Ринок інвестицій

Ринок інвестицій у структурі фінансових ринків

Найбільш важлива функція ринку інвестицій полягає у забезпеченні виробництва додатковими ресурсами для його розвитку, які становлять основу розширеного відтворення. Якщо сегменти фінансового ринку виконують допоміжні функції із залучення, акумулювання та підготовки для інвестування фінансових коштів, то ринок інвестицій є системою відносин з приводу вкладення інвестицій в економіку.

Тим самим цей ринок замикає собою відтворювальний ланцюжок у структурі обігу капіталу, де кошти, що падають на нього, знаходять застосування у виробничому процесі, приймаючи форму основних або оборотних засобів, технологій, нематеріальних активів. Таким чином, сконцентровані на ринку капіталу кошти, пройшовши через ринок цінних паперів та ринок кредитних ресурсів, утворюють фундамент для розгортання інвестиційного процесу, а обсяг цих коштів та напрямки розміщення є характеристиками розвитку цього процесу.

Економічна сутність інвестицій

Інвестиція (лат. invest – вкладати) – приміщення капіталу в будь-які юридично самостійні підприємства на тривалий термін (більше одного року) з метою отримання додаткового прибутку, придбання впливу на компанії або у зв’язку з тим, що таке вкладення коштів є більш вигідним за порівняно з організацією власних операцій у тій чи іншій галузі.

Інвестиції – це кошти, цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, інші права, що мають грошову оцінку, що вкладаються в об’єкти підприємницької та (або) досягнення іншого корисного ефекту.

Інвестиціями визнаються також кошти, цільові банківські вклади, паї, цінні папери, машини, обладнання, технології, кредити, будь-яке майно та майнові права, інтелектуальні цінності, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності та інших видів діяльності з метою отримання додаткового капіталу та досягнення позитивного економічного та соціального ефекту.

Отже, інвестиції з економічної точки зору є вкладенням капіталу в ту чи іншу сферу діяльності з метою подальшого його приросту. У глибшому розумінні інвестиції означають вкладення коштів чи інших матеріальних цінностей для отримання у майбутньому економічної вигоди.

Таким чином, інвестиції – це процес вкладення капіталу у грошовій, матеріальній та нематеріальній формах в об’єкти підприємницької діяльності або фінансові інструменти з метою отримання поточного доходу (прибутку) та забезпечення зростання капіталу. Інвестиції – головна форма, що реалізує стратегію розвитку підприємства. Будь-які інвестиції пов’язані з інвестиційною діяльністю підприємства, тобто. процесом обґрунтування та реалізації найбільш ефективних форм вкладень капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства. Для здійснення інвестиційної діяльності підприємства виробляють інвестиційну політику. Ця політика є частиною стратегії розвитку підприємства та загальної політики управління прибутком. Вона полягає у виборі та реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу з метою розширення обсягу операційної діяльності та формування інвестиційного прибутку. Інвестиційний процес завжди пов’язаний із двома факторами: часом та ризиком. Ризик обумовлений недоотриманням бажаного приросту капіталу у цьому періоді та відшкодуванням втрат від інфляції у майбутньому періоді.

Функції інвестиційного ринку

Інвестиційний ринок держави має важливе значення у системі кожної країни. Його діяльність може бути представлена ​​через такі функції:

• пошук таких напрямів для вкладення капіталу, які є найоптимальнішими;
• мобілізація незадіяного капіталу із різних джерел;
• пошук правильних умов мінімізації ризиків;
• активізація та посилення економічних процесів;
• зростання обороту капіталу;
• оптимальний розподіл капіталу, завдяки якому він має надходити до своїх кінцевих споживачів;
• встановлення ринкових ціни інвестиційні інструменти з урахуванням кон’юнктури.

Класифікація інвестицій

У підприємницької діяльності у укрупненому вигляді розрізняють інвестиції у фізичні, фінансові та нематеріальні (відчутні) активи, а також портфельні інвестиції.

Інвестиції у фізичні активи – це довгострокові вкладення коштів у галузі матеріального виробництва, або їх називають реальними інвестиціями.

