Вартість (англ. value – вартість, цінність, оцінка) – категорія політичної економії, що визначає міру значущості товару та кількісно виражена в грошах. Грошове вираження вартості (ціна) та саме визначення категорії вартості – одна з основних проблем економічної теорії та практики. В економічній науці склалися два підходи до цієї проблеми.
Вартість – економічне явище, поняття якого має кілька різних визначень.
Вартість економічної теорії — основа кількісних співвідношень при добровільному обміні товарами між власниками. Різні економічні школи природу вартості пояснюють по-різному: суспільно необхідними витратами робочого часу, балансом попиту та пропозиції, витратами виробництва, граничною корисністю та ін.
Вартість у бухгалтерському обліку та статистиці – виражена в грошах величина витрат на придбання або виготовлення об’єкта.
Вартість повсякденного мовлення — ціна товару («скільки коштує ваш товар?»), витрати на придбання («мені це коштувало стільки»). Близько термінів витрати, собівартість.
У класичній та марксистській літературі вартість розглядалася як об’єктивна позаособова категорія і на перше місце в її визначенні висувалися витрати чи витрати. З точки зору теорії трудової вартості, вона є уречевленою в товарі якісно однорідною абстрактною працею (суспільна праця). Вартість властива продуктам приватної праці, які отримали суспільне визнання лише у процесі обміну, тобто товарам, які мають громадську споживчу вартість. Величина вартості товару встановлюється на ринку стихійно і визначається суспільно необхідним робочим часом (питання про суспільно необхідні витрати в трудовій теорії вартості розроблено недостатньо, наукова теорія повинна не лише затверджувати, а й показувати, як ринок це робить).
Вартість грає центральну роль ринковій економіці, набуваючи грошової форми свого існування — ціну, будучи загальновизнаним критерієм ефективності виробництва та суспільної корисності товарів та послуг. Регулятор ринкового господарства — закон вартості, який визначає цінами всі пропорції товарного виробництва, розподілу живої та уречевленої праці. Неокласична школа вважає вартість суб’єктивною категорією, яка визначається ступенем корисного ефекту і залежить від рідкості того, що зараз необхідно, корисно і в чому є потреба. Цього напряму економічної думки, що вважає неприйнятним зведення вартості лише до витрат, дотримується більшість шкіл та економістів. В економічну історію увійшли імена англійців У. Джевонса (1835-1882) та А. Маршалла (1842-1924), австрійців К. Менгера (1740-1821), Ф. фон Візера (1851-1926) та Е. фон Бем- (1851-1914), швейцарця Л. Вальраса (1834-1910), американця Дж. Б. Кларка (1847-1938) та шведа К. Вікселля (1851-1926) як розповсюджувачів принципово нового підходу до вирішення проблеми вартості .
Витоком такого підходу послужило твердження у тому, що цінність перестав бути чимось властивим певної речі. Вона лише відображає наше уявлення про корисність речі та про те, наскільки вона відповідає нашим потребам. У розмежуванні сукупної корисності блага, тобто корисності всього доступного даному індивіду кількості блага, та її граничної корисності, тобто корисності останньої одиниці цього доступного запасу, — головне нововведення у теорії вартості. Цінність одиниці будь-якого блага визначається ступенем важливості тієї потреби, яка задовольняється за допомогою цієї одиниці. Перша доступна одиниця блага представляє нескінченно високу цінність (наприклад, одного літра води), велику цінність мають і наступні одиниці, але потім вона починає спадати, поки, при достатньому достатку, не стане нульовою (благо стало, за К. Менгером, неекономічним, або вільним – free good – у сучасній термінології), тому що всі потреби в цьому блазі можуть бути задоволені. Одні й самі одиниці блага що неспроможні мати різну цінність, оскільки кожна легко заміщується інший. Тому вартість визначається цінністю останньої наявної одиниці, величиною граничної, кінцевої корисності блага. Новизна підходу — у зверненні до граничних, а не середніх величин, тому революцію теорії вартості називають маржинальною (фр. — marginal граничний).
Теорія граничної корисності – лише перше наближення до теоретичної конструкції; яка отримала назву «неокласичний економічний аналіз», або друга (перша – часів А. Сміта (1723-1790) та Д. Рікардо (1772-1823)) класична ситуація в політичній економії. Ця ситуація створювалася зусиллями А. Маршалла, Дж. Б. Кларка, К. Вікселля, Ф. Візера, а також Ф. Вікстіда (1844-1927), Ф. Еджоурта (1845-1926), А. Пігу (1877-1959) та інших. Автори теорії граничної корисності застосували принцип релятивізму до індивідуального економічного вибору, але не поширили його на аналіз господарської системи загалом. Для того щоб визначити, що ж робити за допомогою праці в системі в цілому, має бути відома його власна цінність. Але щоб знати цінність праці, потрібно знати цінність продукту праці. Вихід із порочного кола — синтез теорії граничної корисності та класичної теорії вартості, тобто використання методу взаємного та одночасного визначення обох цінностей.
Неокласики здійснили такий синтез. У їхньому підході величина вартості пов’язана з рівновагою попиту та пропозиції на ринку, а сама рівновага складається при взаємодії корисності та витрат як рівноважних незалежних сил. Двовікова дискусія про те, що таке мінова вартість товарів та послуг в абстрактно-ідеальних умовах, завершилася створенням функціональної теорії вартості в рамках сучасної теорії загальної конкурентної рівноваги.
