Титул права власності –
- юридично обґрунтоване право на власність, засвідчене документами;
- документ, що свідчить про право власності його власника на майно (земельну ділянку, будівлю, товар, річ) або на капітал, що існує у вигляді майна, коштів, цінних паперів.
Титул права власності дозволяє визначити особистість володаря права та дає йому можливість реалізовувати право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Підставами виникнення (придбання) права власності є різні юридичні факти, що право породжують, тобто. обставини реального життя, відповідно до закону, що тягнуть за собою виникнення права власності на певне майно у конкретних осіб. Підстави набуття права власності називаються також титулами власності.
Титульне володіння – це володіння річчю, засноване на будь-якому праві (правовій підставі, або титулі), що випливає з відповідного юридичного факту, наприклад, право власності, засноване на договорі купівлі-продажу речі або на переході її в порядку спадкування. На відміну від цього безтитульне (фактичне) володіння не спирається на будь-яке правове підставу, хоча за встановлених законом умов і може тягнути певні правові наслідки.
Титули власності можуть бути придбані різними способами, які традиційно поділяються на дві групи:
- початкові, тобто. що не залежать від прав попереднього власника на цю річ (включаючи і випадки, коли такого власника раніше взагалі не було);
- похідні, у яких право власності річ виникає з волі попереднього власника (найчастіше — за договором із нею).
До початкових способів набуття права власності відносяться:
- створення (виготовлення) нової речі, яку раніше не було і не могло бути встановлено нічиєго права власності;
- переробка та збирання або видобуток загальнодоступних для цих цілей речей;
- за певних умов – самовільна споруда;
- набуття права власності на безгосподарне майно, у тому числі на майно, від якого власник відмовився або на яке втратив право.
До похідних способів набуття права власності належить набуття цього права:
- на підставі договору чи іншої угоди про відчуження речі;
- у порядку спадкування після смерті громадянина;
- у порядку правонаступництва під час реорганізації юридичної особи.
Практичне значення такого розмежування полягає в тому, що при похідних способах набуття права власності на річ, крім згоди (волі) власника, необхідно також враховувати можливість наявності на цю ж річ прав інших осіб — невласників (наприклад, заставоутримувача, орендаря, суб’єкта обмеженого речового права). Ці права зазвичай не втрачаються при зміні власника речі, що переходить до нового власника, ніби обтяжуючи його майно. У цьому відношенні діє прямо не виражене, але мається на увазі старе правило, що бере початок у римському приватному праві:
ніхто не може передати іншому більше прав на річ, ніж сам (nemo plus juris ad alienum transferre potest, quam ipso habet).
Зрозуміло, що на первісного набувача речі ніякі обмеження такого роду поширюватися не можуть.
Отже, відмінність початкових і похідних способів набуття права власності, власне, зводиться до відсутності чи наявності правонаступництва, тобто. спадкоємства прав та обов’язків власників речі. У свою чергу, ця обставина робить можливим відмінність понять «підстави виникнення права власності» (тобто титулів права власності, або юридичних фактів, що право породжують) і «способи набуття права власності» (тобто правовідносин, що виникли на основі відповідних юридичних фактів ).
Багато способів виникнення права власності можна використовувати будь-якими суб’єктами громадянського права. Тому вони називаються загальними чи загальноцивільними способами набуття права власності. Такі, наприклад, правовідносини, що виникають з урахуванням різних угод. Є, однак, і спеціальні способи виникнення цього права, які можуть використовуватися лише певними суб’єктами.
Так, реквізиція, конфіскація, націоналізація можуть бути підставою виникнення лише державної власності, а збір податків і мит — також муніципальної власності, бо всім інших власників є способами припинення їх права відповідне майно. Відповідно до Цивільного кодексу громадянин як член споживчого кооперативу, що повністю вніс пайовий внесок за наданий йому кооперативом об’єкт (житлову квартиру, гараж, дачу тощо), стає власником такого майна (при цьому його право власності як право на нерухомість підлягає обов’язковій. державної реєстрації). По суті, йдеться про обов’язковий викуп майна, який є способом набуття права власності лише для громадян-членів споживчих кооперативів.
