Фіскальна політика (від слова фіск – лат. fiscus – кошик для грошей, що означав у Стародавньому Римі військову касу, потім – касу імператора; тепер у багатьох мовах – наприклад, англ., фр. fisc – державна скарбниця; англ. fiscal policy) – сукупність фінансових заходів держави у галузі податків та витрат для стримування коливань сукупного попиту, впливу на рівень зайнятості, інфляції та інших макроекономічних показників економіки.
Фіскальна політика – політика уряду в галузі оподаткування, державних видатків, державного бюджету, спрямована на забезпечення зайнятості населення та запобігання, придушення інфляційних процесів. Фіскальна політика є стрижневою частиною фінансової політики та складовою економічної політики держави.
Фіскальна політика, поряд із кредитно-грошовою політикою, — один із двох головних щодо самостійних інструментів регулювання ринкової економіки. Розрізняють автоматичну та дискреційну фіскальну політику.
Автоматична фіскальна політика виявляється у діях, що забезпечують автоматичну зміну податкових надходжень та державних витрат внаслідок зміни обсягу виробництва та доходів. Наприклад, при економічному спаді доходи підприємств та приватних осіб скорочуються, отже, автоматично скорочуються і податкові надходження. Оскільки деякі податки стягуються за прогресивною шкалою, зниження доходів призводить до непропорційно швидкого скорочення податків. Крім того, в період економічного спаду держава змушена надавати населенню додаткові доходи: допомогу з безробіття та інші соціальні виплати. Ці автоматичні прирости доходів діють як стабілізатори, що компенсують коливання доходів та, відповідно, коливання приватних витрат.
Дискреційна фіскальна політика передбачає прийняття спеціальних рішень пом’якшення наслідків економічного циклу. У її арсеналі такі інструменти, як здійснення додаткових державних витрат у виробничій та соціальній сферах, а також зміна у податковій системі. Як показує досвід США та інших країн, стабілізаційні та інші заходи уряду можуть справляти дестабілізуючий вплив.
Фіскальна політика, крім монетарної політики, є виключно важливою складовою роботи держави як розподільника економіки. Як інструмент уряду, фіскальна політика має кілька цілей. Перша мета – стабілізація рівня валового внутрішнього продукту та, відповідно, сукупного попиту. Потім державі необхідно підтримувати макроекономічну рівновагу, що може бути успішним лише у тому випадку, коли всі ресурси в економіці ефективно використані. У результаті разом із згладжуванням параметрів державного бюджету стабілізується і загальний рівень цін. Під вплив фіскальної політики потрапляє як сукупний попит, і сукупна пропозиція.
Як правило, політика держави залежить від стану економіки даної країни, тобто від того, на якій фазі циклу знаходиться країна: підйом чи рецесія. Якщо країна перебуває в рецесії, то влада проводить стимулюючу економічну політику, щоб вивести країну зі дна. Якщо країна відчуває зростання, то уряд проводить стримуючу економічну політику, щоб не допустити високих темпів інфляції в країні.
Якщо країна переживає депресію або перебуває на стадії економічної кризи, то держава може ухвалити рішення про проведення стимулюючої фіскальної політики. У цьому випадку уряду необхідно стимулювати або сукупний попит, або пропозицію або обидва параметри одночасно. Для цього, за інших рівних умов, держава підвищує розмір своїх закупівель товарів та послуг, знижує податки та підвищує трансферти, якщо це можливо. Будь-яка з цих змін призведе до збільшення сукупного випуску, що автоматично збільшує сукупний попит та параметри системи національних рахунків. Стимулююча фіскальна політика здебільшого призводить до збільшення обсягів випуску.
Влада проводить стримуючу фіскальну політику у разі короткострокового «перегріву економіки». І тут уряд проводить заходи, прямо протилежні тим, що здійснюються за стимулюючої економічної политике. Держава скорочує свої витрати та трансферти та збільшує податки, що призводить до скорочення як сукупного попиту, так і, можливо, сукупної пропозиції. Подібна політика регулярно проводиться урядами низки країн з метою уповільнити темпи інфляції або уникнути високих темпів у разі економічного буму.
