Портфельний аналіз (portfolio analysis) – оцінка стану сукупності активів, що є інструментом збереження капіталу інвестора та отримання ним доходу.
Під час проведення портфельного аналізу менеджери приватних та інституційних інвесторів обробляють значні масиви інформації, використовуючи кількісні інструменти аналізу інвестицій.
Мета портфельного аналізу – створення диверсифікованого портфеля цінних паперів із найвищим рівнем очікування прибутковості та задовільним рівнем ризику.
Портфельний аналіз сприяє підвищенню ефективності фінансових ринків. Диверсифікація призводить до зниження загального ризику портфеля внаслідок суттєвого зменшення власного ризику та усереднення ринкового ризику, т.к. стандартне відхилення (захід ризику) всього портфеля у своїй виявляється менше стандартних відхилень кожного виду цінних паперів, які входять у портфель.
Для фінансового менеджера формування, аналіз та управління портфелем – свідчення розширення сфери впливу та зміцнення позицій фірми на ринку цінних паперів, прояв професіоналізму у вирішенні проблеми оптимального використання коштів інвестора шляхом вкладення капіталу у цінні папери з найкращими інвестиційними якостями та забезпечення додаткового джерела високого доходу з найменшим ризиком.
Комплексний підхід до проблеми управління портфелем та прийняття інвестиційних рішень пропонує так звана портфельна теорія. В основі портфельної теорії (portfolio theory) лежить припущення про те, що інвестор повинен отримувати компенсацію за ризик, що приймається, і що можливе чисельне вираження співвідношення ризику і доходу. Замість аналізу показників окремих портфельних вкладень має справу з визначенням статистичних взаємозв’язків цінних паперів, які входять у портфель. Підхід розбитий на 4 етапи:
- оцінка всіх видів активів з погляду очікуваних доходу та ризику (security valuation);
- ухвалення рішення про розподіл активів (asset allocation decision) між різними класами інвестицій (наприклад, вкладення в нерухомість, акції, облігації);
- оптимізація прибутковості портфельних вкладень за очікуваними рівнями ризику (portfolio optimization);
- оцінка результатів (performance measurement) по кожному виду цінних паперів та класифікація ризиків на систематичні (що стосуються ринку) та несистематичні (що стосуються галузі економіки або виду паперів).
Характер залежності між очікуваною прибутковістю та ступенем ризикованості активу вимірюється коефіцієнтом «бета» (що відображає відносну нестійкість (volatility) акцій – чутливість їх котирувань по відношенню до ринку в цілому, представленому індексом Standard&Poor’s 500, що приймається за «бета», рівний 1) і опис оцінки фінансових активів (Capital Asset Pricing Model – CAMP), яка є теоретичною основою низки методів, що застосовуються у інвестиційній практиці. Лише після цього інвестор може визначити структуру так званого «дотикового» портфеля, а також очікувану прибутковість та середньоквадратичне відхилення.
Можливо пасивне управління, коли досягається еталонний рівень ефективності (їм, як правило, можуть бути ринкові індекси, наприклад, S&P 500, або специфічні еталони, що відображають специфіку інвестицій), або активне управління з метою отримати прибутковість вище за еталонну (активну прибутковість). Стандартні відхилення активної доходності є активними ризиками.
Різницю між частками різних акцій у реальному та еталонному портфелях називають активною позицією. Різні комбінації активного ризику та активної прибутковості, які менеджер вважає рівноцінними, відображають криві байдужості.
Існує безліч потенційних комбінацій цінних паперів у портфелі. Аналіз та оцінку спрощує так звана теорема про ефективну множину: інвестор вибирає оптимальний портфель з безлічі портфелів, кожен з яких забезпечує максимальну очікувану прибутковість для деякого рівня ризику та мінімальний ризик для деякого значення очікуваної прибутковості (набір портфелів, що задовольняють цим умовам, називають ефективним безліччю, або ефективним кордоном). Ефективна множина є підмножиною досяжної (потенційної) множини. Концепції ефективної множини та оптимального портфеля цінних паперів – основоположні в сучасній інвестиційній теорії.
На початку 50-х років. американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1990 р. Марковіц дав вирішення проблеми їх визначення, використовуючи алгоритм квадратичного програмування (метод критичних ліній). З його допомогою інвестор може оцінити очікувану прибутковість, стандартні відхилення та підступи для визначення ефективної множини. Маючи оцінку своїх кривих байдужості, що відображає індивідуальний допустимий ризик, він може перейти до визначення оптимального портфеля, відзначаючи на графіку ті точки, де одна з кривих байдужості стосується (але не перетинає) ефективної множини.
З розвитком факторних (індексних) та інших моделей ризику, тобто. спроб, що враховують основні економічні сили, що систематично впливають на курсову вартість всіх цінних паперів, та появою в 80-х рр. н. Високопродуктивних комп’ютерів визначення ефективної множини для декількох тисяч цінних паперів стало можливим за лічені хвилини. Такий процес застосування оптимізаційної техніки став називатись оптимізацією. Проте менеджерів-«оптимізаторів» відносно небагато, більшість інвесторів та менеджерів віддають перевагу інтуїтивному та суб’єктивному прийняттю рішень, ігноруючи системну та формальну структуру та вважаючи, що «оптимізатори» знищують «артистизм» управління інвестиціями.
У макроекономіці, портфельний аналіз – концепція, що відноситься до кількісної теорії грошей і розглядає оптимальне поєднання форм багатства (надбання, включаючи гроші, державні облігації, нерухомість тощо), між якими економічні суб’єкти роблять вибір, прагнучи найбільш ефективного використання цього багатства .
Портфельний аналіз у маркетингу – аналіз видів продукції (видів діяльності або видів проектів) з використанням класифікації всіх товарних ринків фірми за двома незалежними критеріями вимірів: привабливості ринку та конкурентної сили фірми на цьому ринку. Портфельний аналіз здійснюється з метою вироблення стратегічних рішень щодо напрямків розвитку багатопрофільної фірми. Фірма повинна розібратися, для яких комбінацій продуктів і ринків слід сформулювати цілі самостійні стратегії, причому так, щоб вони як мінімум не протидіяли і не послаблювали інші стратегічні програми. Портфель фірми складається з стратегічних господарських одиниць, які також називаються стратегічними бізнес-одиницями. Портфельний аналіз ґрунтується на наступних принципах та технологіях:
- чіткий розподіл напрямів діяльності за ринками товару чи сегментами;
- використання індикаторів конкурентоспроможності та привабливості, що дозволяють порівнювати стратегічну цінність різних напрямків;
- зв’язок між стратегічним становищем та економічними та фінансовими показниками.
Портфельний аналіз зазвичай втілюється у матричній формі. Особливої популярності портфельний аналіз отримав завдяки роботам Boston Consulting Group (BCG, або, російською, Бостонської консультаційної групи, БКГ).
Матриця БКГ, іменована також матрицею «зростання-частка ринку», використовує два критерії класифікації існуючих і потенційних товарних стратегій підприємства: темпи зростання цільового сегмента ринку як характеристика його привабливості і частка ринку щодо найнебезпечнішого (найбільшого) конкурента як характеристика конкурентоспроможності (див. Планування у системі менеджменту).
Поруч із матрицею БКГ у портфельному аналізі використовується матриця «привабливість — конкурентоспроможність», іменована також матрицею General Electric (GE), чи матрицею МакКинси. Ще один інструмент портфельного аналізу запропонований Д. Абелем – тривимірна матриця, при складанні якої використовуються три параметри: функції товару, споживачі та технологія.