Інвестиції у фінансові активи — це вдача отримання коштів від юридичних чи фізичних осіб чи міжнародної кредитно-фінансової діяльності, чи звані фінансові інвестиції.

До інвестицій у нематеріальні активи відносяться об’єкти інтелектуальної власності:

•  виняткове право результати інтелектуальної діяльності;
• виключне право патентовласника на винахід, промисловий зразок, корисну модель;
• виняткове авторське право на програми ЕОМ, бази даних;
• майнове право автора чи іншого правовласника на типології інтегральних мікросхем;
• виключне право патентовласника на селекційні досягнення;
• ділова репутація організації та організаційні витрати, пов’язані з утворенням юридичної особи, визнані відповідно до заснованих документів частиною вкладу учасників (засновників) до статутного (складеного) капіталу організації.

Портфельні інвестиції — вкладення коштів у довгострокові цінних паперів (акції, облігації та інших.) чи контракти. Особливість цього виду інвестицій полягає в тому, що вони через обмежений розмір не можуть забезпечити їх власникам контроль за акціонерним товариством, у зв’язку з чим вони не мають істотного впливу на ефективність і цілеспрямованість їх використання.

Особлива роль суспільному відтворенні належить реальним інвестиціям, тобто. інвестиціям у фізичні активи, або, як їх ще називають, — прямим.

Прямі інвестиції – капітальні вкладення безпосередньо у виробництво будь-якої продукції, що включають купівлю, формування або розширення фондів підприємства, модернізацію основних засобів. Вони, як правило, забезпечують інвесторам фактичний контроль над об’єктом, що інвестується.

До прямих інвестицій відносяться такі інвестиції:

• у нове виробництво;
• розширення виробництва;
• у модернізацію та вдосконалення технологій;
• підвищення ефективності;
• задовольняють потреби (потрібні) державні органи управління.

Інвестиції в нове виробництво — передбачають створення нових виробництв, робіт, послуг або вихід на нові ринки.

Інвестиції у розширення виробництва — у діюче виробництво з метою розширення обсягів виробництва та збільшення ринку збуту.

Інвестиції в модернізацію та вдосконалення технологій – в оновлення виробництва, впровадження вдосконалених технологій та випуск модернізованих товарів.

Інвестиції у підвищення ефективності спрямовані на розвиток ресурсозберігаючих технологій (матеріальних, трудових, фінансових).

Інвестиції, що задовольняють потреби (необхідності) державних органів управління, націлені на виконання державного замовлення з дотриманням усіх критеріїв та показників, технічних та економічних параметрів (стандартів). Як правило, вони спрямовані на безпеку держави, довкілля, соціальний розвиток.

За типами вкладення всі інвестиції можна розбити на активні та пасивні.

Активні інвестиції — це, зазвичай, агресивні чи диверсифікаційні інвестиції, створені задля захоплення нових ринків. Через фінансові інструменти (портфельні інвестиції) можуть поглинати конкурентів чи послаблювати їхні позиції над ринком. Тут можуть бути застосовані механізм демпінгових цін, впровадження новітніх технологій у галузі виробництва та менеджменту. Ці інвестиції здатні забезпечити найбільший прибуток, але не виключений і суттєвий ризик.

Пасивні інвестиції — на відміну від активних інвестицій менш ризиковані та спрямовані на підтримку (стабілізацію) фінансового стану підприємства за рахунок заміни зношеного обладнання, технологій та підготовки персоналу, підтримки на відповідному рівні менеджменту.

По суті та природі розрізняють початкові інвестиції та брутто-інвестиції.

Початкові інвестиції складаються із фінансових вкладень під час створення підприємства чи його придбанні (купівлі). В економічній практиці їх називають нетто-інвестиціями .

Брутто-інвестиції , або реінвестиції , – складаються з вільних коштів (прибутку, амортизації необоротних активів та ін). За своєю економічною природою вони більше тяжіють до активно-пасивних інвестицій, оскільки спрямовані на купівлю нового обладнання, ресурсозберігаючих технологій, створення власними силами нових основних засобів (фондів), заміну застарілого обладнання, модернізацію, а також диверсифікацію капіталу.

