Сучасні форми організації кредитних відносин представлені банківською та парабанківською системами. Банківська система включає, передусім, банки та низку установ банківського типу, зокрема облікові будинки. Парабанківська система складається зі спеціалізованих кредитно-фінансових та поштово-ощадних інститутів, зокрема лізингових, факторингових компаній, ломбардів, товариств взаємного кредитування, кредитних спілок та інвестиційних компаній, пенсійних фондів, фінансових компаній, поштових відділень, поштово-ощадних установ тощо . Найважливішою складовою кредитної системи, яка контролює основний обсяг кредитних та фінансових операцій, є банківська система (див. Банківська система: сутність, структура, функції).
Єдиного трактування поняття «банківська система» немає ні в навчальній, ні в науковій літературі. Банківські системи розглядаються та структуруються з низки позицій. Насамперед — з інституційною, організаційною, функціональною, правовою та їх різноманітними комбінаціями. Як правило, зазначені вище підходи доповнюють один одного, дозволяють повніше розкрити сутнісні характеристики цієї економічної категорії. При цьому важливо враховувати, що функції, що виконуються окремими банками, банківськими системами в цілому, по-перше, мають особливості країни, по-друге, перманентно доповнюються новими компонентами, удосконалюються внаслідок глобалізації.
З позиції інституційного підходу поняття «банківська система» є сукупністю банків, інститутів банківської інфраструктури, що взаємодіють у рамках грошово-кредитного механізму країни, що склався. При цьому підході основна увага акцентується на складі інститутів, що прямо чи опосередковано беруть участь у банківській діяльності, у тому числі інститутів банківської інфраструктури, на характері їхньої взаємодії та ієрархії.
Організаційний підхід передбачає структурування банківської системи зі спеціалізації кредитних інститутів, сфер реалізації банками своїх функцій, організації взаємодії окремих її сегментів. p align=”justify”> Організаційна структура банківської системи має країнові особливості. Вона динамічна і підпорядкована вирішенню пріоритетних завдань, які стоять перед суспільством у той чи інший час.
З правової точки зору банківську систему можна розглядати як сукупність установ, що регламентують форму організації та функціонування національних банків та інститутів банківської інфраструктури.
В організаційному плані виділяють однорівневу та багаторівневі (дволанкові та триланкові) банківські системи. Однорівневі банківські системи характеризуються тим, що вони відсутній поділ банків на емісійні і емісійні. Він переважає ранніх етапах розвитку банківських систем, і навіть існує у країнах, котрим характерні обліково-розподільні, а чи не ринкові відносини.
Головними кредитними інститутами першої ланки багаторівневих банківських систем виступають центральні банки, які виконують функції організатора та регулятора функціонування всієї банківської системи. Як другий і третій ланок банківської системи виділяють самостійні непідконтрольні центральному банку різні види сучасних кредитних організацій.
Зазвичай банківська система поділяється на рівні за допомогою поділу всіх інститутів на дві групи: центральний банк і кредитні організації. Такий підхід не завжди дозволяє виявити сутні відмінності між національними банківськими системами. Виділення трьох груп кредитних інститутів (трьох рівнів) у банківських системах — державні кредитні інститути, приватно-громадські кредитні організації, мікрофінансові кредитні організації — дозволяють глибше розкрити взаємозв’язок реального та банківського секторів національних економік.
З погляду регламентації та ліцензування банківські системи поділяють на два види: універсальні та спеціалізовані. В універсальній банківській системі комерційним банкам надано можливість виконувати весь спектр кредитно-фінансових послуг. У спеціалізованій банківській системі комерційні банки спеціалізуються у виконанні вузького кола операцій. На сучасному етапі у чистому вигляді спеціалізовані банківські системи практично не існують.
Дослідження сукупності банків як системи передбачає дотримання певних умов, які є базовими ознаками самого поняття система. До таких ознак належать: цілісність, структурність, ієрархічність, взаємозв’язок із зовнішнім середовищем, а також взаємодія між окремими елементами системи.
