Антициклічне регулювання — це один із напрямів економічної політики держави, спрямований на пом’якшення економічних циклів. Засновано на застосуванні стабілізаторів (прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій, виплати з безробіття, субсидії з підтримки цін на сільськогосподарську продукцію та ін.).
В умовах реалізації цілеспрямованої урядової політики при недостатньому сукупному попиті проводиться експансія (грошова та фінансова), за надмірного попиту або інфляційного «перегріву» здійснюється обмежувальна та дефляційна політика.
Ще 1-й половині ХІХ ст. економісти звернули увагу на періодичність таких явищ, як підвищення чи зниження попиту, збільшення обсягів виробництва чи його застій. Дослідженню економічних циклів присвячені праці таких видатних учених, як А.Шпітгоф, М.І.Туган-Барановський, К.Маркс, Т.Веблен, У.Мітчел, Дж.М.Кларк, Дж.Хікс, Дж.М.Кейнс, Й.Шумпетер та багатьох інших.
В історичному аспекті першою теорією циклічності процесу відтворення є теорія К.Маркса щодо неминучості економічних циклів тривалістю близько 10–12 років. До аналізу кризових явищ К. Марксом в економічній теорії переважали точки зору про те, що економічні кризи або взагалі неможливі (Дж. С. Мілль, Ж.-Б. Сей, Д. Рікардо), або носять лише випадковий характер та економічної рівноваги можна досягти на основі вільної дії ринкових законів вартості, попиту та пропозиції (Ж.Сісмонді, Р.Робертус, К.Каутський).
К.Маркс обґрунтував причини виникнення циклу, визначив його фази. У навчанні К.Маркса про циклічність наголошено на руйнівному характері економічної кризи, а також її зв’язку з приватною власністю на засоби виробництва.
Розвиток світової економіки у ХХ ст. призвело до того, що західна економічна думка визнала циклічність та поглибила дослідження форм, структури та причин циклів. В економічній науці ХХ ст. позначилися дві основні точки зору на проблему державного втручання в економіку з метою подолання впливу циклічних коливань: класична та кейнсіанська.
Класична теорія ґрунтувалася на тому, що ринкова економіка здатна до автоматичного саморегулювання, а конкуренція забезпечує рівність попиту та пропозиції. При цьому ціна, заробітна плата, процентна ставка пристосовуються до будь-якої ситуації ринку та його кон’юнктури.
Кейнсіанська теорія зводилася до необхідності державного регулювання обмеження стихійності економічних процесів та забезпечення повної зайнятості населення.
На основі аналізу причин виникнення та перебігу загальносвітової економічної кризи 1929-1933 рр. та його впливу на економіку англійський економіст Дж.М.Кейнс опублікував роботу «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей» (1936). За твердженням Кейнса, економічні кризи неминучі і випливають із природи ринку. Крім того, ринок включає різні прояви монополізму і поєднується з державним регулюванням, від чого ціни і заробітна плата є негнучкими. Заслугою Кейнса у вивченні чинника циклічності є розробка ним теорії мультиплікатора. Кейнс відмовився від аналізу традиційних категорій вартості, ціни та доходів та звернув увагу на співвідношення між такими економічними категоріями, як сукупний суспільний попит, накопичення, споживання, державні витрати. Основному положенню класичної школи – “заощадження визначають інвестиції” – Кейнс надає своє тлумачення – “інвестиції визначають рівень заощаджень”. Суспільство, вважав він, зберігає не більше і не менше, що підприємці захочуть інвестувати в економіку. На його думку, попитом керують бюджетна політика держави загалом та державні витрати. Це головні інструменти стимулювання інвестицій та споживання. Кредитно-грошова політика має відігравати допоміжну роль, пристосовуючись до бюджетної політики.
Ідеї Дж.М.Кейнса зіграли важливу роль у визначенні місця держави в суспільстві і започаткували численні розробки з державного регулювання економіки. Сучасна, розвинена в економічному відношенні держава здійснює багато виробничих програм і контролює перерозподіл у суспільстві доходів, одержуваних у приватному секторі економіки, регулює фінансову, податкову та зовнішньоекономічну діяльність, здійснює програми соціального забезпечення та страхування. В умовах сучасної науково-технічної та технологічної революції на перший план виходять інтелектуальні, професійні, організаторські, творчі обдарування та задатки людини. Ця закономірність передбачає дорогі економічні умови відтворення робочої сили в. Реально їх може створити лише держава. Сучасна держава практично включена у всі сфери економічної діяльності суспільства (розробка законодавчої системи; захист конкурентного середовища доходів; перерозподіл у суспільстві, корекція суспільних благ та послуг; стабілізація економіки та стимулювання економічного зростання).
Кейнсіанське антициклічне регулювання не усунуло внутрішніх причин циклічного розвитку капіталістичної економіки. Сприяючи пом’якшенню глибини кризових спадів виробництва, воно спричинило серйозні інфляційні наслідки, стимулюючи надмірне зростання фінансової пропозиції. Під впливом різкого посилення темпів інфляції кейнсіанська теорія була критикована. Відродилося безліч шкіл, що отримали загальне найменування неоконсерватизму (неокласицизму), що розвивають теорію відповідно до постулатів класичної теорії загальної економічної рівноваги та автоматичного пристосування економіки до будь-яких порушень закону попиту та пропозиції.