Натомість, інвестиції, створені задля розширення виробництва та захоплення нових ринків збуту, збільшення кінцевої реалізації випущеної (виготовленої) продукції, придбання впливу інші фірми, називаються екстенсивними інвестиціями .

Інтенсивні інвестиції спрямовані на скорочення витрат сировини та матеріалів, підвищення продуктивності праці, зменшення потреби у виробничих площах та ємностях, скорочення енергоспоживання, фондовітрат, тобто. матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Інвестиції поділяють на загальні та чисті (прирощені).

Загальні інвестиції характеризують загальне збільшення капіталу.

Чисті (прирощені) – це загальні інвестиції за вирахуванням капітальних вкладень, спрямованих на заміну застарілого, зношеного обладнання:

Чисті (прирощені) інвестиції = Загальні інвестиції для підприємства - Інвестиції, створені задля заміну старого, выбывшего устаткування

У разі, якщо загальні інвестиції менші за чисті інвестиції, можна вважати, що підприємством капітал «проїдається», якщо загальні інвестиції дорівнюють чистим інвестиціям, то вважається, що капітал залишається на початковому рівні, і якщо загальні інвестиції більші за чисті інвестиції, то спостерігається збільшення капіталу або його відтворення.

Інвестиції з охоплення та своєї поширеності поділяються на повний та поелементний цикли.

Повний цикл – це вкладення в науково-технічні розробки з впровадженням у виробничий цикл та випуском продукції. Поелементні інвестиції включають:

• наукові дослідження;
• проектно-конструкторські роботи;
• розширення;
• реконструкцію чи технічне переозброєння діючого виробництва;
• технічне переозброєння чинного підприємства (виробництва);
• організацію нового виробництва чи випуск нової продукції;
• утилізацію тощо.

Залежно від об’єктів вкладення коштів інвестиції поділяють на реальні та фінансові .

За характером участі в інвестуванні виділяють прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції здійснюються інвесторами, які мають повну інформацію про об’єкт інвестування та володіють механізмом (процесом) інвестування. Тут важливо обрати об’єкт інвестування, а позичальнику знайти інвестора, щоб економічні інтереси однієї та іншої сторони збігалися.

Непрямі інвестиції – Інвестиції через особливий механізм інвестування. Як правило, інвестування здійснюють фінансові посередники. Наявність фінансового посередника обумовлена ​​наявністю достатнього капіталу, що вимагає професійних навичок у ефективному його вкладенні та управлінні. Для зменшення або виключення ризику неефективного використання капіталу такий тип інвесторів вдається до фінансових та інвестиційних посередників, які спеціалізуються на даній діяльності та більш обізнані з ефективним розміщенням вільного капіталу (коштів) інвесторів. З цією метою одні пропонують акції, ланцюгові папери, а інші купують їх, розміщуючи найбільш ефективні об’єкти інвестування, при цьому керуючи інвестиціями, вкладеними в об’єкти, приділяючи значну увагу доходам клієнтів. За періодом інвестиційних вкладень розрізняють:

• короткострокові;
• довгострокові.

Короткострокові інвестиції — вкладення вільного капіталу (заощаджень) терміном до року (короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів, кредити поповнення оборотного капіталу тощо.).

Довгострокові інвестиції — вкладення капіталу (заощаджень) терміном використання понад рік.

За формами власності інвесторів розрізняють такі:

• приватні;
• державні;
• іноземні;
• спільні.

Приватні інвестиції – вкладення громадян (населення) та підприємств недержавної, тобто. корпоративної форми власності.

Державні інвестиції – це вкладення коштів в економіку з бюджету, позабюджетних фондів, позикових коштів, а також за рахунок прибутків та амортизаційних відрахувань державних підприємств.

Іноземні інвестиційні (вкладення) – це вкладення в економіку іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Спільні інвестиції – це капітальні вкладення, здійснені суб’єктами господарювання та іншої держави та іноземних країн.

За регіональною ознакою виділяють інвестиції внутрішні та зарубіжні.