Цілісність банківської системи забезпечується наявністю інститутів, достатніх для стабільного функціонування її сегментів. У цьому окремі частини банківської системи (різні банки) пов’язані між собою в такий спосіб, що можуть за необхідності взаємозамінюватися, тобто. виконувати певні банківські операції та надавати відповідні послуги.
До банківської системи можуть входити нові інститути (установи). Банківська система як ціле постійно перебуває у русі, доповнюється новими компонентами і, таким чином, удосконалюється. Усередині неї постійно виникають нові зв’язки між центральним банком і кредитними установами, і між самими кредитними установами. Банки взаємодіють над ринком міжбанківських кредитів, надають одне одному інші послуги, зокрема, беруть участь у спільних проектах із кредитування та фінансування великих проектів, створюють різні спілки (асоціації).
Банківські системи взаємодіє із зовнішнім середовищем і є системами закритого типу, оскільки існує банківська таємниця (певна частина інформації залишається конфіденційною і підлягає розголошенню). Зокрема, банки не мають права надавати інформацію про залишки коштів на рахунках клієнтів, відомості про рух коштів за рахунками клієнтів тощо.
Банківські системи здатні до самоврядування та самоорганізації. У процесі функціонування вони видозмінюють свою структуру, є керованими системами. Банки, виступаючи як юридичних, функціонують з урахуванням як загального, і спеціального банківського законодавства, контролю над здійсненням якого здійснюють центральні банки.
Основою банківської системи виступають природно банки. У цьому необхідно пам’ятати, що поняття «банк», як і і поняття «банківська система», немає загальновизнаного трактування. Національні законодавства по-різному визначають. Так, наприклад, у Законі про банки банк розглядається як різновид кредитної організації, основною метою діяльності якої є вилучення прибутку.
У банківському праві Євросоюзу легітимного визначення поняття банк немає. У той самий час, за умовчанням, під банком розуміється організація, що у вигляді промислу займається прийняттям вкладів і торгівлею чужими грошима, тобто. наданням кредитів зокрема і з допомогою чужих коштів, коштів вкладника.
Проблеми ідентифікації банку через виконувані ним функції чи здійснювані ним види діяльності у тому, що як функції, і види діяльності, які можуть виконувати банки, періодично змінюються. При цьому багато інших фінансових посередників прагнуть виконувати функції, схожі з банківськими, а банки, у свою чергу, поширює свою діяльність і на інвестиційну діяльність, і на страхування, і т.п.
Така ситуація призвела до того, що виникли такі інститути, як «небанківські банки» . На початку 1980-х років. промисловим фірмам США було дозволено мати власні холдингові компанії щодо надання фінансових послуг, які у свою чергу мають право контролювати банки та страхові організації. Таке становище порушило уявлення про поділ банківської справи та комерції, що у свою чергу зажадало уточнення в Законі про банки поняття «банку» , яке федеральним законодавством США визначалося як фінансова установа, яка приймає кошти на депозити до запитання та видає кредити комерційним чи виробничим організаціям.
Враховуючи вищевикладене, в 1987 р. Конгрес США значно посилив підхід до трактування поняття «банк», під яким почали розуміти установу, застраховану Федеральною корпорацією страхування депозитів, або пропонує вклади до запитання, або переказні рахунки, або займається наданням комерційних кредитів.
Очевидно, і ця обставина вплинула на трактування поняття «банк» у науковій та навчальній літературі США. Найчастіше банк у цих виданнях визначається як фінансовий інститут, що пропонує широкий спектр послуг, що насамперед належать до кредитів, заощаджень і платежів, виконує різноманітні фінансові функції щодо будь-якого підприємства (організації) в економіці. Дійсно, сучасний банк виконує безліч функцій: кредитування, інвестиційне планування, організація та проведення платежів та розрахунків, заощадження, управління потоками готівки, андеррайтинг, страхування, проведення лізингових та трастових операцій та ін (див. Банківські операції). Причому пріоритетність цих функцій залежить від стратегії кожного банку. Отже,
Для континентальної Європи, де кредити займають значне місце у фінансуванні економіки підприємств, домашніх господарств кредитна функція фінансових посередників є досі превалюючою, а тому цілком логічно виділення цього інституту в особливий клас — клас грошово-кредитних інститутів, які потребують особливого механізму їх регулювання та саморегулювання .
