Економіка перехідного періоду –
- економіка країни чи країн, що у процесі економічної трансформації, тобто переходу від одного стану соціально-економічної систем до якісно іншого стану. Економіка перехідного періоду (economy in transition) має ряд специфічних характеристик, що відрізняють її від економіки, що перебуває у відносно стаціонарному стані та розвивається на власній основі, шляхом удосконалення та приватних змін властивих їй інститутів зв’язків та відносин. Розвиток економіки перехідного періоду відбувається шляхом виникнення на етапі переходу нових інститутів зв’язків і відносин, що відповідають соціально-економічному ладу, що народжується, і витісняють старі. В результаті виникають нові макро- та мікроекономічні закономірності та тенденції, соціальні та політичні зміни, виникають нові завдання економічної політики. Слід зазначити, що деякі подібні закономірності та тенденції в окремі періоди можуть спостерігатися і в рамках щодо стаціонарного розвитку суспільно-політичної системи, наприклад, після великих воєн та інших суспільних потрясінь (такі, наприклад, прискорена інфляція та гіперінфляція, необхідність структурної перебудови промисловості). У разі говорять про квазипереходной економіці;
- економічна наукова дисципліна (транзитологія – transitology), предметом якої є проблеми економічної трансформації, а об’єктом – економіка країни або країн, що перебувають у процесі переходу від одного стану соціально-економічної системи до якісно іншого стану.
Наприкінці XX ст. — на початку ХХІ ст., з огляду на зрозумілі історичні причини, у центрі уваги вчених-транзитологів (сам термін «транзитологія» запропонував у 1992 р. американський економіст Майкл Буравий) знаходяться питання переходу від централізовано запланованої соціалістичної економіки до ринкової капіталістичної, що розглядаються в тісному зв’язку з політичними, соціо-культурними та іншими аспектами.
Власне економіка перехідного періоду, як наукова дисципліна, виникла на початку XX ст., проте її проблеми знайшли відображення спочатку в марксистській літературі, оскільки саме тут, у теорії суспільно-економічних формацій, було вперше поставлене питання про можливість і неминучість зміни одного економічного ладу іншим. Класичні роботи марксистського напряму, спеціально присвячені цій тематиці: К. Каутський “На другий день після пролетарської революції” (1922), а в Росії – Н. Бухарін “Економіка перехідного періоду” (1920). Однак вони мали два основні недоліки: проблеми переходу трактувалися в них прямолінійно і, по суті, зводилися до аналізу лише проблем переходу капіталізму до соціалізму. Що ж до робіт, що виходили за радянських часів, то більшість із них природно несла на собі печатку вульгаризаторства і догматизму, характерного для тоталітарного суспільства.
Кінець XX ст. ознаменувався різким посиленням уваги до проблем економічної трансформації, коли міжнародне економічне та політичне співтовариство зіштовхнулося з принципово новим класом таких проблем – посткомуністичною трансформацією. Майже 30 країн із населенням понад 300 млн. людей мали вирішувати завдання, небачене до того у світовій історії, — перехід від системи, заснованої на тотальному одержавленні економічного та політичного життя, до основ ринкової демократії. Причому якщо у низці країн Центральної та Східної Європи це було поверненням до відносно недавнього минулого, то на пострадянському просторі йшлося про відновлення фактично заново господарсько-політичних принципів, які практично стерлися з пам’яті всіх поколінь, що живуть. А оскільки режиму, більш-менш відповідного сучасним критеріям ринкової демократії, не знала і добільшовицька Росія, то оригінальне завдання виявлялося ще й надзвичайно важким. На додаток до цього вона ускладнилася тим, що ніхто не мав часу на обговорення відповідних проблем.
Комунізм звалився в 1989-1991 рр. Проте ще 1986-1988 рр. ніким всерйоз не обговорювалися проблеми майбутньої катастрофи радянської системи. Усередині східного блоку це було неможливо через зрозумілі політичні причини. На Заході ця тема здавалася неактуальною: радологи продовжували писати свої есе про стійкість радянської системи і лише дискутували, чи будуть горбачовські реформи помірними, чи нового лідера чекає доля Н.Хрущова. Серйозні ж економісти зовсім не цікавилися подіями в цій частині світу. Відому підготовчу роль становленні транзитології у її сучасному вигляді зіграло те, що у низці літературних джерел усередині цих країн упродовж 60-70-х рр. в. розроблялися проблеми підвищення ефективності господарської системи шляхом розширення сфери дії ринкових відносин (ринковий соціалізм, теорія вдосконалення господарського механізму, теорія оптимального функціонування соціалістичної економіки).
Принциповими особливостями цих концепцій були: визнання у тій чи іншій формі конвергенції капіталізму та соціалізму як істоти необхідних перетворень; відмова від легітимації приватної власності коштом виробництва. Ці концепції склали теоретичну основу перших кроків реформаторських урядів у напрямку ринкової демократії (роботи А. Аганбегяна, М. Петракова, М. Федоренко, З. Шаталіна, У. Брюса, О. Ланге, Л. Самуелі, О. Шика).
Надалі, в міру розгортання кризи комуністичної (за західною термінологією) економіки, до дискусій з питань посткомуністичного переходу включилися фахівці з економіки країн, що розвиваються (development economics), з макроекономіки (насамперед у частині грошової політики), з інституційної економіки (institutional economics) . Дослідження, що до того перебували на периферії економічної думки, опинилися в центрі уваги економістів зі світовим ім’ям. Серед них Р. Дорнбуш, Дж. Сакс, М. Оулсон, Дж. Стігліц, М. Бруно, С. Фішер та ін.