Внутрішні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інвестування, розміщені у цій державі.

Зарубіжні інвестиції – вкладення коштів у інші держави (реальні інвестиції, купівля іноземних цінних паперів, акцій, облігацій тощо).

Інвестиційний розвиток передбачає набір параметрів (показників), що визначають напрями та характер капіталовкладень.

Тут дуже важливим є поєднання макроекономічних параметрів з інституційним середовищем інвестування.

До макроекономічних показників відносять:

• темпи зростання ВВП;
• темпи зростання заощаджень;
• темпи зростання інвестицій;
• темні зростання експорту;
• темпи зростання імпорту;
• структурні зміни галузей господарювання;
• рівень відтворення окремих галузей;
• рівень відтворення регіону.

Інституційне середовище інвестування характеризується розвитком:

• фінансової системи;
• джерел фінансування інвестицій;
• міжгалузевого та міжрегіонального переливу капіталу.

p align=”justify”> Важливість правильної інвестиційної політики на підприємствах характеризується низкою факторів. Насамперед, оскільки ефект прийняття інвестиційних рішень може позначатися протягом кількох років, це призводить до певних обмежень. З одного боку, підприємство має обмежені інвестиційні ресурси. Це штовхає його на інвестиції у недорогі малопродуктивні технології.

З іншого боку, інвестування це своєчасність, тобто. основні засоби мають бути в повній готовності саме тоді, коли вони потрібні.

Отже, ефективні інвестиції мають на увазі як своєчасність, так і якість обладнання, що вводиться (технології). Фірма, яка прогнозує власні потреби в основних засобах заздалегідь, може купувати та встановлювати обладнання раніше, ніж виробництво досягне граничної потужності. Проте більшість фірм встановлює нові потужності тільки в тому випадку, якщо основні засоби використовуються на межі можливостей, або потрібна їхня заміна через зношеність, або планується впровадження нових технологічних ліній. Якщо попит на продукцію збільшується, всі фірми, що діють у даному сегменті ринку, приблизно в один і той же час збираються наростити свої виробничі потужності. В результаті виникають затримки з виконанням замовлень на постачання обладнання, можуть знизитись якісні характеристики цього обладнання та збільшаться витрати на його придбання.

Фірма, яка заздалегідь прогнозує свої виробничі потреби, може уникнути цих проблем. Зауважимо, однак, що якщо фірма прогнозує збільшення попиту і розширюється відповідно до очікуваного попиту, але прогноз виявляється помилковим, вона буде обтяжена надлишком потужностей і занадто високими витратами. Це може призвести до збитків чи навіть банкрутства.

Таким чином прогноз обсягу реалізації вкрай необхідний. Помилковий прогноз щодо необхідного та достатнього обсягу інвестицій може призвести до трьох проблем.

• По-перше, інвестиції підприємства можуть бути недостатньо сучасними, що не забезпечить виробництво в умовах конкуренції.
• По-друге, якщо вони недостатні, фірма може втратити частину свого ринку, поступившись конкурентам.
• По-третє, інвестиції надмірні, що призведе до необгрунтованого зростання витрат, цін, зниження обсягів виробництва та ін.

Інвестування важливо тому, що нарощування виробничих потужностей, як правило, супроводжується значними витратами, і перш ніж витратити величезні кошти, важливо мати добре складений інвестиційний план, оскільки вільні фінансові ресурси у великих обсягах не завжди є. Фірмі, яка має намір зробити серйозні капіталовкладення, може знадобитися впорядкування питань фінансування на кілька років наперед, щоб бути впевненою, що необхідні кошти для розвитку будуть доступні в потрібний момент часу.

У своїй інвестиційній політиці підприємство може обирати такі її види, як:

• консервативна інвестиційна політика;
• компромісна (помірна) інвестиційна політика;
• агресивна інвестиційна політика

Консервативна інвестиційна політика полягає у мінімізації рівня інвестиційного ризику. При здійсненні такої політики інвестор не прагне ні максимізації рівня поточної прибутковості інвестицій, ні максимізації темпів зростання капіталу.

