Економічний капітал (Economic Capital) — економічна категорія, що відображає систему відносин між банком та його контрагентами щодо внутрішньобанківської оцінки потреби та формування певної суми капіталу для покриття можливих збитків за ризиками, які приймає на себе банк у процесі своєї діяльності з метою отримання високого прибутку, забезпечення конкурентоспроможності та фінансової стійкості.
У науковій літературі є різні підходи до визначення сутності економічного капіталу. На думку М.Тьессе та Ф.Труссарда, економічний капітал — це виражений в абсолютних величинах або у відсотках обсяг економічних власних коштів, необхідних з погляду установи для покриття своїх ризиків. На думку авторів, цільові параметри економічного капіталу встановлюються у відповідь на суперечливі вимоги різних зовнішніх сторін: акціонерів, рейтингових агентств, власників облігацій, контрагентів за операціями на ринку похідних інструментів, а також як реакція на внутрішні управлінські проблеми. Економічний капітал використовується як на рівні банку загалом, так і на рівні конкретних бізнесів чи інвестиційних рішень.
Роберт Л. Бернс вважає, що економічний капітал – Це абсолютна сума капіталу, необхідна для адекватної підтримки прийнятих конкретних ризиків. У той час, як традиційні показники адекватності капіталу співвідносять існуючі рівні капіталу з активами або деякою скоригованою сумою активів, економічний капітал співвідносить капітал з ризиками, незалежно від наявних активів.
Розрахунки економічного капіталу ґрунтуються на імовірнісній оцінці потенційних майбутніх збитків, а тому потенційно є більш ефективним показником адекватності капіталу, ніж традиційні облікові показники. Розробка та впровадження добре функціонуючої моделі економічного капіталу може зробити керівництво банку кращим озброєним до сприйняття потенційних проблем.
П’єр-Ів Тораваль характеризує економічний капітал як інструмент внутрішнього управління для банківських менеджерів, які прагнуть забезпечити достатній рівень прибутку для акціонерів та оптимальне розміщення капіталу в різних сферах бізнесу, та визначає його як суму капіталу, необхідного для покриття всіх ризиків (а не тільки тих, що охоплює Стовп 1 Базелю II), які бере на себе конкретну банківську установу.
У науковій літературі виділяють два підходи до характеристики економічного капіталу. Перший характеризує економічний капітал як суму капіталів, необхідних покриття певної сукупності конкретних ризиків, а другий базується на визначенні найбільш надійного і стійкого компонента регулятивного капіталу, яка здатна покрити певну сукупність ризиків і результат їх комплексної дії.
У першому випадку кількісне значення економічного капіталу для банку може бути і більшим, і меншим за обсяг регулятивного капіталу, а в другому — суттєво менше. У разі, коли економічний капітал банку менший за регулятивний, можна стверджувати, що банк веде низько ризикову діяльність. Якщо нарахований економічний капітал перевищує регулятивний, можна припустити, що банк веде більш ризиковану діяльність, або до розрахунку капіталу включено більшу кількість видів ризиків, що у будь-якому разі сприяє забезпеченню високого рівня фінансової устойчивости.
Економічний капітал слід розглядати не як сукупність певних елементів регулятивного чи іншого капіталу, бо як показник ризику, який можна порівняти з обсягом капіталу. У тому випадку, коли економічний капітал визначається загалом для фінансово-кредитної установи як сукупність капіталу для покриття всіх ризиків, його можна порівнювати або визначати на основі певних складових регулятивного капіталу. Коли ж йдеться про убезпечення від ризиків за окремими операціями чи бізнесами, то економічний капітал доцільно розглядати як сукупність капіталу, що сприяє запобіганню таким ризикам.
Регулятивний та економічний капітал мають різні завдання та виконують різні функції. Так, розрахунки регулятивного капіталу та контроль за дотриманням відповідних нормативів з боку наглядових органів мають на меті забезпечення платоспроможності та ліквідності банківської установи, тоді як розрахунки економічного капіталу використовуються з метою зменшення втрат та отримання додаткових доходів, що сприяє формуванню більш ефективної структури капіталу фінансових установ.
Прийняття Базельським комітетом з банківського нагляду у 2004 р. нового, більш чутливого до ризиків стандарту капіталу певною мірою зблизило поняття та методологію розрахунку показників регулятивного та економічного капіталу. Водночас це стимулювало банки до розробки власних моделей управління ризиками та розрахунку економічного капіталу.
Концепція економічного капіталу враховує як кредитний, ринковий і операційний ризики, як це здійснюється відповідно до Базель II завдяки показнику адекватності капіталу, а й ризик ліквідності. Як показує досвід останніх років, кредитні кризи трансформуються в кризу ліквідності, оскільки первісне розбалансування на кредитних ринках згодом переростає в падіння ліквідності ринкових активів, що сприяє посиленню ризику фінансування ліквідності. Тобто криза охоплює весь фінансовий сектор, а тому проблема вдосконалення управління ліквідністю на основі економічного капіталу набуває все більшого значення.
Незважаючи на те, що наглядові вимоги безпосередньо не поширюються на економічний капітал, слід очікувати, що більшість великих фінансових установ, у тому числі страхових та інвестиційних, і надалі використовуватимуть внутрішні моделі розрахунку економічного капіталу для оцінки адекватності капіталу. Фактично це означає, що у таких ситуаціях фінансова установа має більше орієнтуватися використання економічного капіталу. Ось тому другий принцип Базеля II безпосередньо заохочує банки до розрахунку економічного капіталу. Банки повинні впроваджувати системи для оцінки достатності економічного капіталу стосовно власного профілю ризику та завжди підтримувати відповідний рівень капіталу. Це і є процес внутрішньої оцінки достатності капіталу — ICAAP та формування оптимальної структури.
(Див. Банківські ризики, Допустимий ризик, Капітал під ризиком, Регулятивний капітал, VaR).
