Гранична вартість капіталу (marginal cost of capital; MCC) — межа ефективності додаткового залучення капіталу з позицій рівня середньої вартості. Вона характеризує приріст вартості капіталу проти попереднім періодом. Розрахунок граничної вартості капіталу здійснюється за такою формулою:
ПСК = ΔССК : ΔК
де ПСК – Гранична вартість капіталу;
ΔССК – Приріст середньозваженої вартості капіталу;
ΔК – Приріст суми капіталу.
Порівнюючи граничну вартість капіталу з очікуваним рівнем рентабельності за господарськими операціями, для яких потрібне додаткове залучення капіталу, можна в кожному конкретному випадку визначити міру ефективності таких операцій (насамперед це стосується інвестиційних операцій).
Гранична вартість капіталу (маржинальна вартість капіталу) – це рівень вартості кожної його нової одиниці, що додатково залучається організацією. Показник граничної вартості капіталу показує ціну останньої грошової одиниці капіталу, що знову залучається. Вона розраховується на основі прогнозної величини витрат, які організація понесе при відтворенні цільової структури капіталу в умовах кон’юнктури фондового ринку, що склалася.
Гранична вартість капіталу збільшується зі зростанням обсягу залучених коштів та змін у структурі капіталу. Гранична вартість капіталу може залишатися незмінною, якщо збільшення капіталу здійснюється за рахунок розподілу прибутку організації при збереженні незмінної його структури.
Однак існує певна критична точка (точка розриву, перелому), після якої виважена вартість капіталу збільшуватиметься при залученні нових джерел та зміні структури капіталу.
Однак, якщо вартість позикових джерел залишається на колишньому рівні і структура капіталу не змінюється, теоретично гранична вартість капіталу може залишатися незмінною.
Забезпечення ефективного формування капіталу організації у її розвитку потребує оцінки граничної вартості капіталу. Навіть на інтуїтивному рівні можна усвідомити, що відносні витрати на залучення додаткових фінансових ресурсів змінюються нелінійно, причому вартість капіталу може змінюватись у будь-який бік залежно від обсягу ресурсів, що залучаються.
Логіка інвестиційного процесу є такою. Зазвичай організація задовольняє потреби у нарощуванні виробничого потенціалу з допомогою реінвестування прибыли. Проте за реалізації найбільших проектів організація починає залучати зовнішні джерела фінансування, оскільки джерела коштів від функціонуючого власного капіталу обмежені обсягах. Це призводить до зміни структури джерел, що полягає у збільшенні частки залучених коштів, що тягне за собою підвищення фінансового ризику, асоційованого з цією організацією.
Хоча довгострокові позикові джерела є відносно дешевими в порівнянні з іншими, але отримання банківської позички веде до зростання граничної вартості капіталу, тому що банк чергову позику розглядає не ізольовано, а в контексті всіх супутніх умов: структури капіталу організації на момент отримання позички, перспектив її рентабельності роботи в майбутньому і пов’язаної з цим можливістю своєчасного погашення кредиту та ін Тут важливе значення відіграє рівень фінансового ризику, який підвищується зі зростанням частки позикового капіталу (саме підвищенням ризику та пояснюється збільшення значення граничної вартості капіталу). У цьому випадку організація залучає додаткові кошти за погіршених умов кредитування, що веде до підвищення рівня витрат на обслуговування цих додаткових джерел.
Таким чином, гранична вартість капіталу може при певних обсягах коштів, що інвестуються, залишатися постійною, однак при досягненні деякого критичного обсягу залучуваних ресурсів, що істотно змінює структуру джерел, вона, як правило, різко зростає. Причому зростання відбувається з наявністю точок розриву, зумовлених тим обставиною, що залучення фінансових ресурсів у ході інвестиційного процесу здійснюється великими сумами (не за однією грошовою одиницею). Тому отримання чергової суми (наприклад, як банківської позички) може істотно збільшити граничну вартість капіталу.
Розрахунок точок розриву граничної вартості капіталу є досить складною та суб’єктивною процедурою. З теоретичних позицій точок розриву може бути дещо залежно від того, якою є градація джерел, як трактується поняття прибутку і якою є діюча система оподаткування. Крім того, точка розриву з’являється не відразу, а в міру вичерпання нерозподіленого прибутку як джерела фінансових ресурсів, так як стабільне значення граничної вартості капіталу має місце за певної оптимальної структури капіталу, що передбачає певне співвідношення між власним та позиковим капіталом. Тому практично обмежуються більш простими методами, наприклад, запровадженням поправочних коефіцієнтів до поточного значення середньозваженої вартості капіталу залежно від ступеня ризику передбачуваного проекту.