У країнах акцент робиться на те, що банки у фінансовій системі відносяться до грошово-кредитних інститутів. Від негрошових інститутів банк відрізняється тим, що бере участь у створенні фінансових активів і управляє рухом цих активів. До відмінностям фінансових і негрошових кредитних інститутів відносять і те, що останні безпосередньо не керують засобами обігу. Крім того, їм не дозволено випуск грошових знаків, а свою ресурсну базу вони формують переважно шляхом випуску довгострокових цінних паперів та залучення інших ресурсів.
У той самий час слід пам’ятати, що джерела ресурсної бази як фінансових і негрошових кредитних інститутів стають дедалі різноманітнішими. З’являються нові фінансові інструменти, які складно однозначно зарахувати до категорії грошових чи негрошових. Наприклад, постійний характер окремих видів депозитів до запитання та деяких видів облігацій, що випускаються негрошовими кредитними установами для самофінансування, розмивають цю межу.
У сучасній ринковій економіці функціонують різноманітні види банківських установ. За формою власності банки поділяються на державні, приватні, кооперативні, муніципальні, змішані, міжнародні.
Державні банки є кредитні установи, майно яких переважно перебуває у власності держави. Виділяють три види державних банків: центральні банки, комерційні державні банки та спеціальні державні кредитні (небанківські) інститути.
Значна присутність держави у національній банківській системі має місце як у країнах з перехідною економікою (наприклад, Україна), так і в низці високорозвинених країн з ринковою економікою (наприклад, Німеччина, Італія), а також у країнах з неринковою економікою (наприклад, Північна Корея) ).
Комерційні державні банки покликані забезпечувати проведення державної політики насамперед у сфері кредитування реального сектору економіки. Вони здійснюють інвестиційні, розрахункові, посередницькі операції та, таким чином, істотно впливають на економічний стан своїх клієнтів.
Багато дослідників виходять із те, що діяльність банків, що належать державі, менш ефективна проти приватними банками. На їхню думку, це визначається тим, що державні банки здійснюють субсидування окремих сфер економіки та конкретних підприємств, кредитування не завжди ефективних проектів, що веде до нераціонального розподілу ресурсів в економіці. Крім того, на їхню думку, державні банки мають слабкі стимули до зниження витрат і максимізації прибутку, а в стратегіях їх розвитку переважають політичні, а не економічні цілі.
До позитивних наслідків переважної участі держави у банківському секторі відносять деяке стримування експансії іноземних банків, відносну стійкість банківської системи до зовнішніх факторів та шоків.
У періоди криз, нестабільності державні банки виконують важливі економічні, стабілізаційні та соціальні завдання. Вони дозволяють долати недосконалості ринків, здійснювати кредитування базових для країни галузей, фінансувати національно-пріоритетні проекти та програми, підвищувати стійкість національних банківських систем. Слід пам’ятати, що у час до 40% населення планети живе у країнах із переважної державної власністю у національних банківських системах.
Спеціальні державні кредитні інститути обслуговують окремі галузі народного господарства, кредитування яких не завжди чи недостатньо вигідне приватному капіталу. Вони найчастіше здійснюють зовнішньоторговельну експансію, кредитування сільського господарства, кредитування регіональних програм соціального розвитку.
Для припливу ресурсів у галузі, не привабливі для приватного капіталу, у багатьох країнах створюються та ефективно функціонують сценіалізовані державні інститути розвитку (банки розвитку, фонди розвитку, агенції розвитку тощо). За своєю суттю це кредитні інститути, що виконують низку функцій стимулювання розвитку конкретних сфер національної економіки. Вони є прямими конкурентами для банків.