Компромісна (помірна) інвестиційна політика спрямована на вибір таких об’єктів інвестування, за якими рівні прибутковості та ризику найбільше наближені до середньоринкових.

Агресивна інвестиційна політика зосереджена на виборі таких об’єктів інвестування, за якими рівні прибутковості та ризику значно вищі за середньоринкові.

Для реалізації інвестиційної політики підприємствами розробляється інвестиційна програма у вигляді сукупності реальних інвестиційних проектів, згрупованих за галузевими, регіональними та привабливими для інвестицій (інвестиційна привабливість) ознаками. Програма є єдиним об’єктом управління.

Інвестиційна привабливість — узагальнююча характеристика переваг і недоліків окремих об’єктів інвестування з позицій конкретного інвестора за критеріями, що ним формуються. Сформувавши інвестиційну програму та визначившись з об’єктами інвестування, підприємство може розпочати створення інвестиційних проектів.

Важливу роль процесі розвитку ринку інвестицій грає інвестиційне проектування. Інвестиційні проекти, що розробляються та реалізуються в рамках інвестиційної політики підприємства, регіону, галузі, мають різну спрямованість, що визначається наступними моментами:

• масштабністю розв’язуваних проблем;
• галузевою приналежністю;
• маркетингової ситуацією над ринком;
• інвестиційними пріоритетами;
• розмірами підприємства та його фінансовими можливостями;
• науково-технічною базою підприємства та технічним рівнем його виробництва;
• ступенем впливу технології на соціальну та екологічну сфери;
• особливостями фінансування (із власних коштів, бюджетних, іноземних інвестицій).

Масштабність вирішуваних проблем – одна з основних ознак класифікації інвестиційних проектів. Масштаб інвестиційного проекту виявляється залежно від впливу його результатів на один або кілька ринків — товарний, фондовий, праці, а також екологічну та соціальну ситуації. Відповідно до цього інвестиційні проекти поділяються на глобальні, великомасштабні, регіональні, галузеві та локальні.

Глобальними називаються інвестиційні проекти, реалізація яких впливає на політичну, економічну, соціальну чи екологічну ситуацію планети. До них відносяться, перш за все, проекти, пов’язані з освоєнням космосу, Світового океану, розвитком атомної енергетики, засобів комунікацій та подібні до них.

Крупномасштабними називаються інвестиційні проекти, що впливають економічну, соціальну та екологічну обстановку країни, але не які стосуються інших стран. Це можуть бути проекти освоєння нових родовищ корисних копалин (якщо вони не змінюють світогосподарські зв’язки), проекти в галузі охорони здоров’я, освіти та подібні до них.

Процес управління двома наведеними вище групами інвестиційних проектів має своєрідність, обумовлену широкою участю в їх здійсненні держави та міжнародних організацій.

Регіональними називаються інвестиційні проекти, які істотно впливають на економічну, соціальну чи екологічну ситуацію у місті, районі, області. До таких відносяться проекти будівництва нових або розширення та реконструкції діючих підприємств, від яких залежать зниження рівня безробіття, підвищення життєвого рівня населення або зміна екологічної ситуації в даному регіоні.

Галузевими визнаються інвестиційні проекти, що впливають на загальний економічний розвиток окремої галузі та зміну її місця у галузевій структурі народного господарства.

Локальними вважаються інвестиційні проекти, реалізація яких істотно не впливає ні на економічну, соціальну та екологічну ситуації в регіонах, ні на рівень і структуру цін на товарних ринках.

Класифікація інвестицій, що характеризує можливий зв’язок інвестиційних рішень, дозволяє виділити такі інвестиційні проекти:

• незалежні , що здійснюються паралельно чи послідовно та спрямовані на досягнення різних локальних цілей (наприклад, автоматизацію бухгалтерського обліку, освоєння нової продукції, впровадження системи внутрішнього безперервного транспорту);
• залежні (проект освоєння нової технології, яка потребує докорінної реконструкції очисних споруд);
• альтернативні (кілька варіантів проектів реконструкції, технічного переозброєння виробництва, з яких необхідно вибрати найефективніший);
• взаємодоповнюючі (конверсійний проект із перепрофілювання виробництва, що вимагає згодом розробки проектів, що вирішують проблеми у соціальній сфері, транспортних системах).

