Латинський монетний союз (Latin Monetary Union) – міждержавна угода про оформлення біметалізму – грошової системи, що базується на двох металах.
Латинська валютна спілка була створена з ініціативи Франції. Договір 1865 р. між Францією, Бельгією, Італією та Швейцарією (у 1868 р. приєдналася Греція) уніфікував вміст металу, вагу та форму золотих та срібних монет цих країн. Договір був спрямований на досягнення однаковості в карбуванні монет, які мали взаємно прийматися національними казначействами як законний платіжний засіб.
Угода фактично уніфікувала монети, що зверталися в країнах. Для всього Союзу було встановлено однакову вагу, пробу, матеріал та номінал монет. Як зразок було використано французьку метричну монетну систему: золоті монети номіналом 5, 10, 20, 50 і 100 франків, срібна — 5 франків 900-ї проби; а також розмінні срібні – 2, 1, 0.5 та 0.2 франка 835-ї проби. Однак у кожній країні були збережені національні найменування основної грошової одиниці (у Франції, Швейцарії та Бельгії – франк, в Італії – ліра, у Греції – драхма). Фактично, в основу Латинського монетного союзу було покладено біметалізм.
Цю систему прийняли без офіційного вступу до Латинської монетної спілки Іспанія, Фінляндія, Венесуела. Угода про Латинську монетну спілку передбачала взаємне звернення монет країн-членів з їхньої території, з встановленої ваги (0,290322 р – для золотих і 4,5 р – для срібних монет), тобто. по відношенню золота до срібла 1:15,5. У міру знецінення срібла це співвідношення знизилося (1:20) і золоті монети вийшли з обігу.
У 1879 р. країни Латинського монетного союзу припинили вільне карбування срібних монет, зберігши випущені монети у поводженні поряд із золотими. «Кульгаючий» біметалізм діяв до 1-ої світової війни, коли срібні монети вийшли з обігу в країнах Латинського монетного союзу, крім Швейцарії. Проте угоду про його ліквідацію підписано лише у 1921 р., і спілка офіційно перестала існувати з 31 грудня 1926 р.
Провал Латинського валютного союзу багато в чому пояснювався гетерогенністю рівнів економічного розвитку його членів. Слабкі в економічному плані країни, насамперед Греція, не тільки не змогли досягти рівня економічного розвитку Франції, а й погіршили своє фінансове становище. Так, уряд Греції виявився змушеним постійно вдаватися до монетних махінацій, таких як таємне зменшення частки золота в монетах, з метою хоч якось уникнути повного банкрутства. За це у 1908 році Грецію виключили із союзу, хоча потім відновили знову у 1910 році. Крім того, більші країни, користуючись правами «держав-важкоатлетів», отримували від союзу більше користі, ніж дрібніші, особливо бідні периферійні члени. Наприклад, Італія та Франція випускали найбільшу кількість паперових банкнот для власних потреб, таким чином фінансуючи свої операції за рахунок металевої валюти дрібніших країн, які в свою чергу намагалися економити на утриманні золота.
Спекуляції гравців третіх країн, особливо німецьких перекупників металу (спекулянтів), також підточували стійкість союзу. Крім цього, валютний союз погіршив соціальний стан багатьох аграрних регіонів усередині країн-членів. Так, багато селян Італії та Греції — країн, що традиційно відрізнялися низькою продуктивністю праці, — розорилися і були змушені емігрувати до США, Латинської Америки, а також до більш розвинених членів самого союзу — Франції, Бельгії та Швейцарії. До початку ХХ століття кількість італійських іммігрантів у Франції досягала 1/3 їх чисельність у США.