Неокласичний напрямок розглядав кризи як випадкове явище, що швидко проходить. Значне місце у загальному напрямі неоконсерватизму (неокласицизму) займає монетаризм, засновником і лідером якого є американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 М. Фрідмен. На думку монетаристів, гроші є головним інструментом, який визначає весь розвиток економіки. Державне регулювання має обмежуватися контролем за грошовою сферою. Головний параметр стабілізаційної політики, згідно з монетарною теорією, – обсяг грошової пропозиції. Економічну політику монетаристи пропонують переорієнтувати на кейнсіанські рецепти антициклічного регулювання, що супроводжується різкими коливаннями грошової маси, на суворе регулювання останньої в обігу, що передбачає зростання її на 3–4% на рік.
Антициклічне регулювання широко застосовувалося після Другої світової війни аж до середини 60-х років. у США, Великій Британії, Франції. Зміни у 60-70-ті роки. глобальні умови функціонування економіки внаслідок 2-ої світової війни та науково-технічної та технологічної революції призвели до модифікації антициклічного регулювання.
Дослідження ролі держави та виявлення причин криз та циклів на сучасному етапі пов’язано насамперед із розробкою двох напрямків: рівноважного ділового циклу і політичного ділового циклу. Витоки цих концепцій відносять до ідей англійського економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки 1974 р. Ф.Хайєка та польського економіста та статистика М.Калецького, висловлених відповідно у 30-х та 40-х рр. Формування даних концепцій у сучасному вигляді посідає середину 70-х гг.
Теорія рівноважного ділового циклу відбиває розвиток ідей монетаризму. Відповідно до цієї теорії держава у багатьох західних країнах виконує поряд з багатьма властивими йому функціями роль своєрідного генератора грошових «шоків», що виводять господарську систему зі стану рівноваги, і таким чином підтримує циклічні коливання у суспільному відтворенні. Перші кроки у розвитку даної теорії пов’язані з іменами М. Фрідмена та Ганни Шварц, які у своїй роботі «Історія грошового обігу в США, 1857-1960» (1963) доводили, що рух ділового циклу керується змінами темпів зростання грошової маси, що перебуває в обігу . У 70-80-х роках. ця думка стала активно розроблятися також представниками теорії раціональних очікувань.
Якщо монетаристи вважають, що держава може спровокувати цикл, користуючись недостатньою поінформованістю людей про справжній зміст та цілі різних напрямів державної економічної політики, прибічники теорії раціональних очікувань (rational expectations theory) виходять із протилежних міркувань. На їхню думку, підприємці та населення загалом настільки раціональні у своїй поведінці та навчилися завдяки інформаційній революції оцінювати та розпізнавати справжні мотиви тих чи інших економічних рішень державних органів, що можуть своєчасно реагувати на державні рішення відповідно до своєї вигоди. Через війну мети державної політики залишаються нереалізованими, а явища економічного спаду чи підйому набувають ще яскравіше виражений характер. Навіть невеликі перепади на рівні економічної активності перетворюються на явно циклічні.
У перші десятиліття після Другої світової війни характер економічних циклів змінився. став менш чітким і менш певним сам циклічний характер суспільного відтворення, тобто. почала втрачати свою чіткість загальна класична схема промислового циклу; змінилися структура та характер головної фази циклу – самої кризи. Так, змінилося співвідношення між гострою та порожньою стадіями кризи на користь пологої, а нерідко стало можливим і подолання гострої стадії кризи. Кризи часто стали протікати над формі різкого падіння обсягів виробництва, а формі періодів уповільненого зростання. Це веде до розмивання чіткості поняття класичного промислового циклу, переплетення промислового циклу з інфляційними процесами.
Циклічний характер сучасного відтворення не обмежується фактором існування промислових (економічних, ділових) циклів. Поряд із цими класичними циклами в даний час визнається наявність цілого ряду інших циклів:
- цикли Кондратьєва (довгі цикли, тривалістю 40–60 років; рушійна сила циклу – радикальні зміни у технологічної основі громадського виробництва, його структурна перебудова);
- цикли Коваля (тривалістю приблизно 20 років; рушійна сила циклу – зрушення у відтворювальній структурі виробництва);
- цикли Жюгляра (періодичністю 7-11 років; є наслідком взаємодії різноманітних кредитно-грошових факторів);
- цикли Кітчина (тривалістю 3-5 років; є наслідком зміни відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах);
- приватні господарські цикли (періодичністю 1-12 років; виникають у результаті коливань інвестиційної активності).
Концепція «довгих хвиль» Н.Д.Кондратьєва, розроблена ще 20-ті гг. ХХ ст., стала використовуватися у 70-х рр., коли світова економіка зіткнулася з серйозними проблемами відтворення внаслідок сировинних проблем. Теорію довгих хвиль розробляв також австрійський та американський економіст Й.Шумпетер. У роботі «Ділові цикли» (1939) він визначив, що основною рушійною силою довготривалих коливань економіки є хвилеподібна динаміка технічних та технологічних нововведень. У 80-90-ті роки. Теорія Н.Д.Кондратьєва знову була взята на озброєння. Було зроблено висновок, що у світі існує закон циклічності як єдиної форми розвитку природних та суспільних процесів, тобто. закономірності соціального та економічного характеру мають розглядатися з урахуванням впливу природно-економічних циклів. Отже, з урахуванням ідей Н.Д.Кондратьева нині формується нова парадигма циклічності.
Незважаючи на різноманітність циклів та підходів до вироблення концепції антициклічного регулювання, всі вони тяжіють до одного з двох напрямків регулювання: неокейнсіанського або неоконсервативного. Перше орієнтується регулювання сукупного попиту, друге – регулювання сукупного пропозиції.
