Бреттон-Вудська валютна система (Bretton Woods System) – це міжнародна система організації грошових відносин та розрахунків, юридично оформлена у 1944 році на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудс (США). Нова валютна система логічно випливала з різновиду золотого стандарту — його золотодевізної форми, у результаті роль світових грошей поряд із золотом став виконувати долар США.
Основні риси цієї системи були визначені у прийнятих на Бреттон-Вудській конференції угодах, які офіційно почали діяти з грудня 1945 р. і полягали у наступному:
- за золотом зберігалася функція світових грошей тією мірою, якою воно залишалося загальним втіленням багатства і використовувалося для остаточних розрахунків між країнами, проте масштаби його використання у міжнародних валютних відносинах значно звузилися;
- поряд із золотом у міжнародному обігу як міжнародні платіжні засоби та резервні платіжні вимоги використовувалися національні грошові одиниці окремих країн, зокрема, долар США, декларативно прирівняний до золота як еталон цінності валют усіх країн, а також меншою мірою – англійський фунт стерлінгів;
- резервні валюти могли обмінюватися на золото: долар США – у Казначействі США за офіційним, встановленим у 1934 р., співвідношенням (35 дол. за тройську унцію) центральним банкам та урядовим організаціями інших країн, а разом з англійським фунтом – на світових ринках золота в основному – лондонськими) центральними банками, урядами та приватними особами з метою тезаврації. Майже до 1968 р. вартість золото залишалася постійною;
- встановлення валютних курсів та взаємний обмін валют здійснювалися на основі узгоджених країнами-членами МВФ валютних паритетів, виражених одночасно у золоті та доларах США. Ці паритети були стабільними, які зміни можна було здійснити лише з санкції МВФ за певних умов, що практично відбувалося рідко;
- ринкові курси валют нічого не винні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як 1%, тобто досить жорстоко були прив’язані до долара США;
- на валютних ринках національні валюти вільно обмінювалися на долари США та одна на іншу за курсами, що коливалися в межах 1%. За підсумками вільної конвертованості валют здійснювалися багатосторонні розрахунки між країнами.
- міжнародне регулювання валютних відносин відбувалося переважно завдяки посередництву МВФ, який забезпечував дотримання країнами — учасниками Фонду офіційних валютних паритетів, курсів та вільної конвертованості валют. Для зміни паритетів або запровадження валютних обмежень обов’язково потрібна згода МВФ.
На практиці Бреттон-Вудська система була формою золотодоларового стандарту: “золото – долар США – національна валюта”, виникнення якого стало закономірним етапом еволюції міжнародних валютних відносин.
Після Другої світової війни важко було передбачити подальший економічний розвиток. У зв’язку з повоєнною розрухою в Європі вартість долара була значно вищою, ніж у 1939 році. Наприклад, золоту вартість долара США було встановлено 0,888671 р, а англійського фунта стерлінгів – близько 2,11 р, тобто 1 фунт стерлінгів дорівнює 2,374 дол. США. Однак через кілька років виявилося, що встановлені фіксовані курси обміну були нереальними. Фунт стерлінгів не зміг витримати високий курс, який становив 4,03 дол. США та 1949 р. девальвував на 30%. Те саме сталося і з валютами інших країн.
Наприкінці 1950-х років економіка країн Європи була здебільшого відновлена. Темпи імпорту зі США сповільнилися, почав зростати дефіцит платіжного балансу. Поступово пропозиція доларів перевищила їхній попит. Деякі центральні банки країн Європи почали конвертувати частину своїх доларових заощаджень у Федеральному резервному банку Нью-Йорка в золото на основі прийнятої в 1934 фіксованої ціни – 35 дол. за тройську унцію. У 1968 р. було укладено «джентльменську угоду» між Федеральним резервним банком Нью-Йорка та іншими центральними банками про утримання обміну доларів на золото.
Фактично це був кінець конвертування долара на золото, проте не міжнародної монетарної кризи. Тиск американського долара посилився завдяки зростанню дефіцитів платіжних балансів європейських країн. Навесні 1968 р. Бундесбанк, який був переповнений незатребуваними доларами, змушений був спочатку запровадити обмеження щодо проведення певних ринкових операцій, а потім взагалі припинив іноземну діяльність. Інші країни – Нідерланди, Швейцарія, Японія наслідували приклад ФРН і провели ревальвації своїх валют або ввели плаваючі курси. В результаті 15 серпня 1971 37-й президент США Річард Ніксон офіційно оголосив про припинення конвертування долара в золото. Це було закінчення монетарної ролі золота у фінансовому світі.
Після розпаду Бреттон-Вудської системи у грудні 1971 р. у Смітсонівському інституті було проведено міжнародну конференцію, за результатами якої долар США був офіційно девальвований, що стало підставою для перегляду паритетів валютних курсів майже всіх країн. Країни-члени МВФ змушені були розширити маржу коливань між ринковими курсами та їхніми офіційними паритетами. У європейських країнах було запроваджено систему двосторонніх паритетів із відносно невеликими розмірами маржі — максимальна різниця ринкового курсу та паритету не повинна була перевищувати 2,25%. Ця система, яка є попередницею Європейської валютної системи, була впроваджена із середини 1972 р. і відома під назвою “валютна змія”.
Після 10% девальвації долара у лютому 1973 р. шість європейських країн (Бельгія, Люксембург, Данія, Франція, Німеччина та Нідерланди) припинили приймати долари на узгоджених раніше рівнях покупки. Отже, розпочався період плаваючого курсу долара щодо інших валют.
Принципи Бреттон-Вудської системи було порушено, оскільки використання однієї валюти — долара США — суперечило завданням інтернаціоналізації світового господарства, у якому значно посилилася роль країн Західної Європи та Японії. Бреттон-Вудська валютна система існувала до 1973 р., а окремі елементи – до 1976 р., коли було припинено обмін доларів на золото і остаточно запроваджено систему плаваючих валютних курсів.
(Див. Грошова система, Концепції та теорії грошей).