Можна виділити три групи соціально-економічних проблем, які стали актуальними з катастрофою комунізму і навколо яких так чи інакше розгортаються відповідні дискусії на сучасному етапі.
По-перше, проблеми лібералізації та макроекономічної стабілізації. Строго кажучи, це різноманітні проблеми, але історично вони виявилися нерозривно пов’язаними. Криза системи в більшості країн співпала з фінансово-бюджетною кризою (хоча гострота її суттєво відрізнялася), і завдання переходу до ринкового ціноутворення, по суті, виявилися іншою стороною проблеми зупинення інфляції. У принципі цей тип проблем був досить добре вивчений економічною наукою XX століття – як на модельному рівні, так і з так званого конкретного досвіду різних країн, які успішно або безуспішно вирішували завдання подолання дирижизму та інфляції.
По-друге, інституційні проблеми, тобто формування розвиненої системи відносин приватної власності на руїнах загальнонародного монополізму. Це справді небачене досі завдання. Тут залишалося багато неясного — як теоретично, і практично. І відповідь на питання про ту чи іншу модель розвитку, про правильний чи оптимальний шлях приватизації могла дати лише практика посткомуністичної трансформації. Певні дискусії на цю тему велися приблизно з середини 80-х рр., але чіткої програми, зрозуміло, не було і бути не могло. Єдине, на що можна було спиратися, зводилося до відомої «теореми Коуза»: не так уже й важливо, як розподілено власність, важливо, щоб права власності були чітко закріплені. Однак унікальність радянського суспільства, що повністю заперечувала приватну власність та легальне володіння багатством, викликала серйозні питання щодо застосування стандартних макроекономічних закономірностей при трансформації цієї системи.
Нарешті, по-третє, самостійною проблемою залишалися можливості та перспективи економічного зростання. Особливого значення цьому питанню надавали: необхідність докорінної структурної трансформації господарської структури посткомуністичних товариств, способи адаптації індустріальних економік до постіндустріальних вимог, а також принципова здатність тієї чи іншої країни «східного блоку» наздогнати з часом розвинені країни за рівнем економічного розвитку та добробуту населення.
За всіма зазначеними групами питань транзитологія протягом останнього десятиліття XX — початок XXI ст. має суттєві наукові досягнення як у сфері теоретичного аналізу та економіко-математичного моделювання, так і у сфері емпіричних спостережень та узагальнення практичного досвіду. Ці досягнення багато в чому сприяли формуванню економічної політики та успішної посткомуністичної трансформації у тих країнах, де рекомендації економіки перехідного періоду адекватно сприймалися урядами та населенням (Польща, Естонія, Чехія та ін.). Серед основних — висновки щодо неминучості різноманітності форм посткомуністичного переходу в різних країнах, що пояснюється, насамперед, залежністю цих форм від характеру та тенденцій розвитку попередньої системи (path dependency), про взаємодію національних та загальних тенденцій та особливостей перехідних процесів; про регіональну нерівномірність темпів перетворень всередині окремих країн, про роль етнічних та соціальних факторів, а також міжнародних інститутів у реалізації програм посткомуністичного переходу в різних країнах (Я. Джефріз, Р. Лейард, А. Ослунд, а також у Росії — А. Іларіонов, ряд вчених з Інституту економічних проблем перехідного періоду у Москві, В. May та ін.).
Детально, на модельному рівні, досліджено U-подібну форму динаміки ВВП у перехідних країнах, що виявляється повсюдно, причому виявлено взаємодію факторів, що призводить до такої форми кривої (О. Бланшар). Здійснено численні дослідження таких явищ, як прискорена інфляція та гіперінфляція у перехідних економіках, у зв’язку з чим виявлено низку корисних для практики закономірностей (наприклад, «Ефект Танзі-Олів’єра»), трансформаційні ефекти у сфері структурних зрушень («Ефект Гершенкрона») та низку інших. Світова література з транзитології, незважаючи на молодість науки, налічує вже тисячі найменувань.
У низці університетів, зокрема російських, читаються курси економіки затяжного перехідного періоду, сформувалося загальне уявлення про структуру цієї дисципліни. Серед її основних розділів: типові форми та інструменти посткомуністичного переходу, теорія приватизації, відновлення громадянського суспільства, міжнародні аспекти економіки затяжного перехідного періоду та ін.
У межах економіки перехідного періоду зіштовхуються незбігаючі і суперечливі погляди з деяких важливих питань. Наприклад, хоча практично загальноприйнята теза про те, що в основі посткомуністичного переходу лежить лібералізація суспільного устрою, висловлюється і протилежний погляд (з посиланням на відомий досвід Чилі). Поряд із теорією посткомуністичного переходу методом «великого стрибка» (або, «шокової терапії») поширені погляди прихильників так званої еволюційної трансформації централізовано запланованої економіки на ринкову. Аргументація сторін добре відома і вивчена, але історичний досвід поки що підтверджує справедливість позиції прихильників лібералізації та шокової терапії: у країнах, які послідовно проводили їх у життя, темпи економічного зростання після виходу з трансформаційної кризи виявлялися, як правило, істотно вищими, а труднощі, з якими довелося зустрітися населенню, нижче, ніж у країнах, де ці методи частково чи цілком були відкинуті. Остаточна відповідь на ці та деякі інші питання транзитології може дати лише час.