Усі перелічені проектні рішення можуть розглядатися з тимчасової позиції як:

• довгострокові (10 років та більше);
• середньострокові (5-10 років);
• короткострокові (1 рік – 5 років);
• оперативні (протягом одного року).

Ступінь новизни проектних рішень визначає рівень ризику проекту, що є черговою ознакою класифікації.

Низький ризик уражає рішень з інвестицій у інтенсифікацію виробництва з урахуванням освоєної техніки. Середній ризик мають проекти, орієнтовані збільшення обсягів продажу існуючої продукції.

Високий ризик властивий проектам, відповідно до яких новий товар розробляється, виробляється та просувається на ринок. Дуже високий ризик притаманний інвестиціям у дослідження та інновації.

Залежно від цього, яке рішення покладено основою інвестиційного проекту, інвестиційний цикл має різну тривалість і склад етапів. Відповідно до цього інвестиційні проекти поділяються на проекти:

• з повним інвестиційним циклом, включаючи будівельно-монтажні роботи;
• із неповним інвестиційним циклом.

Реалізація великих інвестиційних проектів, спрямованих на вирішення стратегічних проблем внаслідок їх масштабності, неможлива без прямої чи непрямої участі держави. Водночас реалізація інвестиційних проектів суто локального масштабу, які не виходять із рамок окремих підприємств, значною мірою залежить від умов інвестування, загальної державної інвестиційної політики.

У зв’язку з цим вирішення завдання державного регулювання інвестиційних проектів є умовою підвищення інвестиційної активності як економіки загалом, і окремих її суб’єктів. Зупинимося на існуючих формах державного регулювання.

Форми державного регулювання інвестиційної діяльності виражаються через:

• пряма участь держави в інвестиційній діяльності;
• створення сприятливих умов розвитку інвестиційної діяльності (непряме регулювання).

Пряма участь держави в інвестиційній діяльності проявляється:

• у розробці, затвердженні та фінансуванні інвестиційних проектів, що здійснюються країною спільно з іноземними державами, а також іноземних проектів, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів;
• формуванні переліку будівництв та об’єктів технічного переозброєння для державних потреб та фінансуванні їх за рахунок коштів державного бюджету;
• надання коштів державного бюджету на зворотній основі в рахунок пов’язаних кредитів урядів іноземних держав, банків та фірм;
• проведення експертизи інвестиційних проектів відповідно до законодавства;
• розміщення на конкурсній основі коштів державного бюджету (бюджету розвитку) та коштів місцевих бюджетів на фінансування інвестиційних проектів;
• розроблення та затвердження стандартів (норм та правил) та контролю за їх дотриманням;
• випуск облігаційних позик, гарантованих цільових позик;
• залучення до інвестиційного процесу тимчасово призупинених та законсервованих будівництв та об’єктів, що перебувають у державній власності;
• надання концесій вітчизняним та іноземним інвесторам за підсумками торгів (аукціонів та конкурсів) відповідно до чинного законодавства.

Створення сприятливих умов розвитку інвестиційної діяльності проявляється у таких заходах, как:

• встановлення податкових пільг;
• вдосконалення механізму нарахування амортизації та використання амортизаційних відрахувань;
• звільнення від мит;
• встановлення суб’єктам інвестиційної діяльності спеціальних податкових режимів, які не мають індивідуального характеру;
• захист інтересів інвесторів;
• надання суб’єктам інвестиційної діяльності пільгових умов користування землею та іншими природними ресурсами, що не суперечать законодавству;
• створення та розвиток мережі інформаційно-аналітичних центрів, які здійснюють регулярне проведення рейтингів та публікацію рейтингових оцінок суб’єктів інвестиційної діяльності;
• вживання антимонопольних заходів;
• розширення використання застав під час здійснення кредитування;
• розвиток фінансового лізингу;
• створення можливостей формування суб’єктами інвестиційної діяльності власних інвестиційних фондів.