Відповідно до світової практики спеціалізовані інститути розвитку здійснюють:
- експертизу програм та проектів;
- організацію їх фінансування із залученням як національних, так і міжнародних фінансових інституцій;
- беруть участь у синдикованому кредитуванні, безпосередньо здійснюють кредитування проектів;
- надання гарантій банкам для конкретних позичальників;
- забезпечують обслуговування розрахунків, які здійснюються під час реалізації відповідних проектів;
- займаються страхуванням ринкових ризиків національних експортерів;
- здійснюють лізингові операції;
- надають консультаційні послуги різним економічним суб’єктам.
У світі налічується близько восьмисот подібних інститутів, які здійснюють свою діяльність як у країнах, що розвиваються, так і в розвинених. Така кількість цих інститутів свідчить, перш за все, про їх затребуваність та громадську ефективність. Перші спеціалізовані інститути розвитку з’явилися у країнах Південної Америки: Мексиці, Венесуелі та Чилі. Вони засновувалися урядами цих країн. У разі дефіциту внутрішніх джерел фінансування національних економік їх основним завданням було залучення іноземного капіталу фінансування інвестиційних проектів.
Залежність іноземного джерела обмежувала можливості цілеспрямованого використання ресурсів даними інститутами. Набуття більшої незалежності спеціальними інститутами розвитку було пов’язане з опорою їх на власні ресурси. Тільки в цьому випадку вони могли б виступати самостійними фінансовими інститутами, інтегрованими в національний фінансовий сектор, визначати власну депозитну та інвестиційну політику, керувати своїми кредитними та інвестиційними портфелями, виходячи насамперед із національних інтересів відповідних країн.
Серед європейських країн одним із лідерів у використанні спеціальних інститутів розвитку є Німеччина. Для відновлення повоєнної Німеччини у 1948 р. за сприяння Великобританії та США було засновано Німецький Державний банк Kreditanstalt fur Wiederaufbau (KfW). В даний час банківська група KfW включає п’ять банків-підрозділів та дочірніх компаній, які здійснюють кредитування бізнесу у галузі будівництва та інфраструктури, сфери освіти, охорони навколишнього середовища; фінансують підприємства малого та середнього бізнесу, займаються експортним та проектним фінансуванням.
Велике значення інститутам розвитку надають і влада Китаю. Найбільшим із трьох національних державних інститутів є Китайський банк розвитку. Він має статус міністерства, що підтверджує його особливе значення для економіки нашої країни. Банк безпосередньо підпорядковується Держраді КНР. Його акції належать Міністерству фінансів КНР. Діяльність Китайського банку розвитку покликана сприяти зростанню національної економіки. Основним його завданням є фінансова підтримка провідних державних корпорацій усередині країни та за кордоном. Банк розвитку Китаю бере участь у фінансуванні сільського господарства, систем телекомунікації, будівництва залізниць, проектів у впровадженні високих технологій тощо.
До національних фінансових інститутів розвитку у багатьох країнах світу застосовується особливий механізм регулювання та нагляду. Нормативи, що регулюють діяльність національних банків розвитку, дають змогу мати мінімальний розмір капіталу. Зарубіжний досвід показує, діяльність спеціальних інститутів розвитку суперечить ринковим принципам економіки. Європейська комісія, яка виступає за послідовне дерегулювання та дебюрократизацію економіки Євросоюзу, визнала правомірність існування спеціальних інститутів розвитку як інструменту державної структурної політики в умовах ринку.
Кооперативні банки займають важливе місце у структурі банківської системи низки розвинених країн, зокрема у Японії. Статутні капітали цих банків формуються з допомогою пайових внесків засновників.
До муніципальних відносяться банки, статутний капітал яких сформований за рахунок майна, що перебуває у власності муніципалітетів. Головними завданнями цих банків є обслуговування потреб муніципальних організацій та установ у банківських послугах.
