Вільна економічна зона (free economic zone) – відокремлена частина території країни (анклав), в якій створюється особлива система пільг і стимулів.
Історичні попередники вільної економічної зони — «вільні порти» (порто-франко), тобто території безмитного складування товарів на час пошуку покупців, які створювалися для пожвавлення місцевого ринку, а згодом для стимулювання зовнішньої торгівлі. Найбільш відомі «вільні порти» – Генуя (з 1595), Венеція (з 1661); Марсель (з 1669); у Російській імперії – Одеса (з 1817 р.), Владивосток (з 1862 р.), Батумі (з 1878 р.). У міру розвитку економіки та міжнародної торгівлі «вільні порти» поступалися місцем більш складним формам вільної економічної зони.
До 90-х років. ХХ ст. склалися дві основні моделі вільної економічної зони:
- відокремлена територія із пільговим режимом господарської діяльності для всіх резидентів;
- пільговий режим для певного виду підприємницької діяльності незалежно від розташування відповідної фірми країни.
Серед вільної економічної зони за ознакою господарської спеціалізації виділяють:
- зони вільної торгівлі, де здійснюються операції зі складування та адаптації товарів, що ввозяться, до умов ринку збуту (упаковка, маркування, контроль якості, найпростіше доопрацювання);
- промислово-виробничі зони зі спеціальним митним режимом, фінансовими та фіскальними пільгами для промислових компаній, що виробляють експортну або імпортозамінювальну продукцію;
- торгово-промислові зони, що поєднують режим зон вільної торгівлі та імпортозамінних виробничих зон;
- техніко-впроваджувальні зони (технопарки, наукогради), що надають, єдину систему фіскальних та фінансових пільг для комплексу національних та (або) зарубіжних дослідницьких, проектних та науково-виробничих фірм;
- сервісні зони з пільговим режимом для фірм та фінансових інститутів, що надають різні види фінансових та нефінансових послуг;
- комплексні зони з особливим, пільговим проти загальним, режимом господарську діяльність біля окремих адміністративних утворень.
Вільні економічні зони іноді називають зонами вільного підприємництва. У законодавствах різних країн вільні економічні зони можуть іменуватися по-різному: вільні зони безмитної торгівлі (Болгарія – район портів Русе та Відіна, Угорщина – район порту Чепель, Румунія – район порту Сулін та ін.); вільні торгові зони (Перу – райони портів Іло, Савері, Пуерто-Мальдонадо та ін); спеціальні економічні зони анклавного типу (КНР – Теньчжен – Тензаогжень, Чжу-хай, Шаньтоу); спеціальні економічні зони (Польща – Варшава, Мокотов; Угорщина – Шопрон); відкриті міста (КНР – Шанхай, Далянь та ін.). Діють вільні зовнішньоторговельні зони США, експортно-промислові зони США, Мексиці, Малайзії, Бразилії та інших.
Створення вільної економічної зони передбачає забезпечення висококваліфікованої робочої сили, розвиток соціальної та інженерної інфраструктури світового рівня.
Основний принцип функціонування вільної економічної зони – стимулювання певних видів та напрямів господарської діяльності шляхом селективної лібералізації інвестиційного клімату.
Система стимулювання включає пільги:
- зовнішньоторговельні (зниження або скасування експортно-імпортних мит, спрощення порядку проведення зовнішньоторговельних операцій);
- фіскальні (скорочення податкової бази та рівня податкових ставок, постійне або тимчасове звільнення від оподаткування конкретних видів діяльності або поведінки підприємців);
- фінансові (субсидії у вигляді низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати, а також за рахунок бюджетних коштів та преференційних державних кредитів);
- адміністративні (спрощення процедур реєстрації підприємств та режиму в’їзду-виїзду іноземних громадян, надання низки інших послуг).
Ці пільги, що застосовуються в різних комбінаціях і «пронизують» економіку зони, створюють стимули для реалізації порівняльних переваг тієї чи іншої території.
