міжнародного. На відміну традиційної кредитної угоди може бути здійснено розосередження ризику між учасниками інвестиційного проекту.

Проектне фінансування характеризується широким складом кредиторів, що обумовлює можливість організувати консорціуми, інтереси яких представляють, як правило, найбільші кредитні інститути: банки-агенти. Як джерела фінансування можуть залучатися кошти міжнародних фінансових ринків, спеціалізованих агентств експортних кредитів, фінансових, інвестиційних, лізингових та страхових компаній, довгострокові кредити МБРР, МФК, ЄБРР. Великі банки, що займаються фінансуванням інвестиційних проектів, мають спеціалізовані підрозділи для організації, контролю та аналізу реалізації проектів.

Серед моделей проектного фінансування, що використовуються закордонними банками, можна виділити кілька схем.

p align=”justify”> Схема фінансування під майбутні поставки продукції часто використовується при здійсненні нафтових, газових та інших сировинних проектів. Її відносять до форм фінансування з обмеженим регресом на позичальника, що підкріплюються контрактами, в яких передбачаються безумовні зобов’язання покупця на кшталт «брати та платити» та «брати чи платити» з третіми кредитоспроможними сторонами. Ця схема передбачає участь як мінімум трьох сторін: кредиторів (банківський консорціум), проектної (спеціальної компанії, що займається безпосередньою реалізацією інвестиційного проекту) та посередницької компанії – покупця продукції. Посередницька фірма може засновуватися кредиторами.

Механізм дії схеми, що розглядається, наступний. Банківський консорціум, що фінансує проект, надає кредит посередницькій компанії, та, у свою чергу, передає кошти проектної компанії у формі авансу за майбутнє постачання певної кількості продукції за фіксованою ціною, достатньою для погашення боргу. Погашення кредитів з рухом грошових потоків від продукції, що поставляється.

Схема «будувати — експлуатувати — передавати» та «будувати — володіти — експлуатувати — передавати» із залученням іноземних інвестицій використовується при поєднанні фінансування з обмеженим регресом та фінансування під урядову гарантію. Відповідно до схеми «будувати — експлуатувати — передавати» на основі отримання від державних органів концесії, група засновників створює компанію, в обов’язки якої входять фінансування та організація будівництва об’єкта. Після завершення робіт компанія має право експлуатувати або володіти об’єктом. Держава може сприяти реалізації інвестиційного проекту шляхом укладання контракту на купівлю об’єкта за фіксованою ціною чи опціонною угодою, надання гарантій банку, що кредитує проект.

Організація фінансування інвестиційного проекту на умовах “будувати – володіти – експлуатувати – передавати” передбачає отримання спеціальною компанією від держави ліцензій на основі франчайзингу. Тут має місце кредитування безпосередньо спеціальної компанії під гарантії уряду.

При використанні названих вище схем відбувається розподіл проектних ризиків між учасниками (спеціальною компанією – підрядником, кредитором – банком або їхньою групою та державою), що закріплюється в концесійному договорі або франчайзинг-угоді, забезпечується взаємна зацікавленість учасників проекту у своєчасному та ефективному його здійсненні.

Привабливість даних схем для держави зумовлена ​​наступним:

• держава, граючи важливу роль у реалізації проекту, не несе при цьому витрат, що зводить до мінімуму його вплив на бюджет;
• через деякий час, який визначається періодом концесії або франчайзинг-угоди, держава отримує у власність діючий об’єкт;
• використання механізму конкурсного відбору, переключення фінансування на приватний сектор внаслідок його вищої ефективності дозволяє досягти більших результатів;
• стимулювання припливу високих технологій, іноземних інвестицій, що досягається за допомогою використання цих схем, дозволяє вирішити національно значущі економічні та соціальні проблеми.