Міжнародні банки формують свій статутний капітал за рахунок вкладів коштів (насамперед валюти) окремих держав. До них належать, зокрема, Банк міжнародних розрахунків, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, Європейський інвестиційний банк тощо.
Переважна частина сучасних банків є акціонерними банками. Їх статутний капітал формується у вигляді розміщення акцій над ринком капіталів. Акціонерна форма власності дозволяє нарощувати статутний капітал у вигляді додаткового залучення коштів з допомогою випуску акцій.
За характером діяльності виділяють комерційні, спеціалізовані та емісійні банки.
Емісійні банки здійснюють випуск грошових знаків, банкнот і зазвичай здійснюють регулювання банківської системи країни. Здебільшого роль емісійних банків виконують центральні банки. Вони займають особливе становище у банківських системах країн і, зазвичай, виконують такі функции:
- здійснюють емісію національних грошових знаків, організують їх обіг та вилучення з обігу, визначають порядок ведення розрахунків, платежів та стандарти;
- проводять загальний нагляд за діяльністю кредитних установ та виконання банківського законодавства країни;
- надають кредити комерційним банкам;
- здійснюють андеррайтинг державних цінних паперів;
- розробляють та реалізують грошово-кредитну політику держави.
Центральні банки найчастіше є власністю держави. Вони проводять політику на користь держави загалом, а чи не на користь окремих регіонів чи окремих галузей народного господарства і, тим паче, окремих підприємств. Але навіть якщо держава не володіє її капіталом (Швейцарія, США, Італія) або частково володіє (Японія, Бельгія), то центральні банки все одно виконують функції державного органу. Вони беруть участь в управлінні державним боргом, здійснюють, як правило, касово-розрахункове обслуговування бюджету держави, організують національну систему взаємозаліків фінансових зобов’язань кредитних організацій або через свої відділення або через спеціальні розрахункові палати.
Комерційні банки переважно здійснюють кредитно-розрахункове обслуговування промислових, торгових та інших юридичних осіб (підприємств) реального сектора економіки, а також населення країни. Вони виконують майже всі види банківських операцій. Первинними функціями комерційних банків історично був прийом вкладів на поточні рахунки, короткострокове кредитування торгових і промислових підприємств, і навіть здійснення розрахунків з-поміж них. У сучасних умовах комерційні банки здійснюють прийом різних видів вкладів, середнє та довгострокове кредитування. Вони створюються на пайових чи акціонерних засадах; розрізняються за способом формування статутного капіталу, за спеціалізацією, за видами операцій і т.п.
Кошти комерційних банків поділяються на власні (статутний фонд, резервний та інші фонди, що утворюються за рахунок прибутку) та залучені кошти (кошти на рахунках підприємств, їх депозити, а також депозити населення). Інвестиційна діяльність комерційних банків переважно пов’язані з купівлею-продажем цінних паперів. Комерційні банки виконують розрахунково-комісійні, торговельно-комісійні операції, займаються лізингом, факторингом, беруть участь у міжнародних консорціумах.
Спеціалізовані банки переважно займаються певними видами кредитування підприємств (організацій) окремих секторів економіки (населення), обслуговування зовнішньоекономічної діяльності. До них відносяться іпотечні, ощадно-позичкові та інвестиційні банки.
Нині існує два види інвестиційних банків. Банки першого виду займаються виключно питаннями, пов’язаними з торгівлею та розміщенням цінних паперів. У країнах Західної Європи та країн існують і банки другого виду. Вони займаються довгостроковим кредитуванням.
Банки першого виду історично з’явилися як товариства з обмеженою відповідальністю. У XX ст. вони поступаються сфери емісії та розміщення цінних паперів великим банкам (банкірським будинкам), які діють на основі акціонерного капіталу. У розподіл банків на комерційні та інвестиційні пов’язані з прийняттям 1933 р. Акта Гласса-Стиголла.
Інвестиційні банки першого виду переважно проводять операції із корпоративними цінними паперами. Вони виступають посередниками для отримання коштів підприємствами реального сектора шляхом розміщення їх акцій та облігацій. Вони виконують також функції, пов’язані з обслуговуванням ринку цінних паперів. Зокрема, займаються вторинним розподілом акцій та облігацій; виступають консультантами підприємств з питань інвестиційної стратегії, фінансового обліку та звітності, виступають посередниками на ринку євровалют тощо.
В даний час без участі цих банків практично неможливо здійснювати ІРО. Зростання ринку цінних паперів приватних корпорацій сприяє зростанню ролі та фінансової значущості цих інститутів. Найчастіше керівники інвестиційних банків входять до складу членів ради директорів корпорацій емітентів, консультують їх із інвестиційних та фінансових питань. Інвестиційні банки першого виду переважно діють позабіржовому ринку цінних паперів.
Найбільш поширеними методами розміщення корпоративних цінних паперів, які використовують інвестиційні банки, є андеррайтинг — прийняття на себе всієї суми облігаційної позики чи емісії акцій та подальше їхнє розміщення на фінансових ринках; пряме розміщення, коли інвестиційні банки виступають лише консультантами при розміщенні цінних паперів між продавцями і покупцями; громадське розміщення, у якому інвестиційні банки утворюють групу розміщення цінних паперів на фінансових ринках; і конкурентні торги, у яких інвестиційні банки, купуючи спочатку пакет цінних паперів у компанії, потім влаштовують аукціони. У континентальній Європі переважно використовується публічний метод розміщення цінних паперів.
Інвестиційні банки другого виду створюються, зазвичай, на змішаної формі власності з участю держави чи основі державної форми власності. Головне завдання цих банків полягає у довгостроковому кредитуванні окремих галузей народного господарства, а також значних проектів, пов’язаних із використанням сучасних технологій. Ці банки відіграли значну роль у відновленні економіки Західної Європи у повоєнні роки. Насамперед йдеться про такі країни, як Франція, Італія, Іспанія, Скандинавські країни, в яких інвестиційні банки забезпечили необхідний рівень довгострокового кредитування в промисловості та створення нових галузей. Інвестиційні банки цього виду цих країнах брали активну участь у реалізації урядових програм соціально-економічного розвитку.
У сучасних умовах такі інвестиційні банки займають за значимістю друге місце після комерційних банків, виконуючи найбільш ризиковані операції із середньо- та довгострокового кредитування. Вони використовують кредити комерційних банків, інших кредитно-фінансових інститутів. Слід зазначити, що у таких країнах, як США, Англія, Канада, Швейцарія, та інших країнах подібного виду інвестиційних банків нині немає. Їхні функції виконують кредитно-фінансові інститути, які займаються середньо- та довгостроковим кредитуванням. У той же час у країнах, що розвиваються, насамперед Азії, Латинської Америки, Арабських нафтовидобувних країнах ці банки активно функціонують, дозволяючи реалізовувати національні проекти з розвитку промисловості, інфраструктури та соціальної сфери.
Ощадні інститути переважно займаються іпотечним кредитуванням та фінансуванням операцій із нерухомістю. Вони запозичують кошти на короткий термін з використанням поточних та ощадних рахунків, а потім позичають їх на тривалий термін під забезпечення у вигляді нерухомості. Ощадні інститути зазвичай називають ощадними банками через те, що вони мають право виконувати типові банківські операції, починаючи з прийому вкладів до видачі кредитів. Ці ощадні інститути свою ресурсну базу формують переважно з допомогою відкриття ощадних вкладів, і навіть поточних і чекових рахунків.
Залучені кошти переважно використовуються для надання кредитів під заставу нерухомості. У 1980-ті роки. ощадним інститутам у США було надано багато повноважень комерційних банків. Внаслідок цього відбулися серйозні зміни у характері їхньої діяльності. Відмінності між ощадними інститутами та комерційними банками США поступово стираються.
Серед європейських ощадних банків досі найрозвиненішими та фінансово заможними є ощадні банки Німеччини (їх іноді називають жиробанками). Вони мають право здійснювати більшість операцій, властивих універсальним банкам Німеччини крім низки операцій, наприклад, купівля акцій компаній власним коштом. Основу їх діяльності становить прийом ощадних вкладів і подання позик на житлове будівництво. Ощадні інститути (банки) все ще залишаються популярними у Європі, особливо у Скандинавських країнах. Штаб-квартира міжнародної асоціації ощадних банків знаходиться у Фінляндії, а її філії — Норвегії, Швеції, Австрії, Німеччини, Італії, Іспанії, Великобританії, США та інших країнах.
Законодавство західних країн надає суттєві пільги та податку на доходи (прибуток) ощадних інститутів (банків) у разі, якщо не менше 60% їх активів належить до іпотечного фінансування житлового будівництва.
Іпотечні банки надають довгострокові кредити під заставу нерухомості. Основним джерелом формування ресурсної бази вони випуск таких цінних паперів, як заставні листи і іпотечні облігації. Іпотечні банки виступають як і соціальні інститути, які забезпечують довгострокові кредити, як і емітенти заставних листів, є найбільш захищеним засобом вкладення капіталу. Заставні листи є боргові зобов’язання банку їх власниками. За ними забезпечується виплата жорстких відсотків, які гарантують вкладникам стабільний дохід на тривалий термін. Заставні листи можуть бути продані на фінансових ринках у будь-який час. Заставні листи випускаються різної гідності.
Іпотечні банки випускають їх у вільний продаж, і вони таким чином можуть продаватися за біржовим курсом. Іпотечні банки поруч із основною діяльністю займаються вкладенням коштів у цінних паперів, видачею позичок під заставу цінних паперів, надають окремі фінансові послуги. При цьому іпотечним банкам зазвичай забороняється побічна діяльність, пов’язана з ризиком. Законодавчі обмеження роблять іпотечні банки особливими інститутами. Свою діяльність ці банки здійснюють з урахуванням заставного права.
Важливу роль банківській справі грають банківські групи, серед яких виділяються банківські холдинги, філії банків (дочірні товариства), представництва, агентства, відділення банків.
Банківський холдинг являє собою холдингову компанію, що володіє контрольними пакетами акцій банків, що входять до неї.
Банківська філія є юридична особа, яка має самостійний баланс. Він може виконувати всі операції, які виконує банк засновник, але може бути і спеціалізованим, зокрема, займатися факторингом, лізингом і т.п. Через свої філії банки засновники можуть здійснювати угоди з цінними паперами організацій небанківського сектора. Це пов’язано з тим, що банки-засновники можуть мати заборони чи обмеження виконання окремих специфічних операцій.
Представництва, агентства та відділення банків не є юридичними особами та не мають самостійних балансів. Представництва, зазвичай, займаються пошуком клієнтів, рекламою тощо. Комерційну діяльність їм заборонено. Агентство може бути уповноваженим здійснювати окремі активні банківські операції кредитного та інвестиційного характеру, а також розрахункове обслуговування. Ці операції здійснюються за рахунок банку засновника, оскільки агентства не мають права приймати вклади, не мають власної ресурсної бази.
Відділення банків мають право здійснювати як активні, і пасивні банківські операції, дозволені банку засновника (див. Активні і пасивні операції комерційних банків).
Провідні позиції світовому ринку позичкових капіталів займають транснаціональні банки (ТНБ), які у ролі посередників у сфері міжнародної міграції капіталу. Діяльність ТНБ має міжнародний характер, характеризується високою часткою закордонних операцій, залежністю від зовнішнього ринку. Вони мають велику мережу зарубіжних підрозділів як дочірніх і підконтрольних іноземних банків. Транснаціональні банки нині виступають як основні кредитори на євровалютному ринку, поставляючи ресурси центральним банкам та урядам різних країн.
