Фідуціарні гроші (Лат. fiducia – Довіра, англ. fiduciary money) – банкноти, не забезпечені запасом благородних металів банку. Фідуціарні чи фіатні (від лат. fiat — декрет, вказівка, «нехай буде так») гроші, кредитні гроші — гроші, номінальна вартість яких встановлюється і гарантується державою незалежно від вартості матеріалу, з якого гроші виготовлені або банку, що знаходиться в сховищі (незабезпечені гроші).
Найчастіше фідуціарні гроші функціонують як платіжний засіб на основі державних законів, які зобов’язують приймати їх за номіналом. Вартість фідуціарних грошей підтримується за рахунок віри людей у те, що вони зможуть обміняти їх на щось цінне. Падіння авторитету державної влади призводить до зниження купівельної спроможності фідуціарних грошей, інфляції, «втечі від грошей» (спроби зберегти їхню купівельну спроможність шляхом інвестицій) тощо. Сеньораж при емісії таких грошей практично дорівнює їхньому номіналу.
Емісія фідуціарних грошей набула розвитку в період, коли зростання промислового виробництва стало стримуватися жорсткими рамками золотомонетного або золотозлиткового стандартів (див. Золотий стандарт). При золотому стандарті емісія фідуціарних грошей лімітувалася (контингентування емісії) або твердою сумою (наприклад, Закон про банківську хартію (Bank Charter Act) 1844 р. прем’єр-міністра Великобританії Роберта Піля обмежив фідуціарну емісію з 14 млн. втрати іншими банками права на емісію), або процентним ставленням до забезпеченої металом емісії з оподаткуванням фідуціарної емісії спеціальним податком.
На початку Другої світової війни (1939 р.) все золото, що зберігалося в емісійному управлінні Банку Англії, було передано на так званий рахунок стабілізації валютного курсу і вся грошова емісія у Великій Британії стала фідуціарною.
У міру розвитку банкнотного обігу та кредитних грошей співвідношення фідуціарної та забезпеченої золотом емісії зміщувалося у бік першої. Нині емісія грошей, власне, є фидуциарной.
Термін «фіатні гроші» вперше використано в ухвалах одного з партійних з’їздів, що пройшли в США в останній чверті XIX століття. По суті, США тоді не мали ні центрального банку, ні золотого стандарту, і поняття, про яке йшлося в тій полеміці, цілком укладалося в термінологію фідуціарних грошей, що вже існувала тоді. Тим не менш, в американській англійській мові термін “фіатні гроші” вживається частіше, хоча англієць Дж. М. Кейнс і в XX столітті використовував термін “fiduciary money”.
Іноді в англомовній літературі терміни фідуціарні та фіатні гроші розмежовують та вважають різними поняттями. Зокрема, Мілтон Фрідман у статті для енциклопедії «Британника» «фідуціарними грошима» називає банкноти, які емітент зобов’язується по пред’явленні обміняти на золото чи срібло, а «фіатними» рахує гроші без зобов’язання обміняти їх на щось взагалі. Хоча на практиці гроші зазвичай мали лише часткове забезпечення, пред’явник все ж таки мав юридичне право на їх погашення. Так, наприклад, до 1963 року на банкнотах Федерального резерву США був напис «payable to the bearer on demand» (оплачується на вимогу пред’явника), який потім зник. Монтгомері Роллінз у 1917 році фіатною називав лише ту частину грошей, яка не мала забезпечення. Інші автори використовують дані поняття як синоніми.
Основними механізмами забезпечення вартості незабезпечених грошей є:
- юридична обов’язковість використовувати при оплатах та розрахунках, обмеження на ходіння інших валют на території держави;
- використання національної валюти на оплату встановлених державою податків та зборів;
- призначення центробанком процентних ставок.
