Ліквідність

Ліквідність (Liquidity) – здатність окремої установи або системи в цілому забезпечувати своєчасність, повноту та безперервність виконання всіх своїх грошових зобов’язань (від лат. Liquidus – рідкий, плинний).

Категорія ліквідність отримала широке використання в теорії та практиці банківської діяльності у другій половині 1930-х років завдяки роботам Дж. Кейнса, який описав психологічний мотив «надання переваги ліквідності».

У сучасних економічних умовах ліквідність розглядають як багаторівневу систему категорій, яка поєднує поняття:

1. ліквідність банківської системи;
2. ліквідність банку;
3. ліквідність балансу банку (ліквідність активів, ліквідність пасивів);
4. ліквідність окремих фінансових інструментів тощо.

Ліквідність банку — це його здатність забезпечувати своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань завдяки збалансованості між строками та сумами погашення розміщених активів та строками та сумами виконання зобов’язань, а також строками та сумами інших джерел та напрямків використання коштів. З метою підтримки ліквідності банк повинен мати певний резерв коштів на виконання непередбачених зобов’язань, які можуть бути обумовлені як змінами стану грошового ринку, так і фінансовим станом клієнтів або банків-партнерів.

Ліквідність банку слід розглядати як здатність банку виконувати свої зобов’язання як своєчасно, а й без істотних втрат. Можливість забезпечення ліквідності банку пов’язана із:

• наявністю надійної капітальної бази;
• високою якістю активів та депозитів, їх збалансованістю за строками;
• помірною залежністю від зовнішніх джерел;
• позитивним іміджем банку;
• високим рівнем менеджменту тощо.

Ліквідність балансу банку характеризується співвідношенням окремих статей активу та пасиву балансу з метою порівняння їх значень із встановленими нормативами (див. Нормативи ліквідності). Ліквідність балансу банку є основним чинником підтримання належного рівня ліквідності банку.

Баланс банку вважають ліквідним, якщо термінові зобов’язання щодо пасивів можна швидко покрити за рахунок реалізації активів.

Під ліквідністю активів розуміють їх здатність перетворюватися на грошову форму при реалізації або в результаті погашення зобов’язань позичальником. Ступінь ліквідності тієї чи іншої виду активів залежить від призначення.

За рівнем ліквідності активи класифікують так:

1. першокласні ліквідні активи: кошти у касі банку та його кореспондентських рахунках у центральному банку та інших банках, і навіть державні цінних паперів;
2. порівняно ліквідні активи: – короткострокові (до 30 днів) кредити; видані міжбанківські кредити та депозити до запитання; короткострокові векселі, факторинг, а країнах з розвиненим ринком паперів — комерційні корпоративні цінних паперів;
3. менш ліквідні активи: довгострокові кредити та інвестиції;
4. неліквідні активи (будівлі, споруди, нематеріальні активи, прострочена безнадійна заборгованість за кредитами).

Розрізняють первинну та вторинну ліквідність активів. Первинна ліквідність – Це здатність активів перетворюватися на кошти. Вона характеризується двома основними параметрами: строком, за який актив може здійснити таке перетворення, тобто протягом якого його можна продати, та відносною втратою вартості, тобто різницею між обліковою вартістю активу та сумою коштів, яку банк може отримати від його продажу. Чим коротший термін і чим менша втрата вартості, тим більш ліквідним є актив. У разі реалізації первинної ліквідності банк втрачає актив.

Вторинна ліквідність — здатність активів бути використаними як забезпечення для отримання коштів, наприклад, шляхом операції кредитування чи репо. Вона характеризується співвідношенням між вартістю активу та сумою коштів, яку можна отримати, надавши цей актив у заставу. Під час реалізації вторинної ліквідності банк не втрачає цей актив.

Ліквідність пасивів забезпечується наявністю їх стабільних джерел, не чутливих до коливань відсоткових ставок. До ліквідних пасивів відносяться залишки на поточних рахунках постійних клієнтів банку, кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій, кошти, отримані від емісії довгострокових облігацій банку тощо.

Ліквідність банку передбачає своєчасне виконання всіх взятих він зобов’язань, зокрема. тих, що можуть виникнути у майбутньому. Зобов’язання, за якими відповідає банк перед кредиторами та вкладниками, складаються з реальних та потенційних. Реальні зобов’язання банку відображаються в балансі банку та представлені депозитами, залученими міжбанківськими ресурсами та коштами кредиторів. Видані та враховані в балансі банку гарантії є потенційними зобов’язаннями банку.

Для виконання своїх зобов’язань банки використовують різні джерела коштів:

• гроші у касі банку;
• кошти на кореспондентських рахунках у центральному банку чи комерційних банках;
• активи (державні цінні папери та дорогоцінні метали), які можна швидко реалізувати та перетворити на грошову форму;
• міжбанківські кредити, одержані від центрального банку або одержані на міжбанківському ринку.

Ліквідність банку ґрунтується на постійній підтримці оптимального співвідношення між власним капіталом банку, залученими та розміщеними ним коштами (див. Формування ресурсів комерційних банків). У світовій практиці розрізняють ліквідність як «запас» та як «потік». Трактування ліквідності як «запасу» характеризується можливістю банку виконувати свої зобов’язання перед клієнтами у певний час шляхом зміни структури активів на користь їх високоліквідних елементів. Ліквідність як «потік» характеризує здатність банку протягом певного періоду часу задовольнити власні потреби у засобах до виконання своїх зобов’язань.

Довгий час щодо характеристики ліквідності банку використовували так зване «Золоте банківське правило» (Golden Rule of Banking), запропоноване Отто Хюбнером у 1854 р. Відповідно до цього правило традиційно вважалося, що з метою забезпечення рівноваги між попитом на ліквідні кошти та їх наявністю терміни розміщення активів та залучення зобов’язань мають співпадати. Заради справедливості слід зазначити, що в російській економічній думці початку XIX ст. Ще до Хюбнера ідеї необхідність збалансування термінів активних і пасивних операцій банків обгрунтував Н.С. Мордвінів.

У 1857 р. Адольф Агнер на основі «теорії залишку» удосконалив це правило, передбачивши можливість трансформації строків пасивів та активів та проведення активних операцій на строки, що перевищують строки запозичень. 1890 р. російський економіст, професор Київського Імператорського Університету Святого Володимира А.Я. Антонович, досліджуючи «науку кредитного благоустрою» та специфіку банківської діяльності, довів не лише можливість, а й необхідність реалізації підходу, який згодом у банківській практиці назвали «стратегією мінімізації ризику незбалансованої ліквідності». А Я. Антонович чітко розумів, що ліквідність одного банку тісно пов’язана з ліквідністю всієї банківської системи, а ключову роль у підтримці загальної ліквідності має відігравати держава.