Неокласична теорія (школа) (англ. neoclassical economics) – напрям економічної думки, що відображає ідеї класичної політичної економії (див. Класична теорія) та їх подальшу еволюцію та розвиток у рамках маржиналістської школи (див. Маржиналізм), неоліберальної, монетарної та інших концепцій сучасного консерватизму.
Неокласичний напрямок досліджує поведінку так званої економічної людини (споживача, підприємця, найманого працівника), яка прагне максимізувати дохід та мінімізувати витрати. Основні категорії аналізу – граничні величини.
Вперше поняття неокласична теорія з’явилося наприкінці ХІХ ст. щодо представників маржиналізму другої хвилі. Для неокласичної школи характерна підтримка ідеї економічного лібералізму, що полягає у мінімальному втручанні держави у ринкову систему вільної конкуренції.
Представники неокласичної школи (Дж.Б.Кларк, Ф.І.Еджуорт, І.Фішер, У.Джевонс, К.Менгер, І.Тюнен, А.Маршалл, В.Парето, Л.Вальрас, К.Вікселль) розглядають ринкову систему як саморегульовану, самоналаштовувану та найбільш економічно ефективну з усіх відомих людству. У рамках уявлень неокласичної школи Л.Вальрас розробив модель конкурентної рівноваги.
Неокласична теорія економіки, неокласицизм, що виникло наприкінці XIX ст. течія економічної думки, яку можна вважати початком сучасної економічної науки. Воно справило так звану маржиналістську революцію в класичній економіці минулого століття, яка була представлена такими іменами як А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, К. Маркс та іншими.
Маржиналістська революція означає наступне: «Неокласики» розвинули інструментарій граничного аналізу економіки, насамперед поняття граничної корисності, практично одночасно відкрите У.Джевонсом, К.Менгером та Л.Вальрасом, а також граничної продуктивності, яке використовувалося і деякими представниками класичної економіки, наприклад, І.Тюненом. Серед найбільших представників неокласицизму, крім названих, Дж.Кларк, Ф.Еджеворт, І.Фішер, А.Маршалл, В.Парето, К.Вікселль. Вони підкреслювали значення дефіцитності благ визначення їх ціни, заклали загальне уявлення про суть оптимального розподілу (заданих) ресурсів. У цьому вони виходили з теорем граничного аналізу, визначаючи умови оптимального вибору благ, оптимальної структури виробництва, оптимальної інтенсивності використання чинників, оптимального часу (відсоткової ставки). Всі ці поняття підсумовуються в головному критерії: суб’єктивні та об’єктивні норми заміщення між будь-якими двома благами (продуктами або ресурсами) повинні бути рівними для всіх домашніх господарств і всіх виробничих одиниць відповідно, і ці суб’єктивні та об’єктивні співвідношення повинні дорівнювати один одному. На додачу до цих основним умовам досліджувалися умови другого порядку — закон спадної віддачі, і навіть система ранжування індивідуальних корисностей та інших.
Очевидно, основним досягненням цієї школи є розроблена Вальрасом модель конкурентної рівноваги. Тим не менш, в цілому для неокласичної теорії економіки характерний мікроекономічний підхід до економічних явищ, на відміну від кейнсіанства, теоретично якого домінує макроекономічний підхід.
Неокласики заклали основу пізніших економічних концепцій, як-от теорія економіки добробуту, теорія економічного зростання. Ці концепції іноді називають «сучасною неокласичною школою». Ряд економістів недавнього часу спробували також поєднати деякі положення класичної теорії, неокласицизму і кейнсіанства — ця течія отримала назву неокласичного синтезу.
Ідеї неокласичної теорії економіки найповніше були викладені в «Принципах економічної теорії» А.Маршалла, які «… мають бути визнані однією з найбільш довговічних та життєздатних книг в історії економічної науки: це єдиний трактат ХІХ ст. з економічної теорії, який все ще продається сотнями щороку, і який все ще з великою користю може бути прочитаний сучасним читачем